У день, коли невблаганний хронос подолав столітню відмітку від часу відходу у Вічність Великого Українця Івана Франка, з новою силою, вкрай актуально визріла потреба узагальненого, комплексного, стереометричного погляду на велегранну, справді вражаючу потугою духовно-інтелектуального гарту спадщину генія. Однак, з огляду на серйозний поступ франкознавства як окремої і вельми продуктивної галузі гуманітаристики, розуміємо: аби бодай контурно окреслити всю повноту наукових, художніх чи публіцистичних засягів Івана Франка, необхідна кількатомова розлога книга цілого колективу авторів, глибокодумних учених у різних наукових царинах. Якщо вдатися до сміливого порівняння, то осягнення феномену Івана Франка нагадує той довгий, трудний, сповнений поневірянь і надлюдських зусиль шлях, що його, попри тисячні перешкоди, подолав головний герой Франкової поеми «Смерть Каїна», спинаючись на вершину недоступної на перший погляд гори, аби хоч на мить заглянути за грізний і нездоланний мур втраченого раю і під впливом чудесного едемського видива врешті збагнути провідну ідею Божого задуму, ідею людинолюбія. Аналогічна позиція є наскрізною, лейтмотивною у доробку автора «Мойсея». Свої духовно-інтелектуальні змагання він поклав на вівтар утвердження і практичного втілення цієї ідеї.
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!
Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в собі!
Могучий зарід їх у кождім серці
Живе, лиш виплекать, зростить його –
І розів’єсь! Значить і джерело
Життя ми маєм в собі… (т. І, с. 288).
Філантропічні пориви Івана Франка ніколи не розбивалися о заперті тверді брами несприятливого історичного моменту, його човен із напнутим вітрилом віри в людство впевнено йшов до мети, долаючи бурі та хвилі житейського моря. Непохитно стоячи на варті своїх гуманістичних переконань та ідеалів, Іван Франко невтомно шукав відповіді на безліч актуальних запитань, серед яких цілком природно в центр уваги потрапляло питання національного становлення й утвердження українства і ще одне тісно з ним пов’язане – «взаємостосунки із найближчими сусідами».
Дуже проникливо, глибоко об’єктивно проаналізував дослідник особливості вибудовування взаємин між Україною та Росією, докладно вивчав історичні передумови міжнаціональних контактів, виразно представив тогочасний стан речей, аргументовано змоделював короткострокові та довгострокові перспективи.
«Російське питання» у Франка, попри позірну принагідність, серйозно простудійоване, вирізняється глибиною спостережень, влучністю, концептуальністю та переконливістю оцінок. Варто одразу наголосити, що Франкові вельми тонкі зауваги не втратили актуальности, навпаки, в них есенціонально ословлено все те, що зараз болить кожного з нас, з чим погоджуємося, що приймаємо і з чим не можемо примиритися.
До вивчення та зрозуміння «таємниць широкої душі» північно-східного сусіда Іван Франко прийшов головно через ті ворота, що були широко отворені внаслідок деструктивних дій значної частини одноплемінників, які затроєні фінансово підкріпленою російською пропагандою, творили в Галичині окрему «москвофільську партію». При поверховім погляді на москвофільство могло видатися, що діяльність адептів цієї течії абсолютно невинна, спрямована винятково на культурно-просвітницьке здвигнення народу. Однак Іван Франко ніколи не обмежувався побіжним поглядом на знакові суспільні явища, завжди проникав у суть речей, зглиблював їхню нерідко дуже складну природу. Відтак, докладно проаналізувавши «джерела і витоки» москвофільського руху, раз і назавжди збагнув, що гучні промови, в яких прославляють велич і могутність Росії, начинені не пафосом твердої віри у правдивість сказаного, а дзвінким брязкотом срібняків, отих брудних грошей, прийнятих із задушливих щупалець російського імперського спрута.
Іван Франко добре знав, якщо не з досвіду безпосередніх вражень (до 1885 року не мав можливості перетнути кордон Російської імперії), то зі слів моральних авторитетів, котрі пережили всі принади життя людини із власною думкою у «вільній» Росії, що в блискучій позлітці щиросердної підтримки духових поривань галицького москвофільства криється підступний намір – якнайпростішим способом поглинути ще одну частину українства.
Немало дивувало Франка й те, чому-то деякі його одноплемінники, які різними способами, часто не надто чесними, були навернені на москвофільську віру, одразу ж, ще не вийшовши зі стану неофіта-москвофіла, виявляли нетерпимість до людей інших поглядів, агресивно сприймали будь-який прояв інакомислія. Маючи перед очима яскраві приклади прояву фанатичної нетерпимости з боку затятих і не дуже прихильників облудної московської політики, Іван Франко змушений був констатувати, що програма цієї керованої зовні партії, «якимось фатальним відрухом знайшла собі класичний вираз у дикій, завзятій ненависті до тих земляків, що або не досить сквапно йшли на сю саму дорогу, або більше-менше рішуче відверталися від неї. Ся традиційна ненависть і доси лишилася характерною прикметою нашого москвофільства…» (Том купюр, с. 212). Властиво, ота неприхована ненависть була інспірована, як проникливо спостеріг наш мислитель, «петербурзько-московським централізмом, котрий не знає ніяких прав вільної людини, крім права фізичної сили, котрий і чути нічого не хоче про природне право кожної народности до свобідного розвою і вважає братні слов’янські землі не більш, як теперішніми або будущими провінціями Росії, обов’язаними якнайшвидше позбутися своєї народної індивідуальності та «розплистися цілком у руськім морі» (Том купюр, с. 18).
Франко не втомлювався застерігати своїх надто довірливих співгромадян від солодкаво-привабливих, а насправді отруйно-облудливих розказів про майбутнє райське життя під крилом змутованого двоголового орла, які ненастанно впоювали в уми і душі тоді споневірених і дезорієнтованих галичан. Він-бо, не тільки з аналітичних оцінок не надто втішних для українства російських реалій, а й зі спостережень за активною та систематичною підривною, зовсім неделікатною діяльністю адептів москвофільства, по суті явних агентів іншої імперії, був заряджений на те, аби зірвати личину фальшивої доброчесності й показати в усій красі істинне, спотворене гримасою захланності обличчя сусіда, який вдається до силуваних демонстрацій прихильності та підтримки винятково заради очікуваних майбутніх вигод від експлуатації новозагарбаних земель. Збагнувши істинну суть поборників «рускаго міра», пізнавши реальну ціну їхніх слів і діл, Іван Франко з неприхованою погордою опонував всім тим, «котрі, власне, не мають ніяких переконань, а справді працюють в наймах у слуг деспотизму за добру плату та впоюють в своїх читателів ненависть до свободи, погорду до рідного народу і його мови…» (т. 53, с. 252). Особливо боліло «стривожене будущим» України серце істинного патріота через те, що армію внутрішніх ворогів із катастрофічною послідовністю поповнюють свої ж доморощені перекінчики, які національні інтереси беззастережно проміняли на «хліб і кусень сала». Тому-то з особливою нетерпимістю сприймав будь-яку зраду, тим паче зраду інтересів рідної землі.
Тривале Франкове перебування на передовій українських національних змагань, посприяло тому, що довкола нього сформувався гурт мислячих однодумців, які за покликом провідника здерли з очей полуду облесних слів московської пропаганди і самі давали адекватну оцінку «живописним» перспективам єднання зі «старшим братом». Приміром, Франків побратим Богдар Кирчів, гадається, не без впливу свого знаного однолітка, з неабияким болем констатував:
«…Взагалі, у нас кацапня піднесла чоло, розгорнула свою деструктивну роботу і страшенно шкодить народові на дорозі правильного поступу. Є се язва, яку хіба сам чортяка для народу руського придумав. Се зрадники, яких хіба ніяка нація не стерпіла б між собою. Нам поляки і сотної части не наносять такої шкоди, як кацапня. Се люди без чести, без совісти, і без всяких благороднійших інстинктів. А прецінь є у нас ще люди, котрі їм улягають або думають о консолідації» (Українське літературознавство, вип. 80).
Добре розуміючи, що деструктивність москвофільства – це лише один із симптомів агресивної болячки, доктор Іван Франко застановився над її точним діагностуванням. Тому-то скерував дослідницьку увагу на вивчення російського суспільного організму, де, властиво, крилося першоджерело недуги. Мусимо визнати, що Франкові достоту проникливі характеристики отого організму й сьогодні звучать вкрай актуально. Російську суспільність, за словами ученого, у більшості своїй представляють «люди темні, здеморалізовані і в величезнім розмірі хорі тілом і духом (найбільша часть тих хорих навіть не знає про свою хоробу і вдає з себе здоровеньких, а іноді такі хорі робляться проводирями народу, високими урядниками та органами власті)…» (т. 45, с. 333). Спостереження Івана Франка й через понад століття сповнене бурхливих перетворень в умах і душах усієї людськості, задля представлення прикметних рис, як з’ясувалося, дуже закостенілого російського громадянства залишаються доречними та незмінно правдивими, бо ж як інакше, як не хворобою духу (сю недугу доречно іменувати синдромом імперіалізму, а її типові крайні вияви мабуть таки путінізмом), можна пояснити поведінку знеособленої низької юрби, яка без жодних докорів сумління споглядає, а нерідко бере активну участь у жорстокому та підступному вбивстві тих, кого ще вчора називали братами, мириться із безНадійним свавіллям у судах, із щоденною брехнею та багатьма іншими проявами варварства. А все тому, знову цитуємо Івана Франка, що «преса закнебльована, всякі надужиття покриваються мовчанкою, немає статистики (від себе додам – правдивої), немає явності в судівництві, немає загалом ніяких віконець, крізь які суспільство хоч уряди-годи може заглянути в нутро тої машини, в якій виковуються історичні події» (т. 45, с. 351). Саме ця юрба, за Франковими означеннями «темна і здеморалізвана» своєю мовчазною згодою, а нерідко й голосно-верескливим всесвітнім величанням злодюги-царя підпирає кремлівський трон, оздоблює палати, в яких розперезався той, на якого давно чекає інша палата, де, як правило, ходять добре заперезані.
До речі, про чудесну російську статистику… Іван Франко мав чимало нагод переконатися в тому, як безцеремонно маніпулює цифрами московська пропагандистська машина, задля утвердження сумнівного статусу «непобедимого государства». Аби викрити такі відверто шахрайські методи ведення інформаційної політики, Іван Франко створив віршований образок «Сухий пень», де в іронічно-знущальному стилі привідкрив завісу «клепання» офіційних звітів про «незабутні» подвиги російського війська на галицькому фронті під час Першої світової війни. Коли після невдалої наступальної операції московська армія втратила майже сорок тисяч вояків (реальний історичний факт), усі вони опинилися перед небесною брамою (це вже Франкова поетична фантазія) і наполегливо намагалися випросити у святого Петра дозволу ввійти до раю, то несподівано отримали від охоронця райських врат категоричну відмову, бо ж:
«У «Воєнном Слові» –
Прочитайте всі здорові! –
Що написано стоїть?
«Вісім тисяч наших впало» (т. 52, с. 274).
Уже тоді Іван Франко мав також не одну нагоду на власному гіркому досвіді пересвідчитися в облудності, брехливості, маніпулятивності російської журналістики. Ця «закнебльована» преса здавна привчена була діяти за принципом, що його мудрий український народ окреслив приповідковою формулою: «що дихне, то брехне». Одну з Франкових історій комунікування із таким майстром журналістського пера оповів син Петро у «Спогадах про батька». «Один російський журналіст, – згадував Петро, – добре погостивши, написав до газети інтерв’ю і добре в нім пробрехався. Батько щиро сміявся, читаючи нам усі ті видумки. Очевидно, журналіст не признався, що він журналіст. Між прочим написав, що між книжками батька добре-таки хазяйнують миші. Де в нас… мишей не було зовсім!» (Спогади, с. 655). Звичайно, цей некривдний приклад повною мірою не характеризує усієї повноти жахливих наслідків, спровокованих роботою нечистих і на руку, і на душу російських журналістів, які систематично плутали і плутають свою професію із найдревнішим у світі ремеслом. Саме такі типи спровокували масову суспільну істерію, а згодом і дику військову агресію, «пробрехавшись», що в Україні «добре-таки хазяйнують» «хунта» і «фашисти».
Понад 120 років тому, як і кожна щира людина, що болісно реагує на нужди і страждання іншого чоловіка, Іван Франко надав розголосу й акцентував на серйозній проблемі приховуваного голоду в Росії (йдеться про голод 1891-1892 років). Окрім привернення уваги широкого загалу до наближення неминучої гуманітарної катастрофи, до небезпеки зірватися в прірву тисяч, десятків, сотень тисяч голодних смертей, український дослідник водночас намагався збагнути, а відтак оприявнити причини отого, як з’ясувалося, фатального (загинуло понад 400 тис. осіб) стану речей. На аргументовану думку ученого-аналітика, основною причиною біди були не примхи матінки природи, а примхи мачухи влади, дикої армії ненажерливого чиновництва, засліпленого жадобою швидкої наживи, закривало очі на муки конаючого з голоду селянства, і поволеньки поралося над «справедливим» розподілом сміховинно мізерної державної запомоги потребуючим.
Враховуючи ганебну поведінку владної верхівки в екстремальній ситуації, до того ж штучно інспірованій, Іван Франко, прислухаючись до голосів тверезо мислячих російських авторитетів (їх уже тоді було вкрай мало), вдався до широких узагальнень і мотивованих прогнозів. «Росія, – писав український мислитель, – це край несподіванок, а чобіт мракобісів і фанатиків ніколи ще не був піднятий так високо, як зараз – напевно, перед занепадом» (т. 44, кн. 2, с. 323). Цією цитатою, певен, кожен погодиться, якнайвлучніше можна охарактеризувати й сучасну, потерпаючу від тотального духовного голоду, московію з її чиновницько-імперською братією ще завзятіших мракобісів і фанатиків, які свій, цього разу військовий, чобіт задерли ще вище і близькі до карколомного шпагату. Тоді трохи більше, ніж через два десятиліття Франкові прогнози справдилися, – занепад імперії не забарився. У сучасному глобалізованому світі всі процеси, навіть такі, що на перший погляд мали б тривати досить довго, відбуваються рішуче стрімко. Отож, гадається, занепаду того імперського монстра шпагатуючого через Азовське море не доведеться чекати так довго.
Іван Франко слушно спостеріг, що в московської імперії, котра століттями вправлялася у вигадуванні нових вишуканих методів підкорення й упослідження, виробився інстинкт поглинання і безоглядного панування над поневоленими землями. Яскравим уособленням, втіленням отого інстинкту Іван Франко вважав пересічного представника багатомільйонної всесильної армії російського чиновництва, про яке з властивою йому проникливістю тонкого аналітика писав: «Московський урядник усюди однаковий, усюди любить панувати над темнотою і дусити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки!» (т. 54, с. 330). Систематично оприявнюючи реальний, не бутафорний, штучно мальований для красивої картинки, стан справ за зловісними мурами «темного царства» український дослідник закладав тривкі та міцні підвалини для зведення захисної стіни (не яценюківської), яка б стала надійним прихистком для кожного, хто не хоче у «сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних». Франкове ословлення правди про Росію, аргументоване розвінчування міфів про її непохитну велич і могутність, стало одним із основних чинників для вироблення у багатьох свідомих українців внутрішньої опірності проти підступних, захованих під личиною добропорядності, ворожих намірів «зрадою й розбоєм» «скувати» й змусити «заприсягти на вірність». Уже тоді під впливом переконливого слова генія в українській громаді запанувала переконаність у доцільності, радше необхідності тікати від задушливих російських обіймів, будь-що відсторонитися від їхнього згубного впливу. Однак зведений з надлюдськими інтелектуальними зусиллями оборонний Франків вал було на довго зруйновано московськими різнокаліберними гарматами, начиненими нахрапистим жаданням підкорити, загарбати і врешті-решт дочиста сплюндрувати.
Не міг український письменник-гуманіст збагнути, як то російські володарі «дум і мрій» суспільних, їхні світочі духовні, що так переконливо й проникливо говорили про високі людські ідеали, морально-етичні імперативи, раптом, коли доводилося виходити поза рамки теоретизувань, філософських абстракцій і ставати на твердий ґрунт актуальних проблем сьогодення, гарячково починали шукати виправдання, ставати на захист загарбницької політики імперії. Приміром, поведінку Росії на Кавказі вони жодним словом не засуджували, а навпаки – підтримували та заохочували. З цього приводу, не приховуючи обурення, Іван Франко писав: «Читайте найчільніших представників російської думки… – Пушкіна та Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя у своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кровавих потоках свобідних етнічних єдиниць…» (т. 45, с. 350). Аналогічно чинить і сучасна російська безруково-кобзониста псевдоеліта, наввипередки вихваляючи побєдоності, запорєбричні з використанням перевіреної тактики «наїздів і душення» походи імперської орди цього разу в Кримські гори.
Як справжній науковець Іван Франко намагався збагнути причини того величезного розриву між владою та суспільством, який у Росії досяг неймовірних масштабів. Голос народу «уляглого», «самовідреченого» втратив у безмежному просторі московії будь-яке значення, не мав жодного впливу на доленосні рішення держави. У цьому контексті варто згадати вкрай важливі, мовлені цілком у дусі Франкової життєвої філософії слова «чи не одинокого мужчини на всю сучасну Україну», нашої славної Надії Савченко, яка після вимушеної тривалої розлуки з рідною землею у першій своїй промові заявила: «Дякую народу. Я вам скажу, що український народ – це велика сила. Якби народ не говорив, то політики нічого б не робили. Напевно є суть демократії в тому, щоб народ говорив і його чули». Отож, якщо нехтування vox populi в Росії Іван Франко ще якось міг зрозуміти, знаючи добре про самовладність імперського управління, то не знаходив ніяких логічних пояснень для виправдання апатичної бездіяльності непочутої суспільності перед лицем серйозних викликів часу. Тому-то у відвертому (інакше не міг) зверненні до російського народу писав: «Недаром твій чільний письменник і мислитеть вискіпав і поклав «во главу угла» всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейської вдачі євангельську доктрину «несупротивлення злу»… Гуляє ото зло по твоїх головах і хребтах, розточує всі твої сустави, деправує твою душу, довело твій народ до крайньої бідності, твою інтелігенцію до таких лабіринтів думки та поведінки, в яких висловлюється тільки крайня зневіра…, і тепер, коли те зло, мов гігантський чиряк, луснуло перед лицем усього світу і наповнює своїм смородом цілий світ – то і тепер ти не можеш здобутися ні на що …» (т. 45, с. 365).
Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»
Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»
Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.
Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.
Тож чи бачив Іван Франко світло в темряві московського царства? Певне ні. А, зрештою, чи варто заглядати у темряву? До світла!
Святослав Пилипчук
декан філологічного факультету