Іранці та багато їхніх сусідів по-особливому ставляться до приходу весни. Традиційне свято початку нового року – Ноуруз – весняне рівнодення, оновлення природи, крок до кращого життя, а, за словами Гафиза Шіразі, момент перемоги молодості над старістю: «Подих весняного вітру принесе аромат мускусу, а старий світ ще раз помолодіє».
Коріння Ноурузу сягає кількох тисячоліть до Різдва Христового й нерозривно пов’язує наших сучасників із національною свідомістю людей, які жили на території Іранського плато. Навіть із прийняттям ісламу це свято не стерлося з пам’яті персомовних і тюркомовних народів, які живуть поруч. Перший місяць року мовою фарсі називається фарвардíн, тобто місяць, коли були створені ангели (фереште). Та вже Омар Хайям у книзі «Ноуруз-наме» на початку зазначає, що причиною встановлення цього свята є те, що Сонце здійснює оберт за 365 днів і чверть доби, після чого повертається в перші хвилини сузір’я Овена. Правитель Каюмарс поділив рік на дванадцять частин і назвав кожну з них іменами ангелів, яких Творець послав у світ. Каюмарсовий син Гушанґ винайшов ковальство, навчив людей столярувати, ткати, збирати мед; онук Тагмурас побудував вулиці й базари, навчив людей писати. Коли наступний шах Джам осягнув циклічність настання нового року, то назвав його перший день Ноурузом, а інші царі продовжили цю традицію. Між іншим, цей же ж правитель немало «насолив» підданим, бо саме з його вини у світ прийшла холоднеча і зима. Таким чином, змішуючи паростки наукового та міфологічного світогляду, Омар Хайям описав розвиток перської цивілізації, її здобутки аж до приходу ісламу на іранські землі. Ба більше, він зміг органічно завершити свою оповідь роками царювання свого покровителя Малік-шаха Сельджука, неабиякого поціновувача астрономії та математики.
Справедливий правитель упродовж віків був особою, від якої безпосередньо залежав добробут населення країни, тому з покоління в покоління перший день Ноурузу розпочинався з приходу доброго і мудрого чоловіка, який вітав шахіншаха в його палаці. Делегат не міг бути ріднею шаха, частіше це був священнослужитель, який ніс правителю багато чого: кубок вина, перстень, золоті й срібні гроші, ростки ячменю, меч, лук і стріли, каламар із пером і тираду привітань зі щонайкращими побажаннями. За це шахіншах розпочинав святкування й оголошував, що вислухає їхні турботи, виявить милосердя. У день Ноурузу вирішували багато супережливих питань, до прикладу, відпускали деяких в’язнів на волю. Насамперед до правителя зверталися прості люди, наступного дня – знать і чиновники, згодом кінне військо та священнослужителі, та аж насамкінець родичі й наближені володаря. Кожен отримував сповна справедливості й подарунків, яких заслужив.
Аліакбар Дегхода, перський енциклопедист, детально описав давні звичаї Ноурузу в однойменній статті, посилаючись на іранські й арабські джерела. Серед народних традицій початку року він згадує також обливання водою навзаєм, дарування цукру, розпалювання нічних вогнів. Та все це стосується доісламського Ірану, оскільки в період правління Арабського халіфату верхівка не сприяла проведенню свята Нового року, а лише охоче приймала дари від підданих. Упродовж п’ятнадцяти століть ісламу зовнішні вияви Ноурузу зазнавали змін, останнім часом вперто проштовхується ідея перенести початок року, щоб синхронізувати його з релігійним календарем мусульман і позбавити зороастрійського забарвлення. Очевидно, це не перші спроби витіснити народну традицію, як і писав Фірдоусі: погас вогонь у храмі, поблякло світло Ноурузу, але коли це свято завітало, зійшло сонце і світ перетворився на сад.
В іранських казках дуже образно описаний цей вічний перехід до весни. Щороку спускається з гори в місто один чоловік на ім’я дядечко Навруз, а за міськими воротами живе стара жінка, яка любить його до нестями. Відчуваючи наближення коханого, вона гарно прибирає в хаті й на подвір’ї, чепуриться і стелить килим біля водограю. На мальованих тацях жінка розкладає сім святкових страв, солодощі та сухофрукти, розпалює мангал і ставить перед собою кальян, та невдовзі, втомлена, засинає. Дядечку Наврузові шкода будити її, тож він пригощається сам, залишає жарину в мангалі та цілує кохану в щоку на прощання. Господиня прокидається і бачить, що гість уже пішов. Кажуть, що коли вони зустрінуться, настане кінець світу, та досі цього не відбулося.
Сім новорічних атрибутів досі в Ірані називають гафт-сін, бо всі вони розпочинаються з літери «сін», простіше кажучи, «С». Передсвяткові клопоти передбачають якнайретельніше прибирання оселі, придбання нового одягу, тому часу крутити мудрі вареники, вушка, варити борщі, юшки, рибки, узвари, заправляти численні салатики господиня не має. На перському столі майже нічого вареного, хоча про дещо варто подбати заздалегідь. Наприклад, виростити зелень із зернят – це ще добрих два тижні до Ноурузу потрібно підібрати все необхідне.
Неодмінним атрибутом столу гафт-сін є пророщений ячмінь, який зараз замінюють будь-якою доступною зерновою культурою, зазвичай, пшеницею. Сабзе – так перською називаються зелені паростки, – вважалися гарним знаком, адже від ячменю чимало користі – мудреці та відлюдники вживають його, він запобігає хворобам крові, пухлинам, запаленню легень і ще багатьом нещастям, які докладно описує Хайям у своїй книзі.
Сіб – це звичайнісіньке червонобоке яблуко, ніби обличчя зі здоровим рум’янцем, про який попіклувалася сама природа.
Сір – часник, про лікувальні властивості якого українці знають не менше, ніж іранці.
Серке – оцет, який символізує гідне прийняття труднощів, терплячість і покірність.
Сомак – іранська приправа, яка дуже корисна для зубів і ясен, а також полегшує перебіг діабету, повертає смак до життя, символізує перемогу добра над злом.
Сенджед – плоди маслинки вузьколистої, близької родички нашої обліпихи. Вони символізують любов, кажуть іранці. А згідно з народною етимологією, сенджед – назва споріднена з дієсловом санджідан, що означає «обдумувати, робити щось зважено».
Щодо сьомого елементу гафт-сін можна довго сперечатися, адже хтось вважає за потрібне поставити на стіл скриньку з дзвінкими монетами (секке), інші ж надають перевагу запашному гіацинтові (сомболь), а дуже прискіпливі господині витрачають ледь не добу, щоби зварити специфічну страву з пшеничного зерна, яка називається саману… Про цю страву можна довго розказувати, так і не визначившись, чи смакує вона нам, чи ні. Для приготування необхідні пророщені зерна пшениці, борошно, олія та горіхи в шкаралупі. Саману готують ще в Таджикістані, Узбекистані, Киргизстані й кожний народ має свою легенду, пов’язану з винайденням цієї страви. Іранці розповідають про середньовічну облогу одного міста, мешканці якого потерпали від нестачі харчів. Коли ж хтось знайшов торішній промоклий міх із зерном, то господині кинулися варити щось із нього. Готували довго, щоб домогтися хоч якогось результату, тому все перетворилося на однорідну масу, наївшись якої оборонці міста дали гідну відсіч ворогам. Цього ж бажають іранці рідним і близьким упродовж святкових днів: хай твій Ноуруз буде переможним.
Таким чином, елементи гафт-сін символізуюють побажання на весь прийдешній рік для цілої родини. Окрім того, кожна сім’я прикрашає стіл на власний смак, надаючи символічного значення запаленим свічкам, живій золотій рибці в акваріумі, дзеркалу, томику поезій Гафиза чи ошатному виданню Корану. Найбільшим здивуванням для нас буде побачити на столі різнобарвні крашанки, але іранці лише знизують плечима, мовляв, що зробиш, символ плодючості.
У передчутті Ноурузу вулиці міст перетворюються на різнобарвні листівки, здається, кожен власник магазинчика дотримується єдиного правила – лише б не замало прикрас! Останнім часом навіть в Інтернеті можна спостерігати своєрідні конкурси фотографій святкового столу, де всі охочі виставляють на загальне схвалення чудеса драперії, розміщення посудин, освітлення та буяння кольорів. Такі заходи неабияк зближують і дозволяють відчути себе частиною єдиного цілого, незалежно від того, в які куточки світу тебе б не закинула примхлива доля.
Свято початку року іранці намагаються відзначати цілою родиною, якщо ж старше покоління живе далеко, то молодші навідують їх, дітлахи отримують подарунки. Не забувають пом’янути й тих, хто відійшов у кращий світ. А якщо Ви дружите з іранцем і чомусь не встигли його привітати, то він сам першим зробить це. Зазвичай вітають словами «хай новий рік буде благословенним», бажають, щоби кожен день для Вас був, мов Ноуруз.
Помпезність Ноурузу підкреслюється тим, що свято триває не один день, а два тижні. Тринадцятого дня місяця фарвардіна іранці відзначають день Природи – сіздаг бе дар – коли виїжджають з усією родиною на заміський пікнік. Хоча для дня Природи досить навіть котрогось із місцевих парків. Там можна випустити у водойму золотих новорічних рибок і залишити зелень пшениці. У багатьох сімей у парках є свої улюблені місця відпочинку просто неба, на траві зі скатертиною, з імпровізованим допотопним мідним чайником, який нагрівається невідомо від чого, з домашніми чи купленими солодощами. Чи не тому іранські діти незвично для нас спокійні – вони з наймолодшого віку почуваються впевнено в колі великої родини, де кожне покоління виконує свою виховну функцію, де рідні багато часу проводять разом.
Щороку в двадцятих числах березня студенти та викладачі кафедри сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича запрошують іранців і тих, хто цікавиться перською культурою, зустрітися з нагоди Ноурузу. Це добрий привід для молодшого покоління дізнатися про традиції, показати, чого навчилися, познайомитися, поспілкуватися з носіями мови. Кожного разу Ноуруз у нас відрізняється, адже не буває двох однакових років урожаю, але ця зустріч завжди залишає приємні враження і посилює мотивацію навчатися, й удосконалюватися.
Надія Вишневська,
асистент кафедри сходознавства імені Ярослава Дашкевича
1 З газелі 164 з «Дивану» Гафиза Шіразі (1325–1390).
2 Омар Хайям. Науруз-наме. Пер. Б. Розенфельда // Магия Навруза. – Алматы, 2007. – 312 с. – С. 43–101.
3 Омар Хайям. Науруз-наме. Пер. Б. Розенфельда // Магия Навруза. – Алматы, 2007. – 312 с. – С. 43 – 101.