(до ювілею Ірини Калинець)
“Я вийду сама проти бурі. І стану, – поміряєм силу!” – рядки із вірша Лесі Українки “У чорную хмару зібралася туга моя”. Стосовно самої Лесі ці слова значать набагато більше, ніж навіть їх відкрита метафорична субстанція чи образно-смисловий підтекст.
Великі історичні постаті тому є такими, що залишають по собі крилаті вислови чи глибокозмістовні сентенції, лапідарну сутність яких потім наче “припасовуємо” до інших осіб, чиє життя теж було яскравим і було подвигом. Нині важко уявити українську історію без таких світлих імен: Єлисавета Милорадович-Скоропадська, Олена Пчілка, Софія Русова, Олена Теліга, Алла Горська, Ірина Сеник, Надія Світлична, Ліна Костенко і ще сотні жінок-подвижниць, котрі ставали легендами України й мали силу духа казати: “я вийду сама...”, котрі особистим прикладом свого життя потвердили істину, що “національна свідомість української жінки є початком національної свідомості українського народу”.
Непоборне прагнення до волі, почуття високої патріотичної відповідальності, громадсько-політичної і християнської гідності, активної життєвої позиції, безперечно, дають підстави говорити про Ірину Калинець саме в контексті плеяди видатних українок, власне, у сенсі отієї священної присяги “я вийду сама проти бурі. І стану, – поміряєм силу”. “Ірина.., Калинці, – влучно висловився Роман Корогодський, – це типово українське покликання стояти на чатах, це роль будителів, втілення громадського неспокою… Калинці – збудники громадянської енергії… Воно й зрозуміло – поети! А поети справжні. Вони живуть як поети. Неспокійні, як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять, творять культуру, й цей чин не маліє з часом, а набирає нових рис”.
Ірина Онуфріївна Калинець – поет, прозаїк, публіцист, культуролог, літературознавець, громадський діяч. Вона з епохи шістдесятників, духом і змістом своїм подібної до відродження 20-х років.
Весняна шістдесятницька відлига – пора, в яку Ірина Калинець студіювала славістику у Львівському державному університеті імені Івана Франка (1959–1964). Після закінчення університету працювала у кількох львівських школах. В умовах незалежної України стала начальником Управління освіти Львівської області (1990–1992). За її ініціативами розпочали активну перебудову навчального процесу в школах, зміну програм, працю над створенням гімназій, ліцеїв, зокрема Львівського державного ліцею імені героїв Крут, коледжів, авторських і приватних шкіл, відродження “Пласту”. Інститут підвищення кваліфікації педагогічних працівників реорганізовано в Науково-методичний інститут освіти, а це сприяло удосконаленню навчальних шкільних програм та написанню новітніх підручників. 1987 р. стала співредактором самвидавчого журналу “Євшан-зілля”. 1990–1994 рр. – депутат ВР України першого скликання, де очолювала підкомісію з питань шкільництва. З 2002 р. – доцент, а з 2003 р. – професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. 1998 р. за громадську діяльність її визнано “Героїнею світу” (США, Ротчестер), 2000 р. нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, у 2006 році – орденом Княгині Ольги ІІ ступеня (Україна).
Під час другої хвилі брежнєвських репресій, 12 січня 1972 року, Ірину Калинець за “антирадянську агітацію та пропаганду” заарештували (одночасно із В. Чорноволом, С. Шабатурою, В. Стусом) й ув’язнили на 6 років таборів строгого режиму (Мордовія) та 3 роки заслання (Читинська обл.). Заслання відбувала разом із чоловіком Ігорем Калинцем. Звільнили її 1981 р.
Основні поетичні твори Ірини Калинець під збірною назвою “Поезії” вийшли в Нью-Йорку аж 1991 року. Якби її поетичні збірки виходили у світ у тій хронології, у якій їх писала та укладала поетеса, то була б така послідовність: “Лісовий Никифор”, “Оранта”, “Дорога вигнання”, “Крізь камінь”, “Остання з плакальниць”, “Тирсою в полі”. У 1993 році Ірина та Ігор Калинці опублікували книгу духовної лірики “Це ми, Господи”, у якій вміщено цикл її релігійних творів під назвою “Оранта”, а поезії Ігоря Калинця творять другу частину книги із заголовком “Розп’ята церква”. Через два роки поетеса видала книгу віршів “Шлюб із полином” (1995) – доповнене видання нью-йоркської книги “Поезії”, до якого авторка долучила твори зі збірки “Тирсою в полі”, а також “Тренос у тисячоліття хрещення України” і молитовний триптих “Андрей Шептицький”.
Ірина Калинець – автор прозових творів. У 1997 р. побачила світ об’ємна книга, до якої увійшли її детективний роман “Вбивство тисячолітньої давності”, новели і повість Ігоря Калинця “Молімось зорям дальнім”.
Яскравою сторінкою творчої біографії письменниці є її наукові видання, а саме книги: “Епоха гунів та її передісторія”, “Студії над “Словом о полку Ігоревім”, “Загадки хрещення України-Руси”, “Близьке далеке”.
До книги “Епоха гунів та її передісторія” передмову написав видатний історик Ярослав Дашкевич, який високо оцінив працю дослідниці, над якою вона трудилася майже двадцять літ. До речі, Ярослав Дашкевич зазначив, що впродовж десятиріч, які минули від “Походження Атіли” Івана Франка до серії досліджень видатного сходознавця Омеляна Пріцака, опублікованих німецькою та англійською мовами, українська література про гунів обмежується побіжними згадками в загальних курсах історії, а “праця Ірини Калинець заповнює прогалини української наукової думки у цій ділянці”.
Ігор Калинець колись висловився, що Ірині Калинець “судилося спізнати радість творення і блаженство натхнення”. Сумнівів у цьому й справді нема. Її зацікавлення унікальною пам’яткою слов’янства – не банальне бажання “вписати” своє ім’я до “сонму” літературознавців-академістів, а швидше – глибинна і внутрішня потреба сучасної спадкоємиці далеких предків долучитися до тих, хто шукає відповідей на запитання, які ще й досі таїть у собі “Слово…”, себто, як називав його Михайло Грушевський, цей древній “збір загадок, котрі все ще можна рішити певно і твердо”. Ірина Калинець спробувала по-своєму прояснити деякі “темні місця” цієї унікальної пам’ятки, а також запропонувала нову версію походу Ігоря на половців.
Публіцистичні статті, тематичні огляди, есе, полемічні матеріали, інтерв’ю і таке інше “розсипані” у багатьох періодичних виданнях. Тематика їх найрізноманітніша: культурологічна, політична, релігійно-церковна, державобудівна, літературно-мистецька, мемуарна тощо.
Попри те, як живе і що робить людина в конкретному для неї часі і те, як вона досі прожила свої будні та свята, який сніп винесла з них, у житті кожного зокрема є щось таке, що залишається з ним назавжди, хоч воно вже “за шелом’янем” прожитого, однак зберігає філософію непромайнулої екзистенції, непроминального стану душі. Думаю, що з-поміж того розмаїття, котре скрашувало та прикрашає й нині “житіє” Ірини Калинець і робить його виразно особистісним, є її дружні взаємини із Василем Стусом.
Як про Стуса писатимуть спогади, Ірина Калинець напише і свій, у якому скаже: “Таємниця вірша – й таємниця Василевої вдачі: зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова складались у чашу вірша – на причастя красою і генієм творчості”.
Ще при Василевому житті поетеса присвятила йому зворушливу елегійно-ліричну медитацію:
Ще того віку вистачить. Ще того
життя полинного, щоб вік перебрести
лишивши цю пустелю, як хрести
лишають на могилах… Злого,
найзлішого не вигадати дня,
ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих…
Як тільки вечорова тінь забризне
на обрій неба, я твоє ім’я
повторюю в молитві. Шепіт гасне,
як гаснуть зорі в світанковій млі.
Ще того віку вистачить для щастя
прийти і вмерти на своїй землі.
Не вистачило… Василь Стус помер на землі чужинця.
Михайло Осадчий, дисидент і дослідник дисидентської поезії, звернув увагу, що Ірина Калинець – єдина з дисидентських поетів, яка низку своїх віршів присвятила друзям-побратимам, історичним постатям, співв’язням. “Це, – казав він, – не данина особистому приятелюванню, ба, навіть, не добрий жест співчуття, це вірші-символи, що уособлюють моменти життя, які стануть віхою на шляху боротьби за кращу долю… Її вірші-посвяти своїм землякам-українцям, виконані на емоційному спалахові душі поетеси-мучениці, яку на хвилю не полишає мрія про рідний край”. Вірші-присвяти поетеса заадресувала В’ячеславові Чорноволу, Аллі Горській, Катерині Зарицькій, Раїсі Мороз, Ніні і Святославові Караванським та ін.
Художній світ її поезій має особливий вимір. Екзистенційні аспекти цього світу в многобарвній своїй палітрі, на перший погляд, єднають те, що в поетичному слові здається непоєднуваним, себто єднають мистецьку плоть і відкриту заангажованість політичних ідей, бо “література і політика тут йдуть поруч, взаємно себе не поборюючи”.
Не падаймо духом, бо є ще фронт Ірини Калинець.., Калинців, котрі “стоять на чатах…”. Заяви, листи-звернення, листи-протести, листи-інвективи, колективні заяви та відозви тощо – це майже щоденна праця невтомної Ірини. Її духовні імперативи розуму і серця: стояти, боротися за правду, національну самобутність народу, його мову і культуру, за благовісну мудрість і красу християнської моралі, за рідну церкву, за добробут Людини всіх соціальних і суспільних рівнів та її чеснодіяння. Усе це, скристалізоване і поєднане між собою у не вигадану, а в іманентну буттєвісну гармонію, стає світоглядом “житія” Ірини Калинець. Саме “житія”… Слово “життя” для неї занадто буденне, без природного пафосу, а “житіє” – слово із сакральним вмістом, у змістовій суті своїй агіографічне.
Тарас Салига,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури імені акад. Михайла Возняка