Одного з переломних днів Революції Гідності київські актори подарували майданівцям з франківської сотні невеличку розривку, запросивши їх на «прогон» вистави «Шева forever або солдат Шевченко». Годину десять хвилин із камерної сцени на Прорізній говорили таки музи. Натомленим хлопцям сподобалася гра акторського тріо (Р. Семисал, Ю. Шульган, Ю. Заремба), креатив режисера-сценариста (Р. Семисал), атмосфера театрального затишку… Та й тема не могла полишити байдужим: найважчий період життя Тараса, коли «знущальна муштра виснажує тіло, а заборона писати і малювати – душу. Україна стає далекою, примарною, безнадійною мрією… Єдине, що підтримує його – листування з найвідданішими друзями – княгинею Варварою Рєпніною, Михайлом Лазаревським і Миколою Костомаровим» (з анонсу афіші). Нібито й так, однак після «прогону» відчуття охопила амбівалентність. Нібито й так, та при цьому щось рішуче навспак… Перепитав у хлопців: може, то тільки в мене деренчить камертон?.. Та ні, визнають: постановка хороша, фахова, лиш ідея якась «гнилувата»… якось дивно, аби отакий Тарас Шевченко «написав те, що написав»… У вистави надривна тональність. Т. Шевченко карається, мучиться, якщо й не кається, то принаймні «по-людськи» дуже шкодує за зламаним особистим життям, рветься на волю й у розпачі визнає, що він уже не той, яким був раніше, що ми бачимо «изнанку» його колишнього… А ще він упродовж усієї вистави малює автопортрет, інтригуючи глядача оберненою в закулісся лицьовою стороною мольберта. Що то там за секрет? «Мить істини» настає під завісу. Очікуваним одкровенням виявляється портрет 1848–1849 років, на якому Тарас крокує берегом Аральського моря… без штанів і білизни… Крупним планом – оголені геніталії… Зрештою, кожен охочий має змогу оглянути цей автошарж у книзі Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо», чи, приміром, – у сумнозвісному опусі Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко», де його вміщено біля титулу, вочевидь, яко свідчення граничної «відвертости» автора… До О. Бузини, ясна річ, запитань уже давно немає. Але от… «Шева forever…»?!
Ні, не про те був отой надрив, не шаржованою – ота відвертість-«изнанка»… Я не прихильник цнотливих замовчувань-оминань незручних фактів і явищ, але пропонувати цього портрета на так би мовити візуальний образ-підсумок цілої п’єси – те саме, що завершувати драму «капусником» чи трагедію фарсом. Елементарна жанрова невідповідність, про яку після «прогону» я сказав авторові-виконавцю. Роман Семисал рішуче не погодився, наголосивши, що «для режисера це принципово», що свого часу цей автопортрет справив на нього велике враження, і що це – не шарж… Така дивна переконаність, буцім відсутність штанів наблизить Кобзаря до глядача, буцім у такій «іпостасі» в нім оголяться якісь потаємні сенси, буцім у цім власне й полягає оте «одбронзовіння» од совіцько-народницьких кліше, ідеологем і штампів, задля якого він «тихо втік із постаменту, свого діждавшися моменту» (за Сергієм Жаданом).
Щось подібне доводилося спостерігати недавно і в одному із львівських культурних середовищ, де шукали «оригінальних» способів пошанування 200-ліття. Найбільшим успіхом користувались ідеї у стилі «Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха…» (за Іваном Драчем) – і вдягніть його в улюблену єнотову шубу, поведіть на дотепно інсценізовані посиденьки товариства «мочемордів», а відтак посадіть на бричку і нехай тріумфально в’їде до Львова, зійде біля свого пам’ятника й роздає автографи, мов той Гоголь на Сорочинськім ярмарку, та розповідає шанувальникам історію свого успіху: навчання в тодішньому «гарварді» (імператорській академії художеств), дружба з найкрутішими сучасниками, звання академіка, гроші-слава-жінки…
Якраз там, біля постаменту його пам’ятника, стоїть львівський Майдан… Сумніваюся в успіхові отієї автограф-сесії. Я не про те, що живого Т. Шевченка треба знов заливати мертвою бронзою. Я про те, що сучасному українцеві значно важливіше й цікавіше від подробиць життя Шевченка-«приватної людини», Шевченка-«такого, як кожен із нас», Шевченка, «якому ніщо людське не чуже», знати Шевченка таки яко Шевченка… Таки єдиного й унікального, таки генія й «незбагненого апостола» (за Василем Пахаренком), таки першого, котрий означив справу, за яку стоїмо…
Коли людині завтра на барикади, їй важить знати – що сказав би на це Шевченко, а не в що він зодягнений, у кожух чи єнотову шубу… Утім, якби нині він оновлював свій гардероб, то, звичайно ж, би справив собі й шолом, і бандану, і залізний жилет… Цей «головний екстреміст Майдану»… Восени 1857 року вчорашній солдат Т. Шевченко зійшов із пароплава у Нижньому Новгороді. Кілька місяців очікував дозволу на в’їзд до столиці. Почувавсь «на такій волі, як собака на прив’язі», однак найважливішим було не це, а те, що з-під пера знов полилася поезія. Серед творів хрестоматійно знаного Нижньоновгородського періоду чільне місце за «Неофітами» – поемою з часів раннього християнства.
Чому неофіти і кого Т. Шевченко мав на увазі? Коли в людини забрано десять років життя у розповні сил, вона не може не задатися питанням: а чи не дарма все було? Чи вартує такої жертви те, за що тебе розіп’ято? Ні, не абстрактні «будителі», «революціонери-демократи» чи «декабристи» (як тлумачилась та алегорія ще донедавна) – Шевченкову душу хвилювала до болю рідна конкретика: побратими, разом із якими його було арештовано, їхній символ віри, їхні муки за справу, яку вважали святою.
Неофіти – то кирило-мефодіївські братчики. У цім немає жодного сумніву, коли бути уважним, читаючи їхній маніфест – «Закон Божий. Книга буття українського народу»; маніфест, натхненний кульмінацією Шевченкового слова в «рік високого сонця» (1845 – за Євгеном Сверстюком). Коли братчики (насамперед Микола Костомаров) почали його укладати, поет був на грані життя і смерті – охоплений важкою недугою в Переяславі писав свій «Заповіт». А ще одним заповітом – першою декларацією українства, свідомого власної геополітичної місії, став «Закон Божий…». Так от, маніфест акцентує на тому, що братства, в які гуртувалося українство за середньовіччя (Львівське, Київське, Луцьке, Острозьке…), – «такі, як були у перших християн» (тобто неофітів), і що найбільше між них – Запорозьке («козацтво єсть то істеє братство») свого часу визначило цивілізаційний формат України яко території, де люди намагалися жити в Законі Божому – по-братерськи, як брати во Христі («І всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами»). Тобто, не визнаючи над собою «ні сіятельства, ні превосходительства», окрім Бога, й відповідно – культивуючи в суспільнім житті органічну, природну народократію (віча, козацькі ради, виборність-звітність гетьмана, кошового, військових і цивільних старшин). «І день ото дня росло, умножалось козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні та рівні…», якби цей органічний процес не перервали «сусіде близькі»…
Створення Кирило-Мефодіївського братства – поновлення перерваної традиції, черговий етап її двотисячолітнього протистояння з традицією ідолянською, антихристиянською, котра на місце правдивого Бога ставить ідола, узурпатора найвищої влади – імператора-самодержця, тирана, цезаря, кесаря, царя… Справу не завершено. Від часів першого, «канонічного», Риму – через другий (візантійський) – нарешті третій, московський («Москва – третий Рим, а четвертому не бывать»), царі переслідують апостолів Божого трибу життя. І не має значення, чи ті царі – самопроголошені «Юпітери», як кривавий Нерон (за його правління стаються події Шевченкових «Неофітів»), а чи – «настоящі христіяне», як, приміром, Микола І («во дні фельдфебеля-царя» – «Юродивий», «Кавказ», а особливо фатальний «Сон»), бо, судячи по ділам, суть їх та сама – поганська… «І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим»…
«Я верю Путину» – головний аргумент учасників антиукраїнських мітингів у Росії. Не своїм очам, не своїм вухам, не своїй голові…
«Сталин бдит, пока вы спите»… Прадавнє оте протистояння поновилось і в наші дні. Причому з подиву гідною типологічною відповідністю. Січ, Козацька республіка, Братство вільних і рівних… Цими, як з’ясувалося, не лише історичними термінами уже вдруге означає себе громада Майдану, вражаючи світ дивовижною самоорганізацією – головною підставою громадянського суспільства, самодостатньої «несподіваної нації» (за Едвардом Вілсоном) європейського кшталту. Тим, хто не вірить, що цей феномен «не позичений, а власний», що неможливо проплатити отаку отакенну кількість людей хрусткими доларами, завалити американськими валянками і «наколотими» помаранчами, вишколити в «польських і литовських» спецтаборах, пояснити щось важко. Десь таке, коли б паралітику «втирати», як воно ходиться, а чи вболівати, що незрячий від роду збагне переваги прозріння. Вочевидь, і направду є якась «красная линия», «тектонический раскол» (за Дмітрієм Мєдвєдєвим), пообабіч яких – різні символи віри та генетичні коди.
«Закон Божий…» завершується вірою в те, що «встане Україна зі своєї могили, і знову озоветься до братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни…». Натомість слов’янські народи об’єднаються довкола України, яка навчить їх жити по-братерськи, по-громадянськи, по-християнськи – по-божому, бо століттями боротьби вистраждала відповідний досвід. Тобто натхненна Шевченком українська ідея від самого початку була не лише політичною, а й етичною, християнською; не лише національною, а й месіанською. Проте не в лукавому сенсі московського панславізму, що об’єднував силою зброї під скіпетром царів, чи совіцького «інтернаціоналізму», у виконанні вождів і генсеків; а на засадах конфедерації рівноправних партнерів, як «брат із братом, сестра із сестрою»…
Довгий час ці гасла вважалися безнадійним романтизмом, теревенями «молодых болтунов» (за тим же вурдалаком О. Бузиною). Навіть по здобутті Незалежності не одразу допетралось, навіщо Україні той оскомно осквернений москалями «месіанізм»: нам би у своїй хаті свою правду, силу і волю здобути. Проте історія розпорядилась інакше. «І день ото дня росло, умножалося козацтво… І не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на неї, так зробилось би… і у других слов’янських краях» («Закон Божий…»)…
«В результате действий Кремля на Украине Москва «надолго или навсегда» потеряла возможность стать центром восточнославянского мира… Эта роль, спустя тысячелетие, может вернуться Киеву» (Міхаіл Ходорковський, конгрес «Украина – Россия: диалог», 24 квітня ц. р., Київ). «Понимаете, мы приучаем людей к тому, что, если кому-то можно все нару- шить, то это право принадлежит и всем остальным. И начинается хаос. Вот в чем опасность»…
На сумнозвісному брифінгу наш недремний альфа-сусід причиною «всей этой суматохи» у Києві назвав «відтермінування» Януковичем Угоди про Асоціацію з ЄС. Мовляв, закортіло екстремістам європейської скоромини надурняк, безвізової халяви, стандартів жирування тут і негайно… «Сегодня это выглядит как какая-то чушь, об этом даже смешно говорить»… Саме так, однак же говорить. Ничтоже сумняшеся «не помічає», що пов’язані з цією причиною київські мітинги проходили без жодної «суматохи»: люди не ставили наметів, не займали проїжджих частин, а після Вільнюської ганьби, зрозумівши, що мітингувати більше немає сенсу, то й взагалі збиралися згортати Майдан і готуватися до виборів…
Те, що було далі, з жахом бачив увесь світ (окрім, як чуємо, Путіна); однак ні 30 листопада, ні 1 грудня так само ще не стали «спусковым крючком». Більше того: за винятком примітивної провокації на Банковій, де шило вперше вилізло з мішка, всі багатосоттисячні віча відтоді впродовж півтора місяця проходили виключно мирно, винятково терпляче, знов – на подив усьому цивілізованому світові, де й удесятеро менша кількість людей достукалась би до владного вуха із найпершого разу, і з утисячно менш вагомих причин, аніж та, котра весь цей час тримала українців під снігом-дощем, на морозі, денно і нощно: покарати винних у злочинах проти людяности, дати відставку тим, хто образив Бога… Іще більше того: навіть двомісячна абсолютна ігнорація владою засадничого принципу демократії (vox populi – vox dei), ще так само не детонувала отії «суматохи»…
Як відомо, усе почалося після «закону 16 січня», згідно з яким усі, хто стояв на Майдані в обороні згаданих щойно вимог, оголошувалися державними злочинцями й підпадали під термін «від восьми до п’ятнадцяти»… Пам’ятаю, тоді навіть не одразу «дійшло» – що відбулося… Спершу думалось прагматично: це ж тепер залишається повертати домів і чекати у гості до болю знайомого воронка з бригадою охоронців «закону»…
Далі згадувавсь Лєрмонтов:
«Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно»… А ще далі – Шевченко і побратими: «За святую правду-волю розбойник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний…», «Бо не хотіла Україна іти услід язиков, а держалась закону Божого…».
Після 16 січня ті, хто хотів держатись Закону Божого – Закону правди і волі – опинялися «поза законом». Мабуть, то був не-Божий, анти-Божий «закон»… «Закон» звірячого насильства і безкарного потоптання людських прав, «закон», у якому живуть «злодії в законі», у тім числі на посту президента…
Однак той, хто читав Т. Шевченка, в ньому жити не може… «Нам заборонили бути людьми. Кожен крок вільної незалежної людини згідно з божевільним планом влади відтепер каратиметься законом» (Юрій Андрухович). «Відтепер в Україні кожна порядна людина має бути в тюрмі» (Андрій Парубій)…
Що було далі, всі знають: Грушевський, Молотов, наказ «мочить бандерлогов», неофіти Майдану з Небесної сотні, – словом, «вся эта суматоха», яку й мав на увазі кремлівський «гарант» старої й недоброї імперської «конституції». Його маніякальні одкровення на тему «нелегітимності» теперішньої української влади – свідчення не лише параної загалом, а й «чистоконкретної» логіки монархічного мислення; логіки, яка в цивілізованому світі давно стала рудиментом середньовіччя. На відміну від «русского мира», де ще досі є нагальна потреба в цареві. Як відомо, легітимним ця логіка визнає тільки те, що виходить («снисходит») згори. Оскільки середньовічна свідомість вважала монарха «уособленням Бога на землі» (за Жаком Ле Гоффом), то й усі його рішення були голосом Абсолюту. Зрозуміло, що в реальній суспільній практиці це щодалі, то більше оберталося тиранією і бідою, зводилося до «картини генерального мордобитія», що її так преточно змальовано в Шевченковім «Сні».
Введення виборчої системи аніскільки не змінило ментальних основ «русского мира». Тепер тут царя обирають, але обирають ексклюзивно того, у кім бачать царя. Ну, а цар помилитись не може, як не може помилитися Бог. Навіть тоді, коли вбиває дітей, мов «легітимний» Ірод… Або коли глибоко плює з висоти Спаської вежі на основи порядку й миру в цілому світі, оголошуючи фактичну війну країні, що її обіцяв захищати… Свою архіцинічну позицію цей аспид неситий пояснює тим, що в результаті української революції утворилась нова держава – інша держава, із якою Росія, мовляв, «никаких обязующих документов не подписывала»…
Брешеш, людоморе! Держава – це не лише «легітимна» чи «нелегітимна» владна верхівка, як здається тобі й твоїм попередникам з осоружного імперського минулого («Держава – це я» – Людовик ХІV).
Ні, держава – це ще й ми, 46-мільйонний народ, якого лукавії «злії люде» одурили й окрали; і приспали, щоб в огні розбудити. Й ото власне задля безпеки його, народу, й підписувались оті «обязующие документы». «Не помітити» цього казусу в просторікуваннях нині може хіба той, хто рішуче «без царя в голові». А може, причина ще й у такому (?):
Він вилупив баньки з лоба –
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає –
І ті в землю; він до дрібних –
І ті пропадають!
Він до челяді – і челядь,
І челядь пропала;
До москалів – москалики,
Тільки застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик!
Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха.
Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне –
Я перелякався Та й прокинувсь…
(«Сон»).
Це – картина царського пробудження після пишного бенкету в палаці, у Петербурзі. А може, після найкрутішої, найзимовішої в світі олімпіади у Сочі?.. Зараз олімпієць-медведик засудить автора «Сну» до солдатської каторги, зі забороною писати і малювати. Утім, а може,… люто зикнувши в бік України, прийме височайше рішення про «принуждение к войне» хохлів-екстремістів?.. Воістину, шляхи дум государевих несповідимі… Особливо, коли «з бодуна»…
Думав, що в цього есею буде відкрита кінцівка, та замість «non fi nito» життя підказало «прийом кільця».
У понеділок, 10 березня, на каналі «1+1» відбулася прем’єра широко розрекламованого допіру фільму «Таємниці генія Шевченка», у центрі котрого, як то кажуть, особа, схожа на Тараса Григоровича… Однак виключно за ознаками так би мовити фахового кола інтересів автора ідеї та сценарію тележурналістки Світлани Усенко – у недавньому минулому ведучої програми «Моя хата скраю», «Секс-місія»… Цю ж таки місію п. Світлана здійснила тепер вже на матеріалі Шевченка. Причому не лише в пунктах його серйозних, а чи інакших, зв’язків із жінками, а насамперед – таємниці його народження, котра, на думку авторки, пояснює і Кобзареву долю, і головні мотиви творчости.
Інтригою, лейтмотивом, idee fi xe фільму є намагання з’ясувати правдивість чутки про те, що Тарас є позашлюбним сином великого князя Костянтина Павловича (рідного брата Миколи І). Той мовляв, улітку 1813 року гостював у Енгельгардта («принагідно» розглядається ще й версія цього «батька»), мав до послуг гарем покоївок, а через 9 місяців у однієї з них народився царський (чи панський?) байстрюк. Покоївку (звалась Гафія) відіслали у далеке село, а дитину віддали її родичам, Шевченкам, яких задля повного «прикриття» на час народження й перших кроків Тараса спровадили в сусідні Моринці, а, коли трішки підріс, повернули в рідну Кирилівку…
Словом, нічогенький міг би вдатися детектив, якби в ньому були ще якісь докази, крім одного, сумнівного, із якого власне все й вивелось: у метричній книзі матір’ю Шевченка записано Агафью, а потім виправлено на Катерину, що, швидше за все, є звичайною помилкою писаря. Інші доводи, насамперед фахівця з визначення батьківства за рисами обличчя (порівнюються портрети), засвідчують, що спільних рис ну дуже вже недостатньо, аби потвердити правдивість так бажаної для авторки версії. Лишається хіба аналіз ДНК, але хто ж на таке піде… «Таємничі» три крапки… Оті крапки, що їх упродовж фільму набирається на ціле «многоточіє», супроводжують кожен наступний «доказ», сформульований у вигляді риторичних питань: і чого б ото царській родині докладатись так щедро на лотереї (1 000 з 2 500 рублів) до викупу якогось там кріпака?.. і чиї ото очі упізнав Карл Брюллов у юнакові, якого зробив своїм улюбленим учнем?..
Проста відповідь: бо було відчуття геніяльного самородка, художника і поета, – звісна річ, не розглядається. Розглядається натомість історія «блудного сина», «блудного батька»: вся акторизована, ігрова, «натура» фільму – пиятики Т. Шевченка в колі то «мочемордів», то кирило-мефодіївців, то петербурзьких адораторів після заслання… пиятики, у контексті яких – таємниці амурні й… ще амурніші (най не кажу)… А головне, оцей царський байстрюк, аристократичним нутром відчуваючи свою покинутість у невідповідній собі кастовій ніші, переймається незбагненною для багатьох ненавистю до царів, царенят, царизму, особливо запекло сконцентрувавши її на особі актуального імператора Миколи І-го (свого «дядька»). Та ненависть настільки опановує Тараса, аж породжує «Сон» – на думку авторки (та й, на жаль, не тільки її) свідчення Шевченкової невдячності до своїх визволителів із кріпацтва та образи, якої завдав і медведикові-цареві, і хворій імператриці, котра була «як опеньок засушений, тонка, довгонога» не з добра, а з причини сухот… Версії катів України, людоморів, убивць правди і волі, європейських жандармів, катів людських, звісно ж, не розглядають. Кому це нині цікаво? Словом, маємо рейтинговий прецедент торжества Шевченка-приватної особи, Шевченка-«якому ніщо людське не чуже» і т. д. над Шевченком-пророком, кобзарем і поетом.
Дискурс особистого життя, дискримінований за радянських часів, а, відколи Незалежність, поселений так би мовити паралельно, врешті поширив себе на площину громадянську й спробував потлумачити її зі своєї дзвіниці. Що з цього вийшло, самі бачите. Тож мушу внести ясність в оту колізію про «невдячність», бо, пам’ятаю: коли її вперше почув, не відразу зміг позбутись отруйного осаду.
Насправді то колізія фавстівська: пропозиція закласти душу в обмін на життєву реалізацію. Аби переконатися, що Тарас сприймав цю колізію саме так, згадаймо, по-перше, його перманентний тріумф після викупу із кріпацтва, не хвилини – години, роки, які варто було спинити, щоб тривали й тривали; а, по-друге, згадаймо оте про «лукавого», «аспида», «бога» на царськім престолі… Що могла означати вдячність за данайський «дар» з рук антихриста, царський «дар» Богом даної волі? Спершу вкрав, що йому не належить, а відтак милостиво дає, вимагаючи вдячности?!
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!
Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!…
(«Кавказ»).
Це – з поеми «Кавказ». Може, і її «невдячний» Т. Шевченко написав із мотивів особистої помсти цареві? Адже присвячена щирому другові – Якову де Бальмену, загиблому на Кавказі «не за Україну, а за її ката»…
У романі «Вогнем і мечем» Генрик Сенкевич провадив, що причиною Визвольної війни українців стала особиста образа Богдана Хмельницького на свого приватного кривдника Чаплинського…
Звісно так, та лише за умови, коли додати ще бодай кілька мільйонів аналогічних «особистих» образ…
Якщо вже наводити приклади, де особисте «також має значення», то найпоказовішим у Т. Шевченка є, безумовно, момент викупу із кріпацтва. Адже саме завдяки потрясінню, яке пережив тоді, він почав писати поезію, став Кобзарем. Якби жив у нормальній країні, то не писав би, а лише малював, «поставив хату і кімнату», створив сім’ю… Та в країні «законного» рабства відчув, що означає – не мати права на людське, особисте; відчув на собі – такому ж, як і мільйони інших кріпаків, отому і не схибив камертон його Слова. Вихід в об’єктивне пролягає крізь найсокровенніші закутки суб’єктивного, однак хибно вважати, що в тих закутках тільки альковно-богемна скоромина, предмет літературознавства «крізь замкову щілину». Там так само ще й те, що робить усіх нас людьми. Без «понтів», «у штанах», а, як треба, то й залізнім жилеті.
Неводнораз доводиться чути, що, замість стати роком Шевченка, 2014 рік став… роком Путіна. Через підступи цього ворога роду людського ювілейні заходи не можуть реалізуватися в повному обсязі: переносяться шевченківські вечори; скромнішають розмахи конференцій; по видавництвах чекають «ліпших часів» книжкові проекти; ба навіть головне столичне вшанування в палаці «Україна» нетрадиційно не відбулося – тільки заходи біля пам’ятника та на Майдані…
Усе це так, але ж бачимо й парадокс: завдяки діям Путіна як ніколи згуртовані українці поминають Тараса не лише в «спеціально відведених» днях і місцях, а щодня і щокроку; й не лише «незлим тихим словом», а насамперед колективною протидією українського світу, духовим осереддям якого, без сумніву, є Т. Шевченко, – агресії «русского мира», що його так настирливо «просуває» кремлівський «медведик». Антиномійність цих «двох світів – двох способів життя» нині нема потреби довго доводити, бо її з просто таки лабораторною чіткістю змодельовано на Майдані. Практика переконливіша за теорію, власним відчуттям віриш більше, ніж ідеологемам. Адже на Майдані, цій новітній Січі, відпали сумніви щодо здатності українців самоорганізуватися у громадянське суспільство, прагнення жити в Законі Божому, готовності «прийняти удар, піти на муку» за брата, поповнити лави неофітів святої справи. «Це не найгірша смерть» – «заспокоювали» рідних, коли почалося; кидались під кулі витягати поранених побратимів; не знали, як «віджартовуватись», коли під тортурами кати вимагали признатися, скільки їм платять… Показово, що цей органічний, направду народний здвиг відбувався на тлі нікчемних спроб влади протиставити йому «альтернативу» у вигляді проплачених мітингів, бригад «тітушок» і «тьотушок», тобто штучно організованої, згори насадженої імітації, кривого дзеркала, в якім воля промосковського клану виглядала б як воля народу, а та навпаки – як воля ворожого Заходу.
Цей симулякр «актуальні» російські ЗМІ далі продовжують видавати за дійсність. Логіка й фразеологія їхньої безбожної пропаганди дуже нагадує ту, приснопам’ятну, зі старих і недобрих совкових часів, але є й посутня різниця. Тоді це все стосувалося далеких «капіталістичних» теренів, народів і звичаїв, котрих радянська людина апріорі не могла ні побачити, ані взяти на пробу. То й приймала на віру оте «ібо абсурдне»… Однак сучасна українська людина, котра виходить на Майдан за покликом власного серця, а відтак, обсервуючи московські інтерпретації свого громадянського чину, дізнається, що то насправді виходила не вона – то замість неї, її ногами, виходили заокеанські політтехнологи, її серцем билися в мур неправди, її головою думали свої «козні»… Так от, сучасна українська людина після цього прозріває вмить і навіки; навіть та, «из хахлов», яка ще вчора рішуче відмежовувалась від «бендеровцев», казала «нато ненадо», довірливо припадала до зомбоящика й щиро думала, що там, на далекому Заході, проживають істоти, якісь інакші, не цілком такі, як вона … Сьогодні, узрівши, що її власний образ кроять за тими ж лекалами, ліплять із того ж тіста, вона сприймає російські телеканали лише з образою та відразою… Так нищівно не програвав навіть Гебельс. Ніщо так не збурить людину, як те, коли їй відмовляють у праві бути людиною – керуватись людськими поривами й почуттями, відповідати за свої людські вчинки, обстоювати свою людську гідність. Коли це зламано, людина вже не людина. Власне це в час Майдану й намагався зламати в нас, українцях, «великий брат». «Що за демони інструктують цю владу в її дедалі божевільніших діях? Які московські специ понаїхали сюди керувати спецоперацією «братів менших»?» – ці риторичні питання Ю. Андрухович ставив десь приблизно тоді ж, коли глава путінської адміністрації С. Іванов просторікував: «Мы слышим множество голосов, которые обвиняют Россию в том, будто она вмешивается во внутренние дела Украины. Но я покамест не слышал, чтобы кто-нибудь привел хоть один факт, доказывающий это». Нині тих фактів, хоч греблю гати, і стосовно Майдану, і щодо Криму й Донбасу. Але кремлівським очільникам все одно не всихає язик від чорного гумору, що, приміром, озброєні до зубів «зелені чоловічки» на бетеерах-то «народна самооборона», підготовлені в ГРУ диверсанти – «народні мери», переодягені в цивільне опричники вчорашньої влади – народ, а Небесну сотню вбили американські снайпери, найняті опозицією… Після всього цього актуального мегацинізму, що й казати тоді, отієї «зими тривоги нашої»… Ментальні брехуни, вони думали, що, загрібаючи жар руками маріонеток, приховають волохату руку московського ляльковода. Однак на Майдані – мов на долоні. А «зліва, де серце» – непомильна доказова база української «хроніки відчуттів». Пригадаймо, чим ми жили станом на «передтиждень» Вільнюського саміту… Так, Янукович, на жаль, – таки Янукович, але ж послухайте його проєвропейські спічі!… Це ж дуже добре, що саме він, донецький, підпише той документ… Це ж посилить довіру Сходу до Заходу; це ж обнімуться брати; це ж «забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України»; це ж сам Бог велів, аби таки Янукович… А хто велів, аби все це умить зірвалося?.. Чи зважився би «сміливець», котрий на початку своєї ходи в президентство втрачав свідомість від пожбуреного яйця, а вкінці утікав, наляканий пристрасним виступом майданного сотника… Чи зважився б він, такий, добровільно… Навіть не ставлю «?», настільки все риторично й очевидно… Настільки ж, як і, приміром, те, чому саме в ніч з 10 на 11 грудня сталася спроба масової «зачистки» Майдану… Саме тоді, коли в Києві купа іноземних міністрів і представників, включно з Ештон і Нуланд… Коли, здавалось, ось-ось віднайдеться омріяна формула порозуміння… Коли все навколо вкрито майже фізично відчутним омофором примирення… Саме тоді – «а вот вам», «получай фашист гранату»!.. Жанрово – публічна «пощьочіна», коли, крім неї, нема аргументів для виклику на «дуель»… Це Янукович, сам, зважився б отак викликати?! А скільки ще прецедентів за круглими і вугластими столами переговорів, коли, знову ж, ось-ось – і… дзвінок зі Москви… По довгій напруженій паувзі «гарант» повертається «іншим»… Однак найбільш показове навіть не це. Мільйони людей, звиклих багаторічно бачити в новинах хроніку розгону мітингів, демонстрацій і т. п., цим разом не могли відірватися від телеекранів. Потворне, жахливе так само гіпнотизує. Особливо, коли нічого подібного раніше не бачив. То була цілковито інакша, ніж у дотеперішній Україні, не кажучи вже про Європу чи Америку, «педагогічна метода»… Коли хочуть «просто» розігнати мітинг, ба навіть припинити «масові заворушення» (яких тоді не було ані в Києві, ані «в помині») – отак не б’ють… То було бузувірство, що асоціювалося зі спущеною на людей зграєю скажених псів, яким, і без того поспраглим крови, ще й напутньо сказали: «фас», «шоб мало нє паказалось»!.. Усе «на порядок» «жостчє»: спочатку «лише» кийками (зате не гумовими, а пластиковими, якими впокорюють тюремні бунти – й навідмаш, у заборонені всіма приписами життєво важливі зони); відтак, коли показалось замало розколених черепів, – травматика, гумові кулі («тільки», зате впритул, зате по очах – знову ж всупереч всім інструкціям);
ще відтак водомети при «–10 °C» (заборонено, коли нижче «+8 °C»); світло-шумові гранати (стали бойовими за рахунок примотаних скотчем цвяхів, ще й пожбурені просто в людей, а не за два «дозволених» метри); і нарешті… та ніч… той ранок… Ні, вони не корчували «всю эту суматоху» – вони її сіяли… Так, вони гасили вогонь, але – бензином… Завданням було: спровокувати людей на людське – а потім його зламати… Не менш од кадрів розстрілу Небесної сотні вражають оті, після Банкової, коли розмордатілий «беркут» із розгону лупить ногою закривавленого чоловіка й гавкає «на калєні»… Цим наказом відтак «вивершувалось» чи не кожне побиття й катування… Завданням було: поставити «на калєні» нашу людську гідність.
Аналізуючи цю «педагогічну методу», ті, хто встиг послужити в радянській армії, найчастіше згадують дідівщину – перманентне приниження задля приниження, по якім людина вже й по життю керується не Божим камертоном людського, а оцим «рукотворним» чи точніш «рукоприкладним», силоміць вмонтованим у свідомість страхом, який дехто плутав з «життєвим досвідом». Так, це «школа життя», але не загалом, а лише в координатах «русского мира», що тоді називався СССР, – життя, жити яким можна було лише за умови «соблюдения некоторых условностей»… Наприклад, казати: «йде дощ», коли тобі плюють у лице, або: «хом’ячок я, хом’ячок, тільки не бийте» (з бородатого анекдоту про ведмедя і КГБ)…
Ще раніше той «русский мир» називався російською імперією, найвидатніші «собиратели» якої убивали власних синів (Іван Грозний, Петро І), чоловіків (Катерина ІІ)… Що вже казати про тисячі тисяч інших «просто» людей із Новгорода, Пскова, Казані, Батурина, Києва, Запорожжя… Спершу били своїх, аби чужі боялись; відтак чужих, «перебиваючи» на своїх… Били з ексклюзивною, невмотивованою самим «наведенням порядку», жорстокістю… «Битие определяло сознание»… Так формувався менталітет цього «мира». Може, «русского»; може, «московського»; може, «монгольського»… Але точно – не Божого…
Старий Кант дивувався «зоряному небові понад собою і моральному законові у собі». Він мав на увазі первинність етичної матриці, яку Бог закладає у серце людини апріорі – до набутого життєвого досвіду… Поготів до «набитого»… Коли хтось норовить відкоригувати на свій царський копил звучання отого первісного камертону, перекласти «по-русски» записані на скрижалях людської душі споконвічні моральні константи, той, вочевидь, бере на себе функції… Бога…
«Нема другого бога, тільки один Бог, що живе високо на небі іже вездесущий духом святим своїм… Нема другого царя, тільки один цар небесний утішитель, хоч люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, і правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця діавол»… «О боже наш милосердий!/ О царю поганий./ Царю проклятий, лукавий,/ Аспиде неситий!/ Що ти зробив з козаками?/ Болота засипав/ Благородними костями;/ Поставив столицю/ На їх трупах катованих…».
…Зараз, коли завершую цю статтю, головний російський «міротворєц» «рішає»: жити нам – чи не жити… Очевидно, гадає, що має на це право … Він же «большой», «єму віднєй»… Він же «альфа-самєц», наплодить ще замість убитих… Він же «бдіт» планетарні проблеми – «За край світа зазирає,/ Чи нема країни,/ Щоб загарбать і з собою/ Взять у домовину»… Що йому якась Україна, якісь ми… На очах усього світу, згубивши рештки сумління й притомности, розпалювати громадянський конфлікт у безпрецедентно, ментально мирній країні – а себе, загарбника з багатосотлітнім стажем і неприхованими претензіями на світове панування, подавати за миротворця; лицемірно «принуждать к миру», нав’язуючи війну, ставлячи під загрозу всю систему світової безпеки? Мотивувати це захистом росіян, яким в Україні ніщо не загрожує, а в «свіжовизволеному» Криму негайно ж розгорнути дискримінацію за національною ознакою, спровокувавши тисячі біженців? Заявляти, що Донбас «хоче бути почутим» після того, як «донецькі» чотири роки, а особливо три останні «майданні» місяці за потурання й на вимогу Москви виклично не бажали чути «решти» країни? Бити й убивати за українську мову (для «тітушок» головний навігатор-подразник), а російській вибивати статус державної? Вимагати федералізації й місцевого самоврядування від інших, добиваючи його остаточно в себе власне в цей самий час (засідання Держдуми від 16 квітня)? Не поступатися «ни пьядью русской земли» (навіть, коли оця пьядь, приміром, десь на Кавказі) – і, мов ненаситна піранья, відривати величезні шматки територій сусідів… Не вчини ближньому, як не хотів би, щоб учинилось тобі – «золоте правило» християнської етики. Якщо хтось його виконує «з точністю до навпаки», то, логічно, дотримується «етики» антихристиянської… «Царю… проклятий, лукавий, аспиде неситий» – не тільки метафора… Як і той антисвіт, що увірував у цього анти-бога. …Цієї тяжкої години люди пізнають, «навіщо Шевченко»… Без ювілейного патосу, без пози чи примусівки, «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосно та правдиво, як Господа слово»…
Мене агітували на поїздку до Канева ті, хто був там востаннє ще в далекім дитинстві; на Шевченкове віче у Київ подавалися цілими сім’ями знайомі економісти й інженери; а колеги з Університету цитували хрестоматійні уривки із «Кобзаря» одкровенно, мов неофіти-першовідкривачі…
Люди потребують духової опори. Проте не «бога в людській подобі», який зловживає тим, який йому не належить, а – посередника поміж людьми і Богом; медіума-заступника, що повідомляє людям Його волю, а Йому передає уповання «малих отих».
За Гетьманщини в кожній українській хаті був портрет козака Мамая… Відтак, його замінили портрети любомудра Григорія Савича… Ще згодом – Кобзаря, Тараса… Після того, як він зайняв оте місце, з «конкурентами» ніяк не складалося… Мабуть, таки неспроста.
Ростислав Чопик,
доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка