Неймовірно таланить тим, на чиєму життєвому шляху зустрічаються віддані своїй справі наставники, які обережно, щоб не завдати шкоди природним задаткам людини, вміло й натхненно піклуються про те, щоб скеровувати і плекати особистість в її становленні, бути для неї певний час опорою, а тоді відпустити її, eже так ніколи і не звільнившись від відповідальності та турботи про своїх вихованців. «Щасливий той, – розмірковував про свого вчителя Гіперіон, герой знаменитого роману Фрідріха Гельдерліна, – кому в ранній юності довелося зустріти благородний дух людський!.. Яку рідкісну насолоду відчуваєш, коли душа в такий спосіб черпає сили, пізнає себе, набуває своєї цілісності й наш розум поступово постає у всеозброєнні». До таких, безумовно, належав Олексій Володимирович Кондзьолка, старший викладач кафедри німецької філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Талановитий педагог і висококваліфікований філолог-германіст, він навчав не одне покоління студентів німецького відділу факультету іноземних мов особливого ставлення до мови як до системи духовного життя, як до живого організму. Сам він глибоко знав і відчував німецьку мову як свою рідну та постійно вдосконалював її. Багато читав, зокрема постійно студіюював словники, як захопливі історії слів.
Олексій Володимирович народився 10 лютого 1941 року в селі Бартатів Городоцького району Львівської області в родині кравця, який мав четверо синів. Закінчив у Львові школу-інтернат, а потім навчався на факультеті іноземних мов. Свої знання німецької мови застосовував уже тоді, будучи членом редколегії факультетської газети і беручи участь у театральному гуртку. Після закінчення університету два роки працював у технікумі в Крукеничах викладачем німецької мови, а потім у ПТІ м. Львова перекладачем. Після цього став викладачем кафедри німецької філології ЛНУ ім. Івана Франка. Цікавився лінгвостилістикою, вивчав творчість німецького критика, публіциста і літературознавця Алєксандра Абуша. Любив подискутувати на літературні й політичні теми, любив розповідати про тварин.
Олексій Володимирович – мій Учитель. Якщо я сьогодні можу назвати себе філологом-германістом, то це саме його велика заслуга. Він навчив мене працювати з мовою, до певної міри він долучив мене й до літератури, яка стала моїм основним фахом, бо ми читали разом багато казок, читали й аналізували твори сучасної німецької літератури, наприклад, «Розколоте небо» Крісти Вольф, про творчість якої я пізніше захистила кандидатську дисертацію.
Олексій Володимирович – мій Наставник, який відкрив для мене Львів, оперний театр, музеї, меморіальні комплекси, куди часто ходив із нами, студентами першого курсу. Він став для мене взірцем ставлення до обраного фаху, до тих, кого навчаєш, кого скеровуєш в його науковій діяльності.
Олексій Володимирович упродовж багатьох років був моїм справжнім співрозмовником і колегою, який умів вислухати, поцікавитися проблемами, розпитати про життя та роботу. Він завжди для мене мав час і виявляв щирий інтерес до моїх досягнень. Він радів моїм успіхам і після захисту докторської дисертації змінив звичне «Світланко» на «Світлана Павлівна», що звучало як справжнє визнання.
17 грудня 2015 року Олексій Володимирович відійшов у Вічність. Пам’ять про нього, його неоціненний труд залишаться з нами. Мелодії його душі продовжуватимуть відлунювати в серцях його численних учнів.
Світлана Маценка
Рік 1984. Вступати вирішила на німецьку філологію. Німецька спецшкола дала мені солідні знання й суттєво занижену самооцінку. Університет здавався чимось абсолютно недоступним. Через Малу академію сама знайшла собі репетитора. Батьки здивувались, але ідею підтримали. Так я познайомилась з Олексієм Володимировичем.
Це були часи, коли на усних (!) вступних іспитах перевіряли знання і розуміння іноземної мови, а не вміння «лузати» тести. Тож і заняття з репетитором були дуже індивідуальними, присвяченими мові, розумінню літературних текстів, систематизації хаотичних шкільних знань. Олексію Володимировичу було притаманне унікальне поєднання вимогливості з доброзичливістю, і ось за якісь півтора-два місяці на зміну страхам прийшла впевненість: усе буде добре! Про те, щоб якось «домовлятись» про вступ не було 1 мови. Мене підготували, ми розпрощались, як здавалось, назавжди.
Після успішно складених іспитів я потрапила в групу до якогось Кондзьолки О. В. І ось перше вересня і – сюрприз! Виявилось, що це і є мій колишній репетитор Олексій Володимирович! Так я мала щастя навчатись у нього ще два роки. Ми швидко відчули переваги студентського життя: з пар можна було втікати на каву чи в парк. Проте ми робили це доволі рідко, і стримував нас не стільки страх перед перевірками з деканату, як небажання засмутити нашого куратора Олексія Володимировича. Боятися його було абсолютно неможливо, але він так переймався, якщо хтось прогулював чи не готувався! Кожну нашу помилку сприймав як особисту образу. Супився, кидав портфелем об стіл, йшов до вікна в коридорі курити, скаржився на нас не в деканат, а своєму приятелю і колезі Петру Федоровичу Куркові, а нам ставало дуже соромно. І ми вчилися. Напевно, це й було виховання, але було воно якесь ненав’язливе, схоже на природне виховання у великій родині.
Олексій Володимирович належав до покоління тих викладачів, які ніколи не були в Німеччині. Можливо, його вимова не була досконалою. Можливо, його мова була дещо книжною. Але він вмів навчити, систематично, послідовно, ґрунтовно. Наприкінці кожного семестру був іспит або залік. Дивно, не пригадую жодного іспиту в Олексія Володимировича. Мабуть, бо все було спокійно та добре. Останній іспит в кінці другого курсу був зіпсований прикрим інцидентом. Іспит закінчився, ми прощалися з Олексієм Володимировичем і з вдячності (інших причин вже просто не було) зібрали гроші і купили йому велетенський букет квітів. Це був перший і останній букет, який ми йому дарували. Наш перший і останній подарунок. Пам’ятаю, як ніяково йому було, як він не знав, що з тим букетом робити, м’яв у руках, хотів запхати в портфель. А тут, як на гріх, нагодився викладач наукового комунізму. Нічого не сказавши, пішов у деканат і наскаржився на те, що викладач Кондзьолка взяв у студентів хабаря. І наш щирий і безкорисливий букет замість радості приніс нашому улюбленому і на той момент уже практично колишньому викладачеві лише одні неприємності.
Після закінчення університету я кілька років працювала на кафедрі німецької філології лаборантом, була якоюсь мірою «колегою» Олексія Володимировича і могла з іншого боку спостерігати, як він уболіває за своїх студентів, як тішиться їхнім успіхам, як розчаровується через їхні помилки. Не знаю, чи правильно з точки зору педагогіки настільки особисто сприймати викладацьку роботу, як це робив Олексій Володимирович, але для нас він був найкращим Учителем.
Ольга Сидор
Зустріла зовсім випадково на вулиці свою одногрупницю з часів нашого навчання у Львівському університеті. Минуло багато років від тоді, коли ми стали випускниками факультету іноземних мов. Оскільки ми навчалися в одній групі, одразу прозвучало багато запитань: «Як ти?», «Що ти?», «Як ті, як інші»? Але, коли вона згадала Олексія Володимировича Кондзьолку, куратора нашої групи, мене огорнуло відчуття затишку й тепла, ніби я вдома.
Цієї людини вже немає серед нас, однак забути про неї не можна. Я б сказала, що це була особистість із двох великих літер: Людина та Викладач.
На першому курсі навчання я була полохливим дівчиськом, котре боялося майже всього та всіх. Щодня першу пару вів у нас Олексій Володимирович і я «оживала». Аудиторія наповнювалася атмосферою любові, батьківського тепла. Я знову потрапляла в «зону комфорту», що було дуже важливо для першокурсниці. Крім того, я отримувала хороші знання від фахового викладача. Ще пригадується наша екскурсія Львовом з Олексієм Володимировичем. Як багато він робив для нас у позаурочний час! У нас було багато спільних заходів. Він відкривав для мене не тільки таємниці опанування німецькою мовою, але й таємниці спілкування одне з одним, і таємниці старого Львова. Мені здається, що зараз є небагато таких викладачів.
Прикро, що я пишу про нього вже після його смерті. Люди, чомусь, схильні згадувати про хороших людей, коли їх уже немає серед нас. Я теж – не виняток. Однак мені хочеться сказати: «Дякую, Олексію Володимировичу, що Ви були з нами! Світла Вам пам’ять!»
Надія Гриник