Частина перша: «З чужих зільників»
В оповіданні «У кузні (Із моїх споминів)» І. Франко пише, що вогонь у кузні свого батька він взяв дитиною в душу на далеку мандрівку життя. Про свого батька в цьому ж оповіданні І. Франко зазначає: «Все і всюди він був чоловік товариський, громадський. «З людьми і для людей» – се був девіз його життя» [Т. 21. – С. 167]. Геніальний син благородного батька обрав гаслом свого життя «З усіма народами для свого народу». Його перекладацька діяльність повністю вписується в цю парадигму. М. Зеров слушно стверджує у своїй уже історичній студії про І. Франка-поета «Батькова кузня, батькові оповідання були першим його «університетом» [11.– C. 492].
І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Старицький, М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, В. Мисик, Г. Кочур, М. Лукаш, М. Стріха, Р. Лубківський, А. Содомора й інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятився повністю і подарував українській перекладній літературі, за його ж висловом (у «Передмові» до власного перекладу поеми Й. В. Ґете «Герман і Доротея»), «пожаданий та здоровий корм духовий» [Т. 13. – С. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури – і не як побічний струмінь, а як один із її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки п’ятдесятитомному виданню (1976-1986) з п’ятьома додатковими томами (2008-2011) його творів – наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному. З них один включає переклади прози, значна частина ще одного тому – віршовані переклади.
Перекладну творчість І. Франка як організовану художню цілість ще не вивчено як слід, отже, на жаль, не маємо права стверджувати, що ми осягнули вже повністю його поетику, збагнули всі секрети Франкової поетичної творчості, його перекладацьку стратегію в сукупності різних методів. Адже І. Франко, автор оригінальних творів, – невід’ємний від І. Франка – автора перекладних.
Дивно, що перші дослідники Франкової творчості не звертали зовсім уваги на його перекладацьку діяльність. Зокрема, М. Рудницький 1914 р. захистив дисертацію на тему «І. Франко – письменник і критик», що її писав під керівництвом К. Студинського. Тексту дисертації знайти дотепер не поталанило, ані жодних документів із засідання, на якому відбувався захист дисертації, одначе А. Василик, дослідниця творчості М. Рудницького як перекладача і перекладознавця, знайшла в бібліотеці науковця титульні сторінки його дисертації. На їх основі можна допускати, що дисертація складалася з п’яти частин: 1. Проблеми методи. 2. Примінення методи. 3. І. Франко – новеліст і повістяр. 4. І. Франко – поет. 5. І. Франко – критик. По суті, такі ж приблизно заголовки дуже стислих розділів про І. Франка у книзі М. Рудницького «Від Мирного до Хвильового» (1936), де оцінка внеску І. Франка в українську літературу й літературознавство – надто критична. Зовсім по-інакшому оцінює творчість І. Франка М. Зеров – блискучий перекладач, автор гасла «ad fontes!». Одначе у своїх розвідках про І. Франка, зокрема в передмові до книгоспілчанського видання поезії І. Франка 1925 р., М. Зеров не звертає уваги на перекладацький доробок І. Франка.
З часом дослідники зацікавилися окремими аспектами перекладацького та перекладознавчого доробку І. Франка. Деякі загальні проблеми розглянено в монографії І. Журавської «Іван Франко і зарубіжні літератури» (1961), у книзі Г. Вервеса «Адам Міцкевич в українській літературі» (1952), у кандидатських дисертаціях М. Греська «Творчість Гі де Мопасана в перекладах і критиці на Україні 1883-1960» (1963), В. Коптілова «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» (1963), де І. Франкові присвячено цілі розділи. Франкознавчими є також кандидатські дисертації М. Шаповалової, О. Домбровського, Х. Паляниці, C. Новосядлої. Слід згадати цікаву працю Ф. Арват «Іван Франко – теоретик перекладу», розвідки М. Москаленка з історії українського художнього перекладу та дисертацію О. Зуєвського «Проблеми українського художнього перекладу», у якій франкознавча тема вагома. До речі, дуже дивно (а радше сумно), що в капітальному виданні творів О. Зуєвського «Я входжу в храм» згадки (і то побіжні) про його дисертацію – першу, дисертацію з історії і теорії українського перекладу, захищену в англомовному науковому світі, є лише в статті С. Павличко та у «Вибраних матеріалах до біографії Олега Зуєвського».
Дуже глибоко тему І. Франка і німецької літератури дослідив Л. Рудницький. Переклади І. Франка з античних літератур всебічно вивчали М. Соневицький та В. Стець. Над перекладами І. Франка працював також В. Безушко. Частина дослідників працювала в складних умовах ідеологічного тиску, і все ж зробила чимало. В. Безушко, Л. Рудницький, О. Зуєвський, М. Соневицький та В. Стець мали інші умови, не були змушені вживати езопової мови, але були позбавлені основного – першотекстів, архівних матеріалів, рідного довкілля, такого вагомого для дослідника. Свої «Нариси з історії українського перекладу» М. Москаленко опублікував у вільній Україні. Він, мабуть, найдостойніше оцінив подвиг І. Франка-перекладача. Чимало цікавого матеріалу можна знайти в дослідженнях М. Стріхи. Надзвичайно багато цікавого матеріалу про І. Франка як видавця, а, отже, як популяризатора світової літератури знаходимо в монографії Б. Якимовича «Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі аспекти».
В англомовній статті «Іван Франко – перекладач німецької літератури» Л. Рудницький ставить запитання: чому І. Франко перекладав надзвичайно багато. І відповідає на нього так: знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаним з шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще й соціально-дидактичний чинник: поет усвідомлював, наскільки обмеженим був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади. Повністю погоджуючись із професором Л. Рудницьким, вважаю доречним розглянути детальніше погляди І. Франка на переклад як націєтворчий чинник.
Навіть натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі (не те, щоб досліджувати її) категорично заборонялося і розглядалося як неабиякий злочин. Ішлося хіба що про роль художнього перекладу в зростанні інтернаціональної свідомості.
В історії української суспільної думки тепер спостерігається широкий діапазон різнотлумачень щодо понять і, очевидно, термінів «національна свідомість», «нація», «державницький рух нації», одначе всі погоджуються на тому, що нація – це культурна, соціально-економічна й мовна спільнота, що мова й культура є основою консолідації громадян в одну політичну націю.
Свої перші твори – повість «Петрії і Довбущуки» (у першій редакції), оповідання «Два приятелі» та «Лесишина челядь», а також переклади з Й. Ґете та Е. Золя І. Франко підписував псевдонімом Джеджалик, прибравши собі ім’я Филимона (Пилипа) Джеджалика – видатного козацького полковника, одного з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького.
У зрілій порі своєї творчості І. Франко був українським самостійником і державником, сповненим непохитної віри в живучість нашого слова, у необхідність розвивати фундаментальну українознавчу науку для закладення основ української політичної нації, майбутньої повносилої та повноцінної Української держави. У своїх працях у дуже важкі для українців часи він сформулював національно-демократичні постулати націєтворення.
І. Франко розглядав націю як «формацію органічну, історично конечну, нерозривну і вищу за всяку територіальну організацію» (стаття «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р. 1900 р. в «Літературно-науковому вістнику» з’являється Франкова праця «Поза межами можливого» про «ідеал національної самостійності» і про досяжність того, що здається «позірно недосяжним»: «Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього». І. Франко був переконаний, що нація, яка зазнала стількох непоправних політичних поразок, повинна зміцнюватися інтелектуально. У цій статті мислитель застерігає також проти того, щоб вселюдськими ідеалами покривати своє духове відчуження від рідної нації. Нація, не захищена політично своєю державою, зберігає власну національну ідентичність виключно засобами культури. Ідея національної волі українців більш-менш виразно пробивалася з усього, що в умовах жорстокої цензури на той час могла зробити патріотична еліта – зі збірників фольклору, етнографічних записів і художніх творів. Одним із перших дослідників народнословесних виявів національної свідомості став М. Драгоманів. Науковця зацікавив парадокс: бездержавний народ, плекаючи ідею національної єдності, прагне політичної незалежності – відчувається уснословесна пульсація національної ідеї.
1905 р., під час революційних подій у Росії, І. Франко публікує «Одвертий лист до галицької української молодежі» в «Літературно-науковому вістнику», у якому дорікає своїм часто тіснозорим землякам у багатьох гріхах – той комплекс почуттів, що І. Франко найкраще висловив дуже стисло: «Я не люблю її з надмірної любові». Тут же І. Франко стверджує, що у зв’язку з передбачуваним падінням абсолютизму в Росії, для нашої нації наступає велика доба і, очевидно, до неї треба бути готовим: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та притім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. … Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів…» Цей своєрідний маніфест відіграв поважну роль у формуванні національно-політичної свідомості українського народу, зокрема в добу Визвольних змагань. Не забуваймо, що саме 1905 р. І. Франко дарує українцям поему «Мойсей» – віховий твір в історії української літератури. Слушно Ю. Шевельов назвав його «Другим «Заповітом» української літератури». Справедливо писав М. Рильський: «Ніхто з українських поетів, письменників, мислителів не відчував єдності всього українського народу в його етнографічних межах так виразно, не прагнув возз’єднання свого народу в такій мірі і не закликав до цього возз’єднання так полум’яно, як Іван Франко».
І. Франко був переконаний, що здвигнення нашої національної будови в усій її цілісності можливе лише на певному культурному рівні. «Я бачив відмалку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що нам усім яко нації ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям» – стверджував І. Франко в промові на 25-літньому ювілеї своєї діяльності 30 жовтня 1898 р. Він був постійно головою в Європі, а ногами стояв на твердому національному ґрунті. Світова література – це те духовне повітря, якого він прагнув, яке його оточувало, у якому він жив, намагаючись «ввести в нашу рідну літературу ті духовні і артистичні течії, які займають сьогодні найкращих письменників цивілізованого світу».
Всесвітні умови для такого розуміння красного письменства в Франкову епоху були сприятливими. Створені Х. Віландом (блискучим німецьким перекладачем творів Горація, Ціцерона та Шекспіра) поняття та термін Weltliteratur набули популярності завдяки Й. Ґете – «найбільш універсальному поету всіх часів». Ідеться про його розмову з Й. Еккерманом 31 січня 1827 року щодо скарбівні всесвітньої літератури та її поповнення. Обідаючи з Й. Еккерманом та оповідаючи, яке сильне враження справило на нього деякі зразки китайської літератури, Й. Ґете ствердив, що настає епоха всесвітньої літератури, і кожен повинен намагатися наблизити цю епоху.
Однією з рис романтизму цієї епохи була емансипація особистості, обожнювання людей талановитих і геніальних. 1841 р. у багатьох університетах Європи ректор Единбурзького університету шотландець Т. Карляйль прочитав курс лекцій під заголовком «On heroes, hero-worship and the heroic in history» («Про героїв, обожнювання героїв і героїчне в історії»), у якому обґрунтував свою концепцію вагомості красного письменства в житті кожної нації. Т. Карляйль твердив, що кожна нація повинна мати своїх святих – поетів нації. У роках 1872-1890 світової слави данський літературознавець Ґеорґ Брандеc опублікував вперше в європейській літературі порівняльно-історичне дослідження – шеститомну працю «Die Hauptströmungen der europäischen Literatur des XIX Jahrhunderts» («Головні течії європейської літератури XIX віку»). Про Ґеорґа Брандеса І. Франко писав: «Праця Ґ. Брандеса стала першою працею, що збудила зацікавлення в безмірно широких кругах і була перекладена на різні європейські мови. Від видання цієї праці Брандес зробився критиком європейської слави, посередником між різними літературами сучасної Європи, інтерпретатором провідних ідей і красот найрізніших сторін і націй». Поступово помітно зближувалися літератури: читачі з однаковим інтересом ознайомлювалися з творами високоталановитих письменників інших народів, як і своїх рідних, передусім, завдяки перекладам, завдяки окремим подвижникам – письменникам і перекладачам, серед них – французька письменниця мадам де Сталь (Анна-Луїза Жермена де Сталь), автор творів «Про Німеччину» (1810), «Десять років у вигнанні» (1821), яка відкрила для французів німецьку та російську нації, шотландець Т. Карляйль, котрий відкрив для англомовних читачів творчість Й. Ґете і Ф. Шіллера, німець А. Шлеґель – перекладач 14 Шекспірових п’єс, Й. Фосс, завдяки якому в німецьку свідомість увійшли твори античної літератури, шедеври Аріоста, Т. Тасса, Кальдерона та ін. Завдяки В. Жуковському, як справедливо ствердив М. Рильський, Шиллер увійшов у свідомість російського читача XIX сторіччя як свій, як рідний письменник. Перекладами вони збагачували не лише свої літератури, а й мови, завдяки урізноманітненню просодійних засобів, стилістичних фігур, афоризмів тощо. Водночас, іде й змагається націоналізація кожної поодинокої літератури, виступає рельєфніше її питомий національний характер, національний контекст, основні особливості її народного гумору і народного пафосу.
І. Франко писав у своїй праці «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», уперше надрукованій в «Літературно-науковому вістнику» 1898 року, що найхарактернішими прикметами літератури XIX віку було «розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей та ідеалів у писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних традицій і певної літературної моди в цілому літературному світі і даній добі». Водночас у цій праці І. Франко стверджував: «Кождий чільний сучасний писатель… …являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше у свій рідний національний ґрунт, намагається ввісати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі».
Становище в Україні було не таке відрадне, наші спромоги були обмеженими. Лише 2 травня 1848 р. було створено Головну руську раду у Львові, яка у Відозві від 10 травня 1848 р. вперше проголосила єдність усього українського народу. Наші сумні суспільно-політичні обставини були причиною того, що ми значно запізнилися з багатьма перекладами. Якщо перший англомовний переклад Гомерової «Іліади» (Дж. Чепмена) датується 1611 р., а «Одіссеї» (також Дж. Чепмена) – 1614-1615 рр., уже більш досконалий переклад «Іліади» Е. Поупа – 1715-1716 рр., а «Одіссеї» – 1725-1726 рр., то перший український переклад (за жанром, переспів) «Іліади» (Омирової) С. Руданського датується 1872, 1875-1877 рр., а «Одіссеї» П. Ніщинського – 1890 р. Досконалий російський переклад «Короля Леара», що його, до речі, здійснив українець М. Гнідич (Гнедич), опубліковано 1809 р., а перший український переклад «Короля Ліра» (П. Куліша) побачив світ аж 1902 р. Трактат «De consolatione Philosophiae» C. Боеція, у духовно-культурному полі якого перебували та творили видатні європейські мислителі й письменники, найперше Середньовіччя та Відродження, переклали англійською мовою з ініціативи короля Альфреда в IX ст, а перший український переклад цього твору А. Содомори оприлюднено 2002 р. Якщо німецький читач мав повне зібрання творів В. Шекспіра 1782 р., то український – лише 1986.
У ранній юності зародилися в І. Франка прагнення насолоджуватися художнім словом в оригіналі, що було найбільшою спокусою вивчати іноземні мови і згодом переросло в бажання перекладати, виховувати читача як особистість, доходити до глибин неосяжного світу культури
Уже в старших класах гімназії І. Франко зрозумів, що мова може служити загальнонаціональним ідеям лише тоді, коли над нею постійно працювати, коли збагачувати її спромоги передусім перекладами. Уже тоді читав він (як засвідчують «Спомини із моїх гімназіальних часів») зі своїм товаришем Йосифом Райхертом драми Шекспіра, Шиллера, Ґете. Для нього все у світовій літературі було рідним і близьким, усе хотів через переклади наблизити до культури рідного народу. Був європейцем у повному, благородному значенні цього слова. Тому досить дивно й прикро читати в передмові професора Г. Грабовича до Проспекту Повного зібрання творів П. Куліша про те, що лише П. Куліш був єдиною центральною постаттю в українському національному русі XIX віку. Для підкріплення своїх поглядів професор Г. Грабович наводить слова Миколи Хвильового: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».
І. Франко усвідомив свою відповідальність за історію і слово рідної землі, усвідомив свою непересічну роль у цій історії, власну причетність до її творення. У листі до А. Кримського 9 грудня 1890 р. він писав: «Я дуже рад, що Ви такі охочі до роботи над перекладами орієнтальних поетів, про яких я ще в гімназії з тугою думав, читаючи уривки з них в німецьких переводах». Чималий вплив на І. Франка мав М. Драгоманів, «сповнений запеклої ненависті до українського провінціалізму», який у листах до І. Франка й М. Бучинського висловив чимало цікавих думок щодо суті та значення перекладацтва. У власній передмові В. Щурата до його перекладу «Пісні про Роланда» автор писав, що важко хворий на серце М. Драгоманів під час зустрічі з ним та І. Франком у Відні 1893 р. вимагав, щоб І. Франко помістив у першому номері свого журналу «Житє і слово» переклад «Пісні про Роланда» і при цьому сказав: «Немає для нас нічого актуальнішого, як кладення таких підвалин під культурну будову. Давайте не тільки «Пісню про Роланда», давайте «Божественну комедію», Софокла, «Магабгарату».
Водночас до праці перекладача І. Франко підходив вкрай серйозно та вимогливо. Він усвідомлював, що українські переклади повинні бути високого художньо-естетичного рівня, щоб витримати конкуренцію з потужними сусідніми культурами в умовах білінгвізму (а то й полілінгвізму) в Україні. У передмові до збірки «Мій ізмарагд» він писав: «Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потрохи або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови». У статті «Юліуш Словацький й його твори «І. Франко писав, що поему «W Szwajcarji», «в якій автобіографічні подробиці, переплавлені нестримною фантазією Словацького і осяяні чаром фантастичної природи Альп, становлять основний фон, справді можна вважати за свого роду crux interpretum» і додавав, що вона вимагає не тільки ґрунтовного, а й надзвичайно тонкого аналізу. Розпочавши працю над перекладами ще гімназистом старших класів, І. Франко, долаючи важку хворобу, перекладав до останніх місяців свого життя. Його переклади – першої пісні Гомерової «Одіссеї» (її згодом в оповіданні «Борис Граб» поет назве «азбукою людськості та цивілізації») і Софоклової драми «Електра» – датуються весною 1873 р. і осінню 1874 р. відповідно. Останній його переклад – стародавньої легенди з історії Риму – датовано 13 березня 1916 р., тобто за два з половиною місяці до відходу у вічність. Перекладав рідною мовою художнє слово тридцяти п’яти народів, а українського народу – німецькою і польською. Як стверджує М. Возняк, І. Франко мав намір окремим томом видати свої переклади Шевченкових поем, зокрема «Кавказу», «Неофітів» та «Марії», одначе за свого життя він не зміг цього здійснити. Перекладав також польською мовою поезію С. Руданського. Подвижницьку працю І. Франка в сфері перекладу можна деякою мірою порівняти з перекладацькою діяльністю видатного німецького філософа й поета Й. Гердера, чиї збірки «Народні пісні» (1778/79), «Голоси народів у піснях» (1807) зробили світовий фольклор доступним німецькому читачеві.
Духовний простір, як і реальний, земний, має свої дрібні та більші світила. Найяскравішим у тому просторі, що його відкривав для себе і для свого народу І. Франко, було світило еллінського поетичного слова. З античної літератури І. Франко перекладав найбільше – сімдесят п’ятьох авторів. В автобіографічному листі до М. Драгоманова І. Франко писав: «Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили на мене сильне враження». Звертався поет також до ще древніших епох: до літератури Шумеру, Аккаду, Вавилону. Робив поетичні переспіви Біблії. Не слід забувати, що з німецької літератури, приміром, І. Франко перекладав поетів і кінця XIX віку, і XII віку («Der Arme Heinrich» Гартмана фон Ауе), і «Вессобрунську молитву», що датується Х віком, та «Пісню про Гільтібранта й Гадубранта», що належить до початку IX віку. Отже, йшлося, по суті, про переклади з двох різних німецьких мов. А були ж ще численні наукові та науково-популярні переклади. В. Левицький писав про І. Франка в престижному британському журналі «The New Age» («Новий вік»): «Мабуть, найбільша заслуга І. Франка в тому, що своїми перекладами він робив доступними для свого народу шедеври світової літератури і таким чином виховував цілі покоління».
Чимало перекладів І. Франка залишилося неопублікованими, частина з них побачила світ лише в 50-томнику, включаючи додаткові томи. А переклади, на відміну від оригіналів, з часом втрачають свою дієвість, оскільки змінюється сама їхня першоматерія – мова, а також перекладацькі принципи постійно удосконалюються. Приміром, Франків переклад уривків Гомерової «Одіссеї» опубліковано вперше 1977 р., із запізненням на 104 роки. Тоді ж у восьмому томі 50-томника вперше опубліковано уривок Софоклової драми «Едіп в Колоні», перекладений 1894 р. У томі 52 опубліковано фрагмент із драми «Пандора» та три епіграми Й. Ґете, які 2006 року М. Бондар, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка, віднайшов у Відділі рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського. За орфографією, якої дотримувався перекладач, та характером почерку роботу над перекладами можна, на думку М. Бондара, орієнтовно датувати початком 80-х років XIX ст. Досить цікаву і загалом обґрунтовану думку щодо неопублікування деяких перекладів знаходимо в глибоко професійній розвідці М. Соневицького: можливо, І. Франко зрозумів невелику вартість своїх ранніх перекладів і тому не хотів публікувати їх. При тому автор цитує Франкові слова: «В тім же часі, а особливо в вищій гімназії, я напсував багато паперу, пишучи драми, поезії, перекладаючи всяку всячину (Письмо Святе, Гомера, Софокла, Нібелунгів, Рукопис Короледворську і т. п.)».
Оцінюючи доробок І. Франка як перекладача і перекладознавця в контексті доби, слід враховувати цілу низку тодішніх несприятливих чинників: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі історії; нечисленність українського читача через разючу несвідомість і дрімучість значної частини української інтелігенції – Gente Ukraini, natione Russi (Poloni). У передмові до збірки перекладів поезій К. Гавлічка-Боровського 1901 р. І. Франко писав: »Само собою явилось бажання присвоїти хоч дещо з тих перлин чеської літератури моїй рідній мові… Та ще одно спиняло мою роботу. Пощо і для кого перекладати ті огнисті стріли таланту? У нас у Галичині публікувати їх?.. Я певний, що з тих ударів, які передчасно положили в могилу великого чеського патріота, знайдеться ще дещо й на його перекладачів та на прихильників його думок». У передмові до вже згадуваного «Покажчика змісту «Літературно-наукового вістника» І. Франко подав кількісні дані про передплатників цього журналу в роках 1898, 1899 та 1903. Який дрібок свідомих громадян! Приміром, у Львові 1899 р. було всього 93 цілорічні передплатники «Літературно-наукового вістника» та четверо – частковорічних, серед них – 8 священиків і 15 учителів.
До речі, поцінування «Літературно-наукового вістника» в сучасній науці – не однозначне. Деякі дослідники твердять тепер (як колись молодомузівці), що «Літературно-науковий вістник» «залишався твердинею старого, тенденційного розуміння літератури і її завдань». Але, мабуть, тому, що редактори І. Франко, В. Гнатюк і М. Грушевський розуміли необхідність політичного заангажування літератури бездержавної нації, «Літературно-науковий вістник» відіграв таку важливу роль у духовному самоусвідомленні нації.
Націєтворчою проблемою була і єдність, соборність української мови. Так, характеризуючи працю П. Г. Житецького про Євангелії українською мовою, І. Франко зазначає: «Свою порівняльну працю д. Житецький веде в двох напрямах: слідить, наскільки даний переклад вірно передає грецький оригінал і наскільки він передає той оригінал чистою літературною українською мовою».
Франкові переклади… Маєстат Франкового слова… Вони не потребують поблажливих похвал. Якийсь розмірений широкий подих (так І. Франко характеризував Кулішеві твори) відчувається в них, як і в його власних творах. Навіть найвищі надбання поетики інших народів поет запозичував обережно, зважаючи завжди на українські національні особливості й традиції. Очевидно, його переклади – не ідеальні, хоча більшість із них вберегла свою естетичну красу та емоційний заряд дотепер. Перекладаючи окремі шедеври світової літератури, І. Франко ставив перед собою не лише естетично-художні, а й просвітницькі завдання. У перекладах, зокрема ранніх, поет інколи порушував віршові розміри оригіналу. Часто йому доводилося перекладати не з оригіналу, а з посередника. Отже, вживаючи сучасну метамову перекладознавства, серед Франкових перекладів чимало подвійних (роблених з художнього перекладу) або сліпих, що базуються на підрядниках. У перекладах античної лірики й драми І. Франко часто не мав ще змоги дотримуватися метричної структури античного вірша. У його перекладах подекуди відчувалася тенденція використовувати якомога коротший вірш, властивий українській поезії та пісні.
Бувало, І. Франка звинувачували, що у своїй перекладацькій практиці він звертається до надто сивої давнини. Та великий митець був переконаний, що справжнє мистецтво не старіє: «Думаю, що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає свойому народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую» (Передмова до збірки «Поеми» 1899 р.) Для нього важила не сучасність чи несучасність інтерпретованих творів, а їхня причетність до вічних естетичних вартостей.
Окремі українські дослідники інколи недооцінюють майстерність І. Франка-перекладача, твердячи, що він не мав часу для своїх перекладів, бо, як писав сам, «був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку». Зокрема, С. Єфремов писав: «Франкові-перекладачеві можна один хіба зробити закид – що він перекладав занадто багато й через те не завжди належною мірою дбав про оброблення своїх перекладів».
Очевидно, на Франкових перекладах деякою мірою лежить відбиток їхньої епохи, та все ж художньо-естетичний чинник був основним для І. Франка. Поряд зі справжніми перекладами, визнавав і переспіви зі значним ступенем одомашнення. З його листа до акад. А. Кримського довідуємося, приміром, що вечорами все село Нагуєвичі збиралося біля його хати і залюбки слухало «Одіссею» в перекладі П. Ніщинського. З погляду високих сучасних вимог до перекладу цей текст має чимало хиб хоча б тому, що Одіссей співає пісню «Ой, не шуми, луже, зелений байраче», але для тодішнього читача та слухача такий переклад був цікавим, розвивав в його душі артистичні почуття.
У літературі можна зустріти помилкові погляди щодо «застарілої», «діалектної» мови перекладів І. Франка. Ось думка з цього приводу М. Рильського: «Повчально простежити, як протягом своєї літературної діяльності все більше і більше очищав поет свою мову від елементів «наріччя», від діалектизмів, наближаючи її до класичної мови Шевченка, до мови Старицького, Руданського, Грабовського, Лесі Українки, Панаса Мирного, Карпенка-Карого. Цікаво, до речі, що майже всі, хто говорить про мову Франка, не звертають достатньої уваги на безперечне багатство його лексики, на гнучкість його могутнього синтаксису. Це особливо стосується Франкової прози». Також високо цінував Франкові переклади Г. Кочур. У статті «Данте в українській літературі» він зазначав: «Переклади Франка можуть багато в чому допомогти, підказати не одну розв’язку сьогоднішнім та майбутнім перекладачам Данте». До речі, такий безперечний авторитет, як літературознавець І. Качуровський, стверджує, що найповажніший твір про Данте в українському письменстві – (очевидно, до появи перекладу М. Стріхи) – це «Данте Аліг’єрі» І. Франка (1913), для якого Данте є найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками.
Справедливо писав М. Москаленко: «І. Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв світової культури».
Роксолана Зорівчак,
професор, завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура