(ювілейна сильветка на пошану Лариси Бондар)
Якось, мабуть, ще за моїх студентських літ із уст в уста мандрувала думка, що за сучасної високої цивілізації, у комп’ютерну епоху суспільство не зуміє оминути увагою жодної обдарованої людини. Тоді мені ота думка не зовсім імпонувала, тож без жодних зволікань і застережливих розмірковувань навідріз відмовлявся погоджуватися із таким твердженням, обстоюючи інше: мовляв, як і раніше, усе-таки траплятимуться люди, які за життя можуть бути великими майстрами своєї справи, а до скону залишатимуться в тіні, про них може ніхто не довідатися ні за життя, ні по смерті. Я запевняв себе подумки, що часто від непомірної скромності, невпевненості у своїй обдарованості талановита особистість може поступово уневажнити свій дар, затративши творчі спроможності на стократзаклопотане повсякдення, або, як би висловився Іван Франко, на «жолудкове» заробітчанство, на вічну заклопотаність потребами моменту, так і не продемонструвавши сучасникам справжніх верховин професійної майстерності. І звідтоді я став заповзятливим поціновувачем усього своєрідного, незвичного, неповторного, непересічного, неординарного, безсумнівно, позначеного іскрою Божою.
Одночасно всяк раз я запитував себе, чому в літературі, живописі, музиці, архітектурі й інших галузях творчої діяльності працює чимало сучасників, а взірцевими, невмирущими стають витвори лише незначної кількості найбільш неповторних індивідуальностей. Дивовижно, але з кожним роком життя щораз глибше усвідомлюю, що неординарні люди – це не обов’язково самородки-унікуми, яких відпочатково було надаровано неабияким талантом, а дуже часто особистості з незламною волею, із непохитною вірою у свої можливості, люди дивовижної витривалості, фанатичної наполегливості та сили духу. 
В академічному середовищі Львівського університету можна зустріти людей, які впродовж багатьох літ виконують значну, неоціненну – часто повсякденно-рутинну – роботу з фахового виховання молоді, здебільшого не чекаючи на подячні слова від студентів і колег та не претендуючи на якийсь особливий пошанівок. До когорти таких скрупульозних, відповідальних викладачів із бджолиною залюбленістю у дисципліну, яку викладає (українська література ХІХ – початку ХХ ст.), належить доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Лариса Бондар, яку, мабуть, хтось із колег обдарував милозвучним, інтимізовано-зичливим іменням вихованої на засадах високої української традиційної духовності, негнучкої характером, поважної дівчини із народної балади – Бондарівна. Як не дивно, але в іпостасі «Бондарівни української філології» чи не з легкої руки світлої пам’яті професора Івана Денисюка вона увійшла у свідомість численного кола друзів, колег і навіть щироокого, допитливого студентства.
Цьогоріч Лариса Петрівна святкує ювілей, але, поглянувши на неї, хоч-не-хоч, та подивуєшся з її молодцюватої жвавості, непогамовного інтелектуального горіння, глибокодумності суджень із розмаїтої літературознавчої проблематики, життєлюбності, оптимістичного погляду на майбутнє українського народу, держави, української мови, культури, науки. Несупокійна евристична вдача й органічний науково-філологічний інтелектуалізм створюють довкола неї своєрідну ауру безсумнівної авторитетності в українській літературознавчій науці. Якщо б запитати її напрямки про неї саму, то можна було би почути відповідь у стилі Б. Шоу: «Як і всі люди на світі, я одночасно виконую багато ролей, і всі вони для мене характерні…»
Майбутня дослідниця Т. Шевченка та І. Франка народилася на Полтавщині, у містечку Лубни, майже за два місяці до нападу німецьких військ на Радянський Союз. Звичайно, як і весь український народ, її родина тривожно пережила роки найкривавішої в історії людства Другої світової війни. Як відомо, відразу по завершенні смертоносного світового побойовища, родина Бондарів перебралася на постійне проживання до Львова. Тут, у Львові, Лариса Перівна закінчила середню школу, а 1963 р. – філологічний факультет Львівського університету. Після завершення університету впродовж дев’яти років – у 1963-1972 рр. – вона учителювала. Надалі свою долю Лариса Бондар пов’язала з науково-дослідницькою діяльністю, успішно захистивши 1975 р. кандидатську дисертацію на тему «Українсько-білоруські поетичні взаємини на сучасному етапі (1965-1975)».
Таким чином, її життя від початку 1970-х років усуціль cповнене науково-пошуковою та викладацькою діяльністю: у 1972-1975 та 1984-1989 вона – науковий співробітник Інституту суспільних наук; у 1976-1978 – старший викладач теорії та практики редагування, а 1979-1984 рр. – старший викладач кафедри книгознавства та організації книжкової торгівлі Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. Наприкінці 1980-х років Лариса Петрівна переходить на працю до Львівського університету, і два роки – 1989-1991 – працює завідувачем лабораторії франкознавчих досліджень. Із 1991 р. – доцент кафедри української літератури філологічного факультету, а в 1991-1994 рр. одночасно була й завідувачем відділу франкознавства Інституту літератури НАН України у Львові. Надалі майже впродовж десятиліття – 1996-2005 рр. – дослідниця була директором Інституту франкознавства Львівського університету. За вагомий літературознавчий доробок її було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Як зазвичай трапляється, за анкетним описом кар’єрного становлення можна погубити головне, найпосутніше – невигасне палахкотіння енергетично багатої творчої людської особистості, «жар її думок». Лариса Бондар відпочатково має чітко простежувану нішу наукових зацікавлень і пошуків. У полі її зору головно український літературний процес ХІХ та помежів’я ХІХ – ХХ ст., часто в аспекті біографічно-евристичного висвітлення творчих доль або естетико-мікропоетикальних досліджень текстів; незменш – іще із-замолоду – її цікавлять культурні та літературні зв’язки білоруського та українського народів другої половини ХХ ст. (білорусистика, однак, не належить до «гріхів молодості», адже, окрім успішного захисту кандидатської дисертації, у своїх працях і наукових дискусіях вона до сьогодні зазвичай апелює до цього багатющого літературно-культурологічного контексту).
І все-таки щонайменше останні понад чверть століття думки Лариси Петрівни чимраз рясніше проростають на полі франкознавчих досліджень. Результатом її франкознавчих пошуків стали численні знакові виступи та публікації. Чи не найбільш резонансними були брошура «Три любовні історії Івана Франка» (Дрогобич, 2007) та підсумковий збірник монографічного формату «Під знаком хреста: франкознавчі студії» (Львів, 2008). У книзі вибраних франкознавчих досліджень Лариса Бондар зарепрезентована як франкознавець із широким спектром зацікавлень та амплуа. У численних публікаціях вона розмірковує над біблійними сюжетами та мотивами у творчій спадщині Івана Франка («Образ Ісуса Христа в художній інтерпретації Івана Франка», «Діва Марія як художній образ», «Іван Франко і святий апостол», «Під знаком хреста: євангельські мотиви в творчості Івана Франка», «Світоглядна й естетична функція міфу в творчості Івана Франка» тощо); багато статей розбудовані на інтерпретаційно-мікропоетикальній та евристично-популяризаційній проблематиці Франкової поезії й белетристики («Коли екстреми ся стрічають… (студія над Франковою новелою «Хома з серцем і Хома без серця»)», «Наймит». Незакінчена поема І. Франка», «Два драматичні уривки І. Франка», «Збірка «Із днів журби»: пейзаж душі», «Дві Франкові терцини: образ душі» тощо). Доволі своєрідними є й контактологічно-біографічні пошуки Лариси Бондар, зокрема, в аспекті розкодування шифрів інтимних стосунків («любовних історій») генія («Друга наречена», «Французька помана», «Перша і остання любов») або на зразок «штриха до взаємин Івана Франка та Лесі Українки» – статті «Відлуння». Перечитуючи франкознавчий доробок Лариси Бондар, кожен – і знаний учений, і неофіт-літературознавець – віднайде для себе чимало нового, цікавого, а почасти перевідкриє для себе Івана Франка як не просто неординарну, а справді геніальну постать української та світової культури.
У книзі «Під знаком хреста» дослідниця представлена і в якості наукового рецензента й оглядача літературознавчих новинок («Молоде франкознавство»: дві нові монографії» – про книги Алли Швець «Злочин і катарсис. Кримінальний сюжет і проблеми художнього психологізму в прозі Івана Франка» (Львів, 2003) та Анни Білої «Образ автора в ліриці Івана Франка» (Донецьк, 2002); «Монументальне дослідження Франкової лірики» – про книгу Валерія Корнійчука «Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики» (Львів, 2004), «Іще один здобуток франкознавчої науки»), автора узагальнювально-підсумкових і вступних статей («Фундаментальне франкознавство на порозі ХХІ ст.: основні завдання та проблеми», «Сучасне франкознавство: проблеми, перспективи», «Передмова до книжки В. Микитюка «Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог»), а також портретного мемуариста із неповторною характерологічною манерою («Завжди учень, завжди учитель» (Професор І. О. Денисюк)», «Semper tiro» у Франковій академії (Доцент А. І. Скоць)»).
Для кожної праці Лариси Бондар прикметні багата інформативність, скрупульозно дібраний, відфільтрований фактаж і розважлива, глибоко продумана (причому духовно пережита й душевно прочута) обґрунтованість міркувань. Цікаво, що в її дописах можна шукати пасажі, в яких відлунюють несвідомі самозізнання-автохарактеристики, як, скажімо, у статті «Відлуння» про Лесю Українку: «…Багато чого вона не сприймала, у неї був своєрідний смак, вона погоджувалася з тими, хто вважав її ліричною натурою…»; «Вона належала до тієї рідкісної, майже вимерлої тепер породи людей, які люблять писати листи і притому довгі…» та ін. Отже, Лариса Петрівна завше інтерпретує духовні феномени із подиву гідною науково-ошляхетненою толерантністю, здебільшого вивіряючи їх чималим власним життєвим і читацьким досвідом.
У шляхетній поставі Лариси Петрівни як педагога підкуповує і скрупульозне, відповідальне виховання нової наукової зміни. Як слушно відзначає її учень, професор Роман Голод, дослідниця, либонь, не впускала у свою душу думки про можливість ухилитися від «хреста відповідальності, від хреста любові й обов’язку» стосовно молоді. «Вона тихо несе свій хрест, – резюмує учений у післямові до книги вибраних праць, – долає стацію за стацією хресної дороги вслід за своїми вчителями, ведучи за собою і, щонайважливіше, за Франком своїх учнів. У духовній аскезі вона залишається байдужою до кількісних показників власного франкознавчого доробку, часто-густо віддаючи перевагу нематеріалізованим на папері (але від цього не менш важливим для загального розвитку науки) формам так званого «усного літературознавства»; її не цікавлять «дуті» відкриття і гучні сенсації; вона не «полює» за преміями та державними нагородами, не переймається власними кар’єрними успіхами. Як і semper magister усіх вчителів – Іван Франко – Лариса Бондар цілковито віддається улюбленій справі, демонструючи своїм учням приклад… «добірної людини»… У її науковій школі відточували майстерність уже знані у сучасному українському літературознавстві особистості – Микола Легкий, Роман Голод, Роман Крохмальний, Наталія Демчук, Лариса Куца, які упевнено, але під пильним, безумовно, зичливим і водночас вимогливим оком Лариси Петрівни, творять свою власну наукову ходу.
Насамкінець додам, що хоч час проковзує повз нас, підступно викрадаючи наші земні дні, у глибині душі щиро тішиш себе думкою, що допоки живуть люди із власним неповторним поглядом на світ, якось затишніше і тобі в ньому. Бо маєш щастя чи не щодень зустрічати особистостей із невтоленною спрагою пізнання, невпинного інтелектуального вдосконалення та творчого пошуку. Такою завжди була і є у науково-педагогічній діяльності та життєтворенні щира, лункоголоса полтавка Лариса Бондар, якій поталанило осягнути дивовижну таємницю – зводити воєдино та згармонійовувати, узлагіднювати екстреми людського буття та творчості.
Юрій Горблянський
Фото Олега Вівчарика