Високохудожня, творча і наукова діяльність Великого Каменяра відома не тільки в Україні, але й в усьому світі. Художні твори та окремі наукові праці Івана Франка перекладені більш, як ста мовами світу. До речі, сам Іван Франко володів, за спогадами сучасників, майже 15-ма мовами вільно або ж на розмовному рівні.
Видатний громадський діяч України Михайло Грушевський при аналізі творчої спадщини Великого Каменяра відзначав: «Різноманітність його інтересів, потягів і тем роботи була надзвичайна, і не було такої сфери, де його не тягло б примножити свою працю. Він не гордував ніякою працею, коли вона в його компетенції десь зв’язувалася із загальнішими проблемами економічного, культурного чи політичного піднесення українського народу».
Величина постаті Івана Франка далеко пережила свій час і кожного разу при вивчені наукових праць відчуваєш їх по-своєму й усвідомлюєш потужну громаду думок, проблем, що там закладені. Одночасно знаходиш шляхи їх вирішення, не тільки в епоху творчості Великого Каменяра, але і в сучасності нинішньої спільноти. Великий письменник, титан праці, натхненник прогресивних сил української суспільності ХІХ-початку ХХ століття Іван Франко постійно привертає увагу до себе щораз нових і нових шанувальників його величезної спадщини. Його розум, як геніального дослідника, обіймав чи не всі галузі знань своєї епохи. Особливої уваги заслуговують наукові праці, які безпосередньо торкаються фінансів, економічної теорії і практики тогочасного періоду.
Фінансові та економічні праці Івана Франка увійшли до двох книг 44-го тому зібрання творів письменника у п’ятдесяти томах. Зокрема, до першої книги названого тому ввійшло понад 80 праць, які були написані у 1878-1887 рр., а решту – відповідно до другої книги за 1888-1907 рр.
Чимало своїх статей І. Франко публікував у періодичних виданнях без підпису. Вони висвітлюють різні аспекти фінансово-економічного життя на підставі детального, глибокого аналізу конкретних доповідей і матеріалів тогочасного міністерства фінансів, статистики, бюджету державного і конкретних теоретичних аспектів.
Привертає увагу назва окремих статей: «Сила податкова Галичини», «Що коштують наші школи? (як друга часть статті під попередньою назвою)», «П’ять літ нашої господарки Крайової», «Фінансове положення Галичини», що детально відповідають їх змісту. У них зроблено всебічний аналіз, що засвідчує те, що науковець знає справу детально, а фінансові й економічні висновки та думки заслуговують на визнання і на сучасному етапі.
Продовжуючи розгляд статей із 44‑го тому збірника праць: «Бюджетний кошторис пана Вишнеградського», «Злидні Галичини в цифрах», «Спір о дефіцит», «Крайовий бюджет», приходимо до підтвердження попереднього висновку щодо аналітичного змісту названих статей і захисту найбільш знедолених верств населення Галичини, як краю.
Особливої уваги заслуговують економічні думки І. Франка у працях із фінансів, бюджету, банківництва, лихварства, фіскальної політики. Слід згадати, що ще в студентські роки І. Франко опанував надбання тогочасної фінансово-економічної науки, коли мав намір написати підручник з основ суспільної економії.
Вивчаючи спадщину Великого Каменяра, зокрема його праці з бюджету та фінансів, відкриваємо для себе несподіваний аспект використання автором такої форми аналізу, як порівняння й аудит.
Не міг би Іван Франко без детального вивчення тогочасного законодавства про стипендіальну систему, що діяла у Львівському, Чернівецькому та інших університетах, ставити питання про законність виплати йому стипендії за всю попередню «стипендіальну рату» і добитися в керівництва і професури цих вишів рішення на свою користь.
Розвиток фінансово-кредитної системи у другій половині ХІХ століття і зростання її ролі в економічних процесах якраз і привів І. Франка до настирливого опанування фінансово-економічної науки в студентські роки і, навіть, до спроб написання підручника з основ суспільної економії, про що вже згадувалося вище.
Досліджуючи творчість І. Франка в сфері фінансів та економіки, знаходимо, зокрема, такий епізод.
За звинуваченням в організації таємного товариства, поширені нереалістичних ідей та у зв’язку з Михайлом Драгомановим після судового процесу 21 січня 1878 року І. Франко був засуджений на 6 тижнів ув’язнення, а вийшов на волю лише 15 березня 1878 року.
Очевидно, не без сприяння ректора З. Венцлевського і декана філософського факультету О. Огновського його поновили у Львівському університеті, і він записався на літній семестр 1877-1878 навчального року. А 9 травня 1878 року І. Франко звернувся до Крайового відділу з проханням виплатити йому стипендію з фонду С. Гловінського. 13 червня цього ж року професорська колегія, посилаючись на заключну статтю тимчасового дисциплінарного статуту для університетів від 17 жовтня 1849 року вирішила, що слухачеві по праву належить невибрана «стипендіальна рата» за літнє півріччя 1876-1877 навчального року. І взагалі, його слід вважати за «незаплямованого». Далі описано, що «університетська влада не отримала досі жодного службового повідомлення про вину І. Франка, її суть і покарання, яке його спіткало». Таким чином, університетська влада не лише поновила на навчання свого «проскрибованого» студента, а й вирішила ще й виплатити йому стипендію.
Це вже перемога І. Франка не тільки як студента – філософа, але й економіста і, навіть, якщо хочете, сучасного фінансового інспектора чи аудитора.
Контрольні функції у спадщині І. Франка, на мою думку, дуже цінні при вивченні бюджету тогочасної Галичини.
Аналізуючи структуру дохідної частину бюджету Галичини у складі Австро-Угорщини і Чехії, вчений переконливо доводив, що остання набагато розвинутіша не тільки в промисловості, але й у сільському господарстві хоча б тому, що «навіть так вдосконалена машина податкова не може від нас видобути бодай такого процесу податків, який випадає на Чехи».
А якщо більш детально проаналізувати статтю вченого «Що коштують наші школи?», то приверне увагу висновок, що на школи Галичини припадає лише 11,4 % податків, тоді як населення і територія краю становить четверту частину Австро-Угорської монархії.
Такий же підхід І. Франка і до фінансово-економічного аналізу витрат бюджету на утримання вищої школи (Львівського і Чернівецького університетів) та гімназіальної науки з розрахунку на одного мешканця (Сілезія – 377 крейцерів, Галичина – 14, Буковина – лише 11 крейцерів).
Хіба це не аудиторський підхід до аналізу витратної частини бюджету на освітянську галузь?!
Досить влучним є висновок І. Франка про те, що держава у затратах на народні потреби «єсть для нашого краю мачухою, що старається, де тільки можна, дати нам якнайменше з очевидною і не обрахованою шкодою для нашого культурного розвою».
Контрольно-аналітичний або аудиторський підхід був у вченого-економіста-фінансиста І. Франка і при визначенні продуктивних і непродуктивних видатків при постатейному аналізі бюджету краю за 1876-1880 роки. Зокрема, різко критикується ним неоправдане збільшення витрат на утримання бюрократичного апарату, виданні у 1880 році 26 405 ринських на витрати з нагоди візиту цісаря до Галичини і «…всякі інші видатки, котрі не повертаються на потреби економічні, наукові, санітарні і просвітні».
Усупереч твердженню «офіційної Австро-Угорської держави», що Галичина «все йде до ліпшого» І. Франко вважав, що вона «прямим і скорим кроком йде до банкрутства».
Знаючи свій край у деталях, І. Франко серйозно аналізував і критикував малі бюджетні асигнування на розвиток сільського господарства, аргументуючи такий підхід захистом простих трударів.
Посилаючись на власні публікації про економічне становище селянства Галичини, І. Франко заявив, що «не хоче нікому докоряти у несправедливості чи недобросовісності».
Завершуючи роздуми над працями І. Франка в царині фінансів, контролю та економічної науки, автор не претендує на те, що всі праці Великого Каменяра проаналізовані, особливо у банківництві, податковій і статистичній галузях, фіскальній і кредитній політиці. Чого вартують, наприклад роботи генія на теми товарно-грошових і кредитних відносин, лихварства взагалі і, зокрема, банкового лихварства.
У подальших своїх працях «Поза межами можливого», 1900 р.; «Одвертий лист до галицької української молодежі», 1905 р. – І. Франко вже чітко сформував ідеал національної самостійності.
У листі до Агатангела Кримського від 8 серпня 1898 року Іван Франко констатує: «Майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів, з чуття далеко більше, як з резонів, усі вони, особливо моя белетристика, напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями й інтересами, усі вони… є частки моєї біографії».
У письмовому зверненні до цього ж автора І. Франко згадує: «Ти мріяв, щоб Україна була вільно, щоб вона не знала більше ніякого гніту, нічийого визиску і панування. Це все сталося. Мрії твої збулися, Україна є вільною. Возстани, чесная голово, і подивись!».
Признання геніальної творчості Івана Франка було на досить високому суспільному рівні як при його житті, так і в подальшому.
Варто згадати події щодо урочистого відзначення творчих здобутків І. Франка з нагоди його 25-річної творчості діяльності у 1898 році і 40-річної – у 1913 році.
Зокрема, у промові на 25-літньому ювілеї творчої діяльності Іван Франко говорив: «Головну вагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських справ, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі й національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком».
Іван Франко жадібно прагнув «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя», а отже, «бути чоловіком» – «не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком» – і став таки цілим чоловіком, універсалістом формату ренесансних титанів, пророком і проводирем – українським Леонардо та українським Мойсеєм.
Симон Петлюра ще при житті Івана Франка написав у 1913 році працю «І. Франко – поет національної честі», у якій є такі слова: «Поет формував совість» народну, поет «із рабів» творив «народ». У них найбільш влучно схарактеризовано основну історичну заслугу І. Франка як громадянина і суспільного діяча. І далі: «Після Шевченка долю поета–проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав».
Євген Романів,
професор, академік Академії економічних наук України,
завідувач кафедри обліку і аудиту факультету управління фінансами та бізнесу