Перекладач такого масштабу, як І. Франко, до того ж, великий письменник і літературознавець, не міг не цікавитися перекладом і як теоретик. Перекладознавчий доробок І. Франка деякою мірою вивчено на основі його розвідок і рецензій, одначе епістолярій письменника – з погляду перекладознавчого – ще частково цілина.
Перекладознавство як наукова система, що охоплює історію, теорію, методику, практику, критику та дидактику перекладу, почало формуватися в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-х рр. ХХ ст. Тепер ця система ускладнилася ще низкою сучасних філологічних пошуків, серед яких – соціолінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, когнітивістика й ін. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.
Переклад з’явився в нас разом із писемністю, і більшість українських письменників перекладала. У статті «Адам Міцкевич в українській літературі« І. Франко цитує слова Л. Боровиковського, який писав у листі до М. Максимовича 1836 р. у зв’язку з перекладом сімох віршів з циклу «Sonety Krymskie» А. Міцкевича: «Я навчився польської мови власне для того, щоб мати можливість принести користь Україні» [5. – Т. 26. – С. 386] (Далі, посилаючись на це видання, вказуватиму лише том і сторінку). Більшість українських письменників можуть підписатися під цими словами.
Зародження й становлення перекладацької думки й теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає аж на 60-70-ті роки ХІХ ст. 29 березня 1864 р. у Львові започатковано постійний український народний театр мелодрамою «Маруся» за однойменною повістю Г. Квітки-Основ’яненка. Ця видатна культурна подія спричинила потребу в перекладених творах. Незабаром артисти театру різко відчули дошкульну скромність українського театрального репертуару, зрозуміли, що потрібно його збагатити світовою класикою. Уже в 1864-65 рр. у репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс. Тодішні глядачі були вимогливими до свого театру, а ще вимогливіші до перекладів з іншомовних літератур. Перекладачі звернулися, зокрема, до скарбниці В. Шекспіра [6]. Перша спроба належала П. Свєнціцькому, поляку, родом зі Східної України, якого І. Франко у статті «Руський театр в Галичині» охарактеризував як «чоловіка дуже спосібного і поступового, щирого демократа» [Т. 26. – С. 365]. У газеті «Слово» та в літературно-науковому журналі «Нива» з’явилися перші переклади, а також висловлювалися окремі вартісні думки про вагомість і специфіку перекладацьких здобутків. Так, у редакційній статті «Ниви» за 20 січня 1865 р. читаємо: «У третьому номері почнемо друкувати переклад найславнішого світового генія В. Шекспіра – трагедію «Гамлет». Це – перший переклад нашою мовою славного цього твору, з яким зв’язаний і той важливий факт, що тим перекладом рідна наша мова здобуває собі становище літературної між європейськими мовами» (подано за чинним правописом. – Р. З.). Автор згаданого вище перекладу – П. Свєнціцький був одним з перших, хто намагався ставити науково обґрунтовані вимоги до перекладу.
1881 р. у Києві виходить невеличка книжечка творів М. Гоголя в українському перекладі Олени Пчілки. У ній перекладачка помістила «Прислів’я» – свою передмову, у якій обґрунтувала потребу донести Гоголеву творчість до українського читача та зупинилася на специфіці відт Франко писав: «В ворення поетики М. Гоголя засобами української мови. 1892 р. у Львові опубліковано «Книгу пісень» Г. Гайне в перекладах Лесі Українки й Максима Стависького (Славинського). Передмову до цього видання написала також Олена Пчілка, наголосивши на вагомості перекладів й складності праці перекладача. Певні зауваги до своїх перекладів висловлювали П. Куліш, М. Старицький, П. Ніщинський, С. Руданський. Очевидно, усе це було на початковому рівні, зокрема, якщо порівняти зі Західною Європою, де теоретики перекладу дуже давно опублікували перші перекладознавчі нариси, передусім Е. Долє у Франції 1540 р. («La manière de bien traduire d’une langue en autre» – «Способи доладного перекладу з однієї мови іншою»), Е. Ф. Тайтлер в Англії 1791 р. («Essays on the principles of translation» – «Нариси про принципи перекладання»), мадам де Сталь у Франції 1801 р. («De l’esprit des traductions» – «Про дух перекладу») та ін.
І. Франко сам заохочував численних своїх друзів до перекладання. Він був переконаний у важливих культурно-історичних функціях літератури для розвитку та зміцнення нації. Переклад був для нього і рушієм суспільно-історичного процесу, і могутнім націєтворчим чинником, й об’єктом лінгвостилістичних досліджень. Саме тому він вважав одним із методів перекладача – популяризаторський, одначе при тому він вимагав точності у відтворенні багатоаспектних рис оригіналу [Т. 26 – С. 307-316]
У листі до М. Драгоманова 20 березня 1889 р. І. Франко писав: «Ще одна до Вас просьба: будьте ласкаві замовити для мене яке добре видання Дантової «Divina Commedia» з коментарієм, хотілось би для віддиху навідуватись до тої колосальної святині середньовічного духу, головно задля недосяжної простоти і грандіозності її стилю. Може, удасться дещо і на наше бідне поле перенести» [Т. 49. – С. 203]. У листі до цього ж адресата від 1 січня 1895 р. читаємо: «Чи панна Леся не мала б охоти взяти на себе труд перекласти «Торквемаду« Віктора Гюго? Я дуже бажав би напечатати сю драму по-нашому, і думаю, що кращого переводчика не найду. А праця, здається, була б і люба, хоч, звісно, не легка « [Т. 50. – С. 9]. Саме завдяки наполегливим старанням І. Франка у Львові публікували свої твори письменники та перекладачі зі Східної України, зокрема поет-мученик, поет-каторжанин П. Грабовський
Перекладознавчі розвідки І. Франка мають надзвичайне значення не тільки фактичними даними, а й зауваженнями, роздумами щодо суті перекладу, які в них автор розсипає щедрою рукою.
Був переклад для нашого поета і цікавою співпрацею між авторами оригіналу й перекладу. Він був переконаний, що ніякий переклад не вийде дійсно живий і гарний, якщо в серці перекладача немає гарячої симпатії до перекладуваного автора [Т. 35. – С. 405]. Так, у передмові до власного перекладу збірки байок У. Бонера (Бонерія), німецького поета XIV ст., І. Франко писав, що назвав збірку «Скарбничка» (в оригіналі – der Edelstein) та вложив у неї частку своєї душі [Т. 13. – С. 37]. У листі до А. Кримського 29 листопада 1890 р. І. Франко писав: «В поемі Фірдуосі велика сила такого чисто людського елементу, котрий ніколи не устаріє. Антологія найкращих уступів з його Шахнаме, от так на том в 15-20 листів друку, була б гарним здобутком для нашої переводної літератури« [Т. 49. – С. 263]. Справедливо стверджує один із авторитетних сучасних франкознавців М. Гнатюк: «1893 р. І. Франко мав намір захистити дисертацію у Відні. Він не просто намагавсяхотів одержати науковий ступінь доктора, а радше познайомитися з науковцями. Живучи в багатонаціональній країні, якою на той час була Австро-Угорська монархія, саме І. Франко, продовжуючи традиції М. Драгоманова, зробив найбільше для популяризації української літератури, перекладаючи твори українських письменників іншими мовами, пишучи наукові та популярні розвідки про Україну, українську літературу чужими мовами» [1].
«Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які, читаючи, маю враження, що передо мною відкривається новий світ чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме враження в моїх читачів», – писав І. Франко в післямові до перекладу Овідієвої поеми «Ібіс» 5 червня 1915 р. [Т. 9 . – С. 484].
«Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями» [Т. 5. – С. 7] – так у передмові до своєї збірки «Поеми», що вийшла друком 1899 р., І. Франко ствердив значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах. За останнє сторіччя ще поглибилося розуміння перекладу. Тепер ми переконані, що переклади збагачують не тільки цільову літературу, а й загальну скарбницю світової літератури, що є не лише сумою найкращого з національних письменств. Це – нова якість, що виникає завдяки свідомому обміну культурними цінностями між народами.
Те, що І. Франко писав про Й. В. Ґете: «Бувши одним з творців німецького національного почуття, він рівночасно був одним з творців того наскрізного новочасного універсалізму, що обіймає цілий світ ідей, чуття і краси, щоб тим сильніше любити, тим вище піднести своє рідне» [Т. 13. – С. 367], повністю характеризувало І. Франка.
Працюючи над перекладами, І. Франко завжди спирався на глибоке знання культури й історії різних народів і на власні історико-літературні дослідження. Здебільшого він супроводжував свої, а також чужі переклади історичними та бібліографічними коментарями, а інколи цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, і про літературно-громадське значення твору, про труднощі, що виникають при відтворенні його поетики засобами української мови.
І. Франко ґрунтовно досліджував історію українського художнього перекладу. До історії перекладу він підходив, як до історії загалом. У своїй філософській праці «Мислі о еволюції в історії людськості» 1881 р. він дає таке визначення історії: «Під історією розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угрупування поєдинчих, важніших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь сенс, т. є., щоб видно було певні основні закони природні, правлячі тими фактами і викликаючі їх» [Т. 45. – С. 77]. Отже, факти – вагомі, але ще вагоміше їхнє осмислення.
І. Франко ввів в обіг чимало фактажу та намагався осмислити його науково в широкому історико-філологічному контексті. Він подав історію сприйняття творчості А. Міцкевича українськими читачами в статті «Адам Міцкевич в українській літературі», започаткував дослідження німецькомовної шевченкіани статтями «Шевченко в німецькому одязі», «Шевченко по-німецьки», що залишаються дотепер повносилими зразками перекладознавчого аналізу. І. Франко, автор понад п’ятдесяти шевченкознавчих студій різними мовами, включаючи німецьку й польську, та сам перекладач двадцяти Шевченкових творів німецькою, називав поетові твори «наскрізь національними і своєрідними» і на обширному фактажі стверджував, що незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але щокрок створюють великі, часто незборимі труднощі при перекладанні. І. Франко підкреслював, що для відтворення Шевченкового слова іншими мовами потрібні «золотарі з дуже делікатним струментом і дуже ніжною рукою» [Т. 35. – С. 196]. Цікаво, що подібно характеризує І. Франко поезію К. Гавлічка-Боровського з погляду перекладацьких можливостей: «Незвичайна простота Гавлічкової поезії – се тільки зверхня маска; вона криє в собі незвичайну глибину, і сміливість думки, і незвичайну влучність та епіграматичну прецизію вислову» [Т. 26. – С. 514].
І. Франко досліджував перекладацький доробок Л. Боровиковського, М. Старицького, С. Руданського, А. Кримського, П. Куліша, П. Ніщинського, О. Маковея, А. Крушельницького, О. Шухевича й ін. Оскільки в Франкову епоху перекладознавство лише зароджувалося, науковцю доводилося обмежуватися передусім рецензіями, передмовами й післямовами та часто писати абеткові істини (на взірець того, що перекладач повинен добре знати і мову, з якої перекладає, і мову, якою перекладає). Велика заслуга І. Франка саме в тому, що в таких умовах він зумів піднятися на вершину перекладознавчої думки – і не тільки свого, а й нашого часу.
Аналізуючи оригінальний твір як філолог, І. Франко згодом синтезував його рідною мовою як поет. Критикуючи ту чи іншу інтерпретацію, дослідник водночас указував, яким чином, якими словами чи зворотами було б доречно відтворити певну думку оригіналу. Роблячи лінгвостилістичний і перекладознавчий аналіз чужих інтерпретацій, І. Франко часто пропонував читачам для зіставлення власні – дослівний і віршований – переклади. Так, у рецензії на переклад трагедії Софокла «Антигона», зроблений П. Ніщинським, він зупиняється, зокрема, на українському перевтіленні хорів Софокла, що, на його гадку, «належать до найкращого і наймогутнішого, що коли-небудь сотворила муза» [Т. 26. – С. 311]. І. Франко висловлює думку, що перший хор перекладено найслабше, цитує першу строфу цього хору в перекладі П. Ніщинського і для зіставлення наводить свій послівний і віршовий переклади [Т. 26. – С. 311-312]. Так, шляхом зіставлення перекладу з першотвором та окремих перекладів між собою, І. Франко започаткував методику перекладознавчого аналізу, уперше в українській філологічній науці обґрунтував концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.
Тема «І. Франко як перекладознавець» безпосередньо пов’язана з іншою – «І. Франко як редактор перекладів та видавець». На жаль, її ще майже не досліджено, бо лише окремі перекладознавці працювали з рукописами. Мабуть, найглибше в минулому досліджував цю проблему Я. Гординський, який, опрацювавши рукописи Кулішевих перекладів драм В. Шекспіра та зіставивши їх з першодруками, дійшов висновку, що І. Франко вніс близько шести тисяч різних виправлень до перекладів П. Куліша [2]. Правда, не всі схвалювали виправлення І. Франка. Так, М. Лисенко в листі до І. Франка від 26 вересня 1899 р. дуже просив його ставитися до виправлень Кулішевого обережно, бо ж ідеться про дуже глибокого знавця нашої мови [4]. Тепер, у зв’язку з повним виданням творів П. Куліша, є надія, що будуть доступні автентичні рукописні переклади П. Куліша поряд з друкованими (після Франкових виправлень), отже, стане очевидною стратегія П. Куліша як перекладача та І. Франка як редактора перекладів.
Перша перекладознавча студія І. Франка – передмова до його перекладу І частини трагедії Й. В. Ґете «Фауст» (на жаль, М. Возняк опублікував її лише 1941 р. у журналі «Література і мистецтво») – датується приблизно 1880 р., друга передмова до того ж видання – 21 листопада 1881 р. [Т. 13. – С. 174-180]. «Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» – І. Франко написав 8-24 травня 1911 р. [Т. 39. – С. 7-20]. Цікаво, що з’явилася вона в журналі «Учитель» (числа 13-14 та 15-16 за 1911 р.) Українського педагогічного товариства. Мабуть, І. Франко прагнув, щоб педагоги зрозуміли необхідність лінгвостилістичного та перекладознавчого аналізу й навчали учнів розуміти твір, відчувати його і розумом, і серцем. Згодом І. Франко вніс деякі виправлення й уточнення в текст своєї перекладознавчої статті і видав її окремою книжкою 1912 року.
Вона залишається дотепер неперевершеним зразком перекладознавчого аналізу, зокрема цікавого ще й тим, що цей аналіз зробив автор оригіналу. «Ця робота Франка є не стільки практичним порадником для перекладачів, скільки справжньою теорією перекладу, створеною на основі його довголітньої перекладацької практики і творчих шукань у повному погодженні з його світоглядом і літературно-теоретичними поглядами» – так оцінив цю працю О. Домбровський [3. – C. 308]. І. Франко завжди рішуче виступав проти перекладацького недбальства, непотрібних розширювань тексту (ампліфікацій, відсебеньок – вживаючи сучасні терміни). Так, у статті «Адам Міцкевич в українській літературі» він порівнює першу строфу поезії «Чати» з українською інтерпретацією М. Старицького та вказує, що цей переклад не належить до найкращих інтерпретацій загалом дуже доброго перекладача через «велику кількість непотрібних додатків, вставок, прикметників і фальшивих рядків при викінченій віршованій формі « [Т. 26. – С. 389].
Якщо порівнювати висловлювання І. Франка про суть художнього перекладу в різні періоди його творчості й теоретичні настанови студії про польський переклад «Каменярів», де дослідник уже в останньому періоді своєї творчості узагальнив високі мистецькі вимоги, яких усе життя намагався в міру можливостей дотримуватися, – то можна ствердити, що Франкові погляди на переклад, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися, хоча можемо простежити, усе чіткіше розуміння перекладу як єдності літературознавчих, мовознавчих, психологічних, етнокультурних, естетичних і дидактичних проблем.
«Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу являються важним культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях у різних часах причинилися до ширення просвіти та підіймання загального рівня культури» [Т. 39. – С. 7] – такими словами починається найвагоміша перекладознавча студія І. Франка. У ній (як і в інших перекладознавчих працях) наголошується на великому громадянському значенні перекладної літератури, що допомагає людям духовно збагачуватися та культурно зростати завдяки творам найкращих авторів інших народів, які, піднімаючись своїм талантом над загальним рівнем, духовно підносять свій народ, а разом з ним і все людство.
Щодо визначення вагомості перекладу, то корисна Франкова перша передмова до власного перекладу першої частини «Фауста» Й. В. Ґете. У ній автор підкреслює, що «найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада» [Т. 26. – С. 159] та що «література – це передовсім свідома, розумна праця» [Т. 26. – С. 157].
І. Франко дуже чітко визначає мету та основні риси зразкового художнього перекладу: завданням перекладача, за визначенням І. Франка, є передати засобами української мови і згідно з її духом (дух загалом – ключове слово в теоретичних працях І.Франка та в його поезії, згадаймо «дух, що тіло рве до бою») з максимально можливою точністю ідейне багатство, художньо-стилістичні та формально-віршові риси оригіналу, дати твір, який міг би – хоча б деякою мірою – замінити читачеві оригінал. І. Франко вимагав, щоб перекладач нічого не виправляв і нічого не додавав. Він виділяє Ґетів «Фауст» серед інших шедеврів світової літератури прославленням праці заради суспільного добра: «Сесь зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільності, – се вказує в «Фаусті» твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступали на друге місце перед питаннями суспільними… Сесю драму можна назвати найліпшим представником думок, поглядів і змагань мислячого покоління епохи революційної в Німеччині. Те покоління, рівнобіжно з політичним переворотом у Франції, звершувало духовний, теоретичний, філософічний переворот, не менше важливий, хоч і не так голосний, як тамтой» [Т. 26. – С. 159 – 160]. Автор стверджує, що дає українцям переклад «Фауста», щоб «оскільки се можна, вимірити удар проти всяких позаприродних, позалюдських і фальшивих поглядів, глибоко закорінених в нашій суспільності», щоб «бодай в молодшім поколінні роздути той пекучий, но благодатний огонь – бажання правди і добра» [Т. 26. – С. 160].
Не менш чітко висловився Поет у другій передмові: « «Фауст» був об’явом революції, тої самої, що спалахнула в Парижі грізним пожаром, зруйнувала автократичне королівство, панування шляхти й попів та оголосила «права чоловіка». Тільки коли в Франції революція вибухла на суспільно-політичнім полі, у Німеччині вона обняла поле духовне: філософію і штуку» [Т. 13. – С. 174]. У цій передмові І. Франко писав: «Перекладаючи «Фауста» на нашу мову, я старався передовсім про те, щоб зробити його приступним для нашої письменної чи, сказати правду, малописьменної громади. Я поклав головну вагу на зрозумілість і ясність бесіди… А, по-друге, що я бачив при перекладі «Фауста», так се те, щоб перекладене було справді «Фауст», а не твір моєї фантазії. Се я старався, оскільки можно дослівно, передати кожну думку автора по змозі в такий спосіб, як сам автор – оскільки се було згідне з духом нашої мови» [Т. 13. – С. 178-180].
Подібні висловлювання про художній переклад зустрічаємо в багатьох розвідках І. Франка. Він уважав, що одним із перших обов’язків перекладача є пам’ятати про виховну силу перекладної літератури й завжди мати на оці що саме, «…про що і для кого перекладати» [Т. 13. – С. 21]. Ось, наприклад, як пояснював І. Франко тематичний добір творів К. Гавлічка-Боровського, які він перекладав українською мовою, у своєму «Поясненні» до збірки, що вийшла окремою кгнижкою 1901 р.: «Подаючи українсько-руській громаді перекладом оцей вибір Гавлічкових поезій, я бажав би вкріпити в неї ту думку, що розвій національності мусить іти невідлучно з розвоєм свободи думок і свободи політичної… Адже ж те, проти чого звертав свої огняні стріли Гавлічек, не звалене й досі, і те, від чого терпів він, і досі не стратило свого жала» [Т. 26. – С. 514]. До речі, І. Франко першим серед слов’янських поетів перекладав твори цього «найбільше національного чеського поета» [Т. 26. – С. 408].
У статті про польський переклад «Каменярів» І. Франко з болем пише про незадовільний рівень перекладацтва в Україні, тверезо оцінює наявність великої кількості перекладів сумнівної вартості, коли перекладач (радше передавач) і не бачить оригіналу. Як редактор «Літературно-наукового вістника» й один із редакторів «Українсько-руської видавничої спілки», І. Франко знав на гіркому досвіді, як слабо знають випускники гімназій німецьку мову, та як мало вони підготовлені, аби думати українською мовою та передавати нею чужі думки. Усвідомлюючи, що наші наукові болі – це недуга нашого народу, І. Франко у відкритому листі до редакції «Правди» 1889 р. «Кому за се сором?» зі смутком пише про українську молодь, «яка може пройти й проходить цілу гімназію і цілий університет, ані разу не почувши імені Данте, Шекспіра і Дарвіна» [Т. 45. – С. 246].
У студії про польський переклад «Каменярів» І. Франко чітко сформулював наукові принципи високих вимог до перекладача, який повинен, передусім, плекати рідну мову, якомога повніше використовувати її можливості. Цю ж думку висловлював І. Франко в передмові до видання «Гамлета» В. Шекспіра в перекладі П. Куліша, де, даючи високу оцінку Кулішевому перекладові «Гамлета» – «переклад, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого британця» [Т. 32. – С. 169], він, усе ж, зазначає, що П. Куліш не зумів використати при перекладі всі доступні йому можливості української мови [Т. 32. – С. 169]. У передмові до Кулішевого перекладу поеми Дж. Ґ. Байрона «Чайльд-Гарольдова мандрівка» І. Франко писав, що головна хиба Кулішевого перекладу в тому, що він намагався «сконструювати собі, спеціально для перекладів, якусь «староруську», українську з ніби архаїчним, а направду церковним і московським забарвленням мову» [Т. 35. – С. 407].
Аналізуючи польський переклад «Каменярів», здійснений С. Твердохлібом (його опубліковано в 20-му випускові польського суспільно-політичного і літературного тижневика «Życie»), І. Франко пише: «Отим-то я бажаю на його перекладі із української мови показати ширшій громаді деякі, що так скажу, секрети (оці секрети! – це так типово для І. Франка, згадаймо хоча б його філософсько-літературознавчий трактат «Із секретів поетичної творчості«) штуки перекладання, психічні явища та естетичні факти, які відчуває кожний тямущий читач, але які рідко хто усвідомлює собі виразно’’ [Т. 39. – C. 11]. Поет характеризує свій твір, подає історію його написання, окреслює образну систему й художні особливості. Усе це необхідне для того, щоб підвести читача до аналізу перекладу «Каменярів». Більшість перекладознавчих студій І. Франка вартісна тим, що дослідник подавав у них лінгвостилістичний аналіз оригіналу й уже на його основі проводив перекладознавчий аналіз. Пам’ятаймо, ідеться не про початок ХХI ст., а про початок ХХ ст., коли загальний рівень перекладознавчого аналізу був дуже низьким. Здебільшого в статтях подавали два уривки – з оригіналу та з перекладу – і висновки зводилися до фраз: «як бачите, два твори не рівносильні» і т. і. Фактично не було випрацювано ще критичного розуміння того, у чому суть перевираження літературного твору з однієї мови іншою, що йдеться, по суті, про переклад з однієї культури на іншу.
І. Франко висловлює думку, загальноприйняту в наш час, що з близьких мов перекладати нелегко. Щодо українсько-польських паралелей, то ці мови, з погляду перекладацьких можливостей, і близькоспоріднені, і фундаментально різні. Головна розбіжність між ними – акцентологічна, оскільки в польській мові наголос у переважній більшості слів падає на передостанній склад, тоді як українська мова має різнорідні наголоси, навіть на п’ятому складі від кінця. І. Франко наводить назву рідного села Нагýєвичі з наголосом на четвертому складі та іншого – Тýстановичі, де наголос є на п’ятому складі. Саме характером польського наголосу, який зумовлює майже повну відсутність чергування чоловічих і жіночих рим у польській поезії, особливо в невеликих за обсягом творах, І. Франко пояснює, чому С. Твердохліб не зберіг у перекладі чергування чоловічих і жіночих рим першотвору. Про великі труднощі перекладу, пов’язані з відмінними правилами акцентуації, І. Франко пише також у передмові до своїх перекладів К. Гавлічка-Боровського [Т. 26. –С. 514].
І. Франко звертав велику увагу на індивідуальність перекладача, що значною мірою визначається його мовленням (уживаючи сучасну термінологію, ми сказали б «ідіолектом перекладача«). У дуже цікавій розвідці «Михайло Петрович Старицький«, обороняючи цього видатного письменника від несправедливих звинувачень щодо «кування» нових слів, І. Франко писав: «Найцінніше і найкраще в кожнім чоловіці, а тим більше в письменнику, се його індивідуальність, його духовне обличчя зо всіми його окремішніми прикметами. Чим більше таких прикмет, чим вони характерніші та гармонійніші, тим багатша, сильніша й симпатичніша індивідуальність, його духовне обличчя зо всіми його окремішніми прикметами. Чим більше таких прикмет, чим вони характерніші та гармонійніші, тим багатша, сильніша й симпатичніша індивідуальність людини, зглядно письменника. До таких прикмет, що відповідають складові душі письменника, належить і мова. Здається, мова се щось спільне нам усім, а проте нема сумніву, що як кожна дитина в перших роках виробляє собі свій окремий жаргон, так і кожний письменник, особливо талановитий, виробляє собі свою окрему мову, має свої характерні вислови, звороти, свою будову фраз, свої улюблені слова» [Т. 33. – С. 276].
Щоб мати змогу глибше проникнути в тонкощі перекладацького мистецтва, І. Франко наводить у статті кожну строфу в оригіналі й у перекладі та в перекладознавчому аналізі вдається до зіставного методу з досить широким використанням елементів кількісного аналізу. Розглядаючи переклад, він постійно застерігає від розуміння точності як звичайного копіювання тексту оригіналу, що неминуче призводить до спотворення його змісту. Точність повинна полягати в вірну правильній передачі думки твору, його духу.
Загалом І. Франко не схвалював розширення текстів при перекладах, вимагаючи, наскільки це можливо, не тільки однакової кількості рядків, а й відповідності рядка рядкові за смислом. Він докоряв М. Старицькому за значне розтягнення тексту в перекладі «Гамлета» [Т. 32. – С. 168]. Такий же закид він робить і П. Ніщинському за те, що перекладач збільшив «Пролог» в «Антигоні» з 99 рядків до 134 [Т. 26. – С. 309]. Проте у деяких випадках І. Франко допускав порушення еквілінеарності. Як філолог він розумів, що еквілінеарність легше зберегти при перекладі українською мовою зі слов’янської мови чи з італійської, ніж з німецької, а, тим більше, – з англійської. Аналізуючи українські переклади трагедії «Гамлет», він писав, що «Шекспірове мовне багатство і незрівнянна прецизія (під «прецизією» науковець розумів фонетико-граматичну своєрідність англійської мови, її загальновідому стислість, зв’язану з короткістю слів та відсутністю флексій. – Р. З.) англійської мови роблять не раз зовсім неможливим навіть для німецького перекладача – не кажучи вже про французького або слов’янського – вбгати один його вірш в один свій» [Т. 32. – С. 169].
І. Франко завжди обстоював необхідність відтворювати засобами цільової мови семантико-стилістичні функції словесних образів оригіналу, уважаючи образну основу невід’ємним компонентом художнього твору. У статті про польський переклад «Каменярів» поет наводить п’яту строфу поезії («Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий…») та її польський переклад і при цьому зауважує: «В оригіналі слів 35, у перекладі 40. При всій поетичній свободі С. Твердохліба, переклад сеї строфи щодо передання думок і образів можна вважати бездоганним» [Т. 39. – C. 16].
І. Франко вважав, що перекладач повинен зберігати образність оригіналу, щоб не порушити цілісності враження. Він виступав проти таких перекладацьких витівок, коли, заради римування, перекладач жертвує змістом. Говорячи що його слова «…І в нас не раз дужа боліла, …»’ С. Твердохліб передав неадекватним висловом «najgorsza udręka», І. Франко вказує що перекладач не лише неточно передав думку першотвору, але й ужив слово udręka – «новотвір, укований, мабуть, тільки для рими» [Т. 18. – С. 407].
Про те, що точна передача змісту тісно пов’язана зі збереженням і правильним переданням художніх образів, писав І. Франко також у рецензії на польський переклад «Слова о полку Ігореве», що його здійснив Б. Лепкий. Про один із найкращих образів цієї поеми І. Франко писав: «…Незрівнянне староруське «ничить трава жалощами, а древо съ тугой къ земли приклонилось» передано рядками: «Wiédnie trawa stepowa od żalu, / Drzewa tęskniąc gałęzie schylają».
Гарно, а все ж таки те «stepowa» можна було б лишити на боці і «gałęzie» додано не зовсім добре, а зате пропущено характерне «къ земли» – ні, над передачею сього місця, – пише І. Франко, – варто було б попрацювати. Рецензент радить «зрезигнувати з новочасних поетичних прикрас, перекладач повинен якомога найглибше вникнути в духа і значення оригіналу». Так у зачатковій формі І. Франко сформулював важливість концептуальної метафори на відміну від метафори орнаментальної, прикрашальної, яку в перекладі можна й пропустити.
Про ставлення І. Франка до відтворення в перекладі розміру оригіналу можна говорити на основі його листа до А. Кримського від 11 березня 1892 р., де читаємо щодо перекладу орієнтальної поезії нашою мовою: «Коли вже не можна передати розмір первотвору, то чи не ліпше б ужити космополітичний розмір нового часу – п’ятистопний ямб, римований або неримований?» [Т. 49. – С. 323]
Підходячи до перекладу творів світового письменства як дослідник-лінгвіст, І. Франко в рецензії на польський переклад «Каменярів» обґрунтовує навіть у наші дні новаторську думку про те, що іменники, дієслова, прикметники (до них він зараховує також прислівників способу дії) є основою словесного твору, яка надає йому зміст і дію, а всі інші слова – «се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину» [Т. 39. – С. 19-20]. Учений радить перекладачам ураховувати цю суттєву відмінність між словами обох категорій. Відсоткове відношення слів першої категорії до слів другої категорії в оригіналі повинно відносно дорівнювати відсотковому відношенню їх у перекладі. Якщо ж у ньому відсоткове відношення змінюється на користь слів першої категорії, то це призводить до «перетяження віршів змістом, затемнення картин і подекуди фальшування контур» [Т. 39. – С. 20]. Досліджуючи лінгвостилістичні засоби відтворення стилю першотвору в перекладі, І. Франко наголошує на необхідності хоча б відносно зберегти мелодійність оригіналу. Аналізуючи німецькі переклади поезій Т. Шевченка, зроблені Ю. Віргінією, І. Франко доказує, що мелодійність віршової мови полягає передусім майже в рівній пропорції між голосними й приголосними, що й повинен урахувати перекладач, якщо він прагне бодай частково відтворити милозвучність оригіналу. Як приклад, І. Франко наводить рядки Т. Шевченка:
Тече вода з-під явора
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють
і їх німецький переклад:
Fliesst das Wasser untern Ahorn
Fliesst zum Fal hinunter,
Längst der Schlucht? Und rot am Wasser
Prangt der Hirschholunder.
Prangt der traute Hirschholunder
Ahorn? Er treibt Sprossen,
Und es grünen Lorberseiden
Ringst und Weidenschossen
Дослідник вказує, що мелодійність значною мірою втрачено в перекладі, бо в оригіналі є 56 голосних і 59 приголосних, а в перекладі на 53 голосні припадає 120 приголосних [Т. 38. – С. 529]. З’ясування вищеподаних проблем – велика заслуга І. Франка як перекладознавця. Адже такі думки не знайти в працях не тільки його сучасників, а й дослідників пізніших часів.
Хоч у власних перекладах (зокрема ранніх) І. Франко інколи допускав надмірну українізацію – згадаймо хоча б «Зея», «Атрієнка», «Корнієнка» з його перекладу Гомерової «Одіссеї» [Т. 8. – С. 185-201], він розумів недоречність її як чинника, що знищує достовірність перекладу. Так, у листі до Олени Пчілки за 4 січня 1886 р. І. Франко висловлює побоювання, щоб, перекладаючи Гомера, П. Ніщинський не українізував його так, як він зукраїнізував Софоклову «Антигону» [Т. 49. – С. 11].
Діяльність І. Франка як теоретика українського перекладу була різнобічною і багатогранною. Узагальнення перекладознавчої спадщини І. Франка допомагає пояснити й деякі риси творчості І. Франка-перекладача. Поєднання у Франкових перекладах розкішної художності з точністю стало можливе тільки тому, що І. Франко був не тільки великим майстром слова, а й вдумливим філологом, який надавав значної ваги аналізові першотвору.
І. Франко ніколи не розглядав відповідність перекладу оригіналові механічно, по-буквалістському. Для нього було важливо, щоб переклад справляв на читача-українця приблизно таке саме враження, як оригінал на читача, якому він призначений, щоб мова перекладу відповідала чинним синтаксичним і стилістичним нормам. Це був новаторський підхід.
Адже в історії світового перекладу були періоди, коли під впливом обожнювання біблійних текстів (у прямому смислі) та античної літератури (в переносному), виробилася й утвердилася практика копіювати в перекладах, передусім, синтаксичні структури мови-джерела. Так, Ф. Шляєрмахер у трактаті «Über die verschiedenen Methoden des Übersetzens» («Про різні методи перекладу» – 1843 р.) обґрунтував навіть теорію підкорення мови перекладу мові оригіналу, т. зв. die Verfremdentheorie (Теорія відчуженості). Був він глибоким дослідником, який першим серед мовознавців усвідомив поняття синхронії та діахронії. Навіть Й. В. Ґете був переконаним прихильником таких перекладів з грецької та латинської мов, які читалися б, як текст грецький чи латинський, а не як звичайний німецький, бо він вірив у велику освітню силу класичних мов і боявся, щоб ця якість не була знівечена, якщо текст читатиметься, як німецький. Такі видатні мовознавці як В. Гумбольдт, Ю. Келлер, були переконані в неспроможності художнього перекладу, вважаючи, що кожен художній твір, зокрема твір, створений високохудожньою мовою, замкнений у колі виразових засобів своєї мови, не зіставних із засобами інших мов.
І. Франко завжди вірив у спроможність художнього перекладу, у його повноцінність. Як патріот, який стояв на варті національної гідності, він усвідомлював, що його народові необхідно засвоювати вершинні культурні здобутки інших народів, щоб домогтись інтелектуальної незалежності. Як один із найосвіченіших філологів Європи, він обґрунтував можливість повноцінного, правильного перекладу, випередивши багатьох своїх сучасників на десятиліття.
Подальший розвиток українського художнього перекладу підтвердив слушність націєтворчої функції перекладу в культурологічно-політичній концепції І. Франка. Франковим шляхом пішов український переклад протягом усього подальшого свого розвитку.
Якщо йти до джерел і видавати в Україні серію «Спадщина перекладознавчої думки«, то треба було б починати від І. Франка. Слід частіше звертатися до його творів і критичних праць, розвивати його концепції в правильному руслі. Перекладознавчі студії І. Франка стимулювали зростання перекладацької майстерності його сучасників. Вони зберігають своє значення і сьогодні, допомагаючи успішно розв’язувати актуальні питання українського перекладознавства. На жаль, тему «Іван Франко як перекладознавець» опрацьовано аж ніяк недостатньо. Настав час подумати над фундаментальною монографією на цю тему, а також коментованою збіркою Франкових висловлювань про мистецтво перекладу та про окремих українських перекладачів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гнатюк М. І. Посол духовної України в Європі. Іван Франко, Ґеорг Брандес, Бйористьєрне Бйорнсон та інші… / М. І. Гнатюк // День. – 2011. – 22 квіт. (№ 72–73).
2. Гординський Я. Кулішеві переклади драм Шекспіра / Я. Гординський // Записки НТШ. – 1928. – Т. СХLVІІІ : Праці Історично-філологічної секції. – С. 55–164.
3. Домбровський О. А. Іван Франко – теоретик перекладу / О. А. Домбровський // Іван Франко : статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 6. – С. 306–331.
4. Лисенко М. Лист до Івана Франка // З невідомого листування з галичанами / Упоряд. Г. Бернацька // Записки НТШ, 1993. –Т. CCXXVI, Праці музикознавчої комісії. – C. 250–251.
5. Франко І. Я. Зібрання творів: у 50-ти т. / І. Я. Франко; редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 1976-1986. – При посиланні на це видання вказуватимемо в тексті лише том та сторінку.
6. Bida C. A quest for the dramatic : Ukrainian authors turn to Shakespeare / C. Bida // Symbolae in honorem Georgii Y. Shevelov = Збірник на пошану проф. д-ра Юрія Шевельова. – Мюнхен: УВУ, 1971. – С. 45–53.
Роксолана Зорівчак,
професор завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура