Сучасному студентові вже й друга половина ХХ століття видається якимсь «давноминулим часом доконаного виду». Нам, хто народився і студіював в ті часи, нечувано поталанило – поряд із новою ґенерацією викладачів і вчених були ті, хто зберігав старі традиції та знання, хто дбайливо передавав нам отой сяючий смолоскип вічної Античності. Серед них – особливий і неповторний Іван Андрейчук.
…Я – студентка першого курсу омріяної спеціальності. Перші враження, нові колеги-друзі, нове життя. Десь за тиждень нас, першачків, збирають на кафедрі. Тоді ще не було на вустах звичного тепер слова «кастинґ», призначено прослуховування «неофітів» для участі в театральному гуртку (чому перервалася ця традиція?). Декілька викладачів (ми ще не всіх знаємо) доброзичливо посміхаються, серед них стрункий, підтягнутий чоловік із пишним волоссям ориґінальної сивини – такий колір називають «сіль із перцем». Кожен із нас читає уривок із хрестоматії Білецького.Мені випадає діалог Антигони й Ісмени. Здається, моїм читанням задоволені.Через декілька днів чемно вітаюся в коридорі (уже від старшокурсників довідалася, що це – Іван Іванович), у відповідь чую: «Слухай, я хочу дати тобі тему для наукового гуртка». Зніяковіла від такої честі (так-так, тоді для нас університетські педагоги видавалися недосяжними небожителями!), лепечу, що дуже цікавлюся культурою і писемністю Середземномор’я. Погляд поверх окулярів: «Хм-м… Ну що ж, давай, готуй щось». «Щось» було підготовано аж на другому курсі, коли Іван Іванович читав нам «Вступ до класичної філології». Ніколи не забуду тієї першої лекції, того запалу, з яким було сказано:«Я розповім вам…» – і далі водоспад інформації, яка, проте, дуже легко відкладалася в пам’яті, легкий гумор, приклади з літератури та з власного життя. Ми слухаємо, як причаровані, дивимося на чітке «римське» обличчя (чимось пізніше нагадало мені Мікеланджелового Брута), спостерігаємо за хвилястим рухом руки з тонкою обручкою (тоді тільки-но відроджувалася традиція носити чоловікам обручки, чомусь дуже широкі).На перервах стиха спостерігаємо за знаменитою «трійцею курців» – Юрій Федорович Мушак, Федір Іванович Шумиляк і наш Іван Андрейчук. Потім ті «коридорні наради» припинилися – Івана Івановича призначили заступником декана факультету, обов’язки поглинали його до такої міри, що, затримуючись на заняття (ми тихенько сидимо,чекаємо, без жодних думок про втечу), завжди жалісно-іронічно сповіщав: «Я є бідна людина, бо адміністратор».
… Ах, той голос Івана Івановича, із характерним легким прононсом, із розкотистими приголосними – «Ферррдинанд де Соссюррр»! Ось він зацитовує Евріпіда, а ось із юнацьким азартом декламує
«Laus tabernae» з поезії ваґантів, переходячи на Тувіма в оригіналі. Ще один момент. Заняття відбувається, скажімо, у понеділок. Іван Іванович: «Слухайте, ви англійську мову знаєте? А французьку? «Тіхій ужас»! Я вас питаю, як це так можна – знати маму – латинську мову, і не знати її дочок – рідної, італійської і другої, французької!» Кінець пари: «Ну, то на коли ви мені це зробите? На четвер вивчите англійську і французьку?». Ось так вводив він нас у науку Слова, ненав’язливо – sapienti sat! – але після подібних слів хотілося вчити ВСІ мови, щоб почути стримане, але таке дорогоцінне «Харашо!».
Третій курс – «Історія старогрецької мови». Складний, але надзвичайно цікавий предмет Іван Іванович знову робить захоплюючим, підштовхує і до новогрецької мови (тоді в університеті цей курс не читався). Я удостоююся нечуваної честі – Іван Іванович випозичає мені цілу підшивку «Νεος δρομος» – газети, що видавали в Казахстані (!!!). Тоді в Греції при владі були так звані «чорні полковники». Годі й думати про літературу, підручники, а про поїздки, як тепер – це взагалі щось із фантастики, modusirrealis. Думаю часто з гіркотою – Іванові Івановичу, грецисту, не судилося ступити на древню землю Еллади…
Аж ось і четвертий курс –«Грецька епіґрафіка». Знову улюблений викладач натхненно вводить нас у таїни написів на камені, готуючи до давноочікуваної епіґрафічної практики в Херсонесі Таврійському. Як молитву, повторюємо присягу жителів Херсонеса: «Клянуся Зевсом, Ґеєю…», аналізуємо мову, мріючи якнайшвидше побачити на власні очі цей священний мармур.
Практику було призначено на другу половину серпня. Перед тим я відпочивала в Гурзуфі, попередньо домовившись з Іваном Івановичем, що приїду до Херсонесу в призначений день. Зустрічаємось у Севастополі з Ліною Михайлівною Глущенко, разом приїжджаємо до Херсонесу. Враження приголомшливе. Після дороги хочеться зануритися у хвилі Понта Евксінського. Біжу на берег, бачу Івана Івановича з дружиною Ольгою Йосипівною, підхожу, вітаюся. «О, то тобі вже не треба загорати, бач, яка мулатка!» Ольга Йосипівна доброзичливо: «То сьогодні неділя, завтра понеділок, музей вихідний, відпочиньте собі». – «Бабо, що ти мені деморалізуєш колектив?!». На цій жартівливій ноті розпочалося незабутнє перебування на херсонеській землі, розкопки, інвентаризаційне описування уламків із написами-ґраффіті за участі Ігоря Андрійовича Лісового, лекції Елли Ісаківни Соломоник – живої легенди, про яку вже стільки чули на заняттях,музей, лапідарій, де нарешті змогли втілити мрію читання давньогрецьких написів в ориґіналі, і – ось вона, присяга жителів Херсонеса, матеріалізована після натхненних лекцій Івана Івановича.
Іван Іванович був рецензентом моєї дипломної роботи з елліністичної літератури. Як тепер, бачу сторінки рецензії, списані його своєрідним чітким почерком, подібним на грецьке письмо (нічого дивного!). На захисті зворушено дякую керівникові (ст.викл.Йосип Прокопович Дідик) і, звичайно ж, рецензентові за теплі позитивні слова. Через пару років знову слова подяки після складання кандидатського мінімуму (Іван Іванович у складі комісії).
Шість років після студентства на кафедрі класичної філології подарували незабутні спілкування з Іваном Івановичем, тепер уже старшим колегою. Традиційне «Добрий деннннь!», коли вривається його струнка постать у розкритому за будь-якої погоди плащі, ковток води з того приснопам’ятного графіну, цигарка, полегшене зітхання: «Файно!». Ось задуманий Іван Іванович підходить до книжкової шафи, виймає книжку – ніби випадково, розкриває десь посередині, переміщує окуляри на голову, уважно занурюється – щось згадав, щось хоче уточнити. Ось він дискутує з колегами-викладачами, ось із гумором згадує епізоди з життя – скільки ж їх було! Тут і ґімназійні спогади, і конференції, і стажування в Московському університеті, і зустрічі, зустрічі… Як справжній інтеліґент, Іван Іванович радо спілкувався з людьми різних верств населення, завжди, вітаючись, знімав капелюха. І – безмежне почуття гумору, чи в розповідях про себе, чи у переказуваннях життєвих ситуацій. Багато з його «перлинок» донині в моєму лексиконі.
Іван Іванович починає читати спецкурс «Народна латина», якого ми не слухали (як же придався він мені в майбутній роботі!). Напрошуюся на відвідування лекцій, отримую добро і знову – на студентській лаві повертаюся на кілька років назад. Знову палкий виклад із мовними переходами, порівняннями, літературними ремінісценціями – здається, Іван Іванович був створений саме для цього предмету, що є своєрідним містком від античності до сучасності.
… Іванові Івановичу судилося відійти у Вічність того ж дня, що й народився – 24 грудня 1988 року. Ось така антична, проста лінія долі – від і до, necplusultra. Морозного безсніжного ранку, даремно шукаючи живі квіти, натрапляю на стареньку з одним-єдиним зеленим віночком з ягодами червоної калини. Далі – університетський автобус, де ми, пригнічені, сидимо, майже не розмовляючи, засніжена Долина (як же безмежно любив її Іван Іванович!), ошатний дерев’яний будинок, натовп людей на подвір’ї, родина… Мовчки кладу віночок до ніг улюбленого Вчителя – останнє ХАІРЕ. Парастас, коротка панахида в церкві, цвинтар, де раптом засяяло сліпуче зимове сонце… У цей день я відчула, що навіки прощаюсь зі своєю юністю.
…Є багато прекрасних викладачів-учених, які залишають по собі низки статей, підручників, монографій. Але статистика наукового доробку Івана Івановича Андрейчука ніколи не перевищить того дорогоцінного дару – дару Людини і Вчителя, який безмежно любив свій фах і передав свою любов тим, хто пишається бути його учнями.
Non omnis moriar…
Наталія Царьова,
старший викладач кафедри давньої історії України та архівознавства