Слово на могилі Івана Франка з нагоди 100-річчя Його відходу у Вічність
Всечесні отці!
Вельмишановна академічна спільното!
Дорога громадо!
Високоповажні пані та панове!
Сьогодні нас зібрала тут, у цьому святому місці – місці пам’яті, молитви й скорботи, – сумна подія, віддалена від нас у часі віковою дистанцією, проте досі не забута, бо відлунює в душах наших поминальним дзвоном і нині.
Сто років тому о четвертій годині пополудні перестало битися серце одного з найвидатніших українців і водночас одного з найяскравіших представників духовно-інтелектуальної Європи – Івана Франка.
Він помер у самотності, проте пригорнув до себе цілий гурт талановитих сучасників – літераторів, публіцистів, науковців, громадських і політичних діячів.
Не мав тоді біля себе рідних дітей, проте виховав цілу генерацію своїх духовних спадкоємців.
Не залишив після себе великого маєтку чи мільйонних статків, проте своєю титанічною творчістю завзято споруджував високий собор української культури – органічної та необхідної частини величної будови Європейської цивілізації.
У душі кожного українця вкарбовано ім’я цієї геніальної людини, пам’ять про яку нас знову змушує замислитися про власне минуле, сучасне й майбутнє, про одвічну колізію свободи й необхідності, про складну діалектику скінченності людського існування й нескінченності людських прагнень, про життя, смерть і безсмертя.
Далекого1956 року, відірваний від рідного, окупованого радянською ордою краю, Євген Маланюк у лаконічній, однак вельми концептуальній розвідці «Франко незнаний», розмірковуючи про вплив Генія на інтелектуальне та національне зростання українства, з прикрістю констатував: «Пройшло сорок років з дня смерті Франка, років, насичених доленосними для нас історичними подіями, років обудження і зриву Нації, але й років наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти. Років, у яких так трагічно відчувалася НЕПРИСУТНІСТЬ саме Франка» (Маланюк Є. Франко незнаний //Маланюк Є.Книга спостережень. – Київ: Атіка, 1995. – С. 67). Минуло шістдесят літ від часу Маланюкового ословлення болісного факту неприсутності Франка і цілісіньке століття від часу відходу Великого Українця у Вічність, а ми щораз більше й гостріше відчуваємо певну порожнечу, відсутність того, кого по праву називаємо Українським Мудрецем, Мойсеєм і Пророком.
… Один із найцікавіших українських філософів кінця ХХ – початку ХХІ століття Сергій Кримський у своїй книзі «Запити філософських смислів» (Київ, 2003) писав: «Спробуйте відповісти на питання – чи завершена книга життя Сковороди, яку він мов рукопис складав із символічного значення своїх побутових вчинків? Чи згасла зірка духовності Сократа? Чи закінчилась втеча Толстого з Ясної Поляни станцією Астахово, чи вона спрямовувалась в іншу далечінь?»
Дозволимо собі продовжити цей перелік і ще одним іменем, яке так багато означає для нас, українців. Чи завершилася мандрівка Франкового духу тут, на Личаківському цвинтарі, під символічною фігурою Каменяра? Чи змаліла з дистанції часу потужна гравітація «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше» (за образним висловом Марка Черемшини)?
На мою думку, відповіді на ці питання очевидні. «В історії людства при всій незліченній багатоманітності її подій, що виникають та зникають у темряві часів, як вогні феєрверку, є сталі, незгасаючі за своїм значенням явища, що завжди знаходяться на авансцені нашої пам’яті», – слушно продовжував свої роздуми над запитами філософських смислів професор Сергій Кримський, кваліфікуючи такі феномени як «прозріння метаісторії, що зорієнтована вже на погляд вічного, абсолютного, істинного, того, що непідвласне плинності».
Переконаний, що Іван Франко – саме таке метаісторичне явище української та світової культури, непідвладне плинності – явище, якому не загрожує короткочасна доля «вогнів феєрверку», бо сяйвом свого Духа, горінням, а не тлінням інтелекту й духовності, він і досі огріває своїх нащадків та освітлює їм шлях у тривожне майбуття. Іван Франко – це не тільки історична постать другої половини ХІХ – початку ХХ століть; це духовна константа, імператив самосвідомості українства.
Саме тому йому заслужено належить довічне місце на авансцені нашої пам’яті та в діяннях прийдешніх поколінь. І передусім пам’яті національної.
«Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав», – ці афористично стислі і влучні слова належать не поетові й не літературознавцеві, а українському політичному діячеві національного відродження першої третини ХХ століття – Симонові Петлюрі. Символічно, що таку високу оцінку націотворчому чинові українського Мойсея дав напередодні визвольних змагань 1917–1921 років не хто інший, як Головний отаман українського війська, провідний діяч Центральної ради та Директорії, – будівничий української державності, теоретичні підвалини якої заклав у своїх творах його великий попередник – Іван Франко.
Це стало можливим саме тому, що система франківської творчості охоплює цілісно-взаємопов’язану сукупність різних духовно-інтелектуальних практик, об’єднаних передусім науково обґрунтованим проектом майбутнього української нації та ідеєю культурної цілісності й культурної специфічності України в загальноєвропейському контексті.
У європейській суспільності утвердилося розуміння того, що наш національний митець і мислитель у своїй творчості досяг вершин світової культури, цим вторував свою, франківську, дорогу імплементації українських духовних витворів до європеїзму. Через Івана Франка європейськість української культури здобула ще одне підтвердження. У малому Мироні письменник бачив (і любив) не тільки свого галичанина, але й українського європейця.
Іван Франко в духовному просторі українства був явленням національного інтелекту. Що характерно, можливо, саме цей розум і давав змогу Іванові Франку сягати філософських глибин у збагненні світу, окрилював нестримним духовним бажанням зрозуміти буття в його культурному сенсі, зумовив універсалізм його мислення, схильність до системності й методичності в осяганні дійсності.
Іван Франко, за висловом Євгена Маланюка, «став велетенським етапом на труднім і невдячнім шляху національної мислі». Інтелектуальний подвиг цього речника і мученика національної ідеї, на мій погляд, полягає насамперед у точному формулюванні, глибинному осмисленні й філософському обґрунтуванні трьох важливих ідей, а саме: ідеї поступу, ідеї свободи та ідеї праці.
Перше. Ідея поступу – це віра в невпинний і нескінченний розвиток людства, неоднолінійний, різноспрямований, зиґзаґоподібний, але загалом висхідний. «Ціла історія нашої цивілізації, – стверджує Іван Франко, – матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Поступ як постійне подолання самого себе, удосконалення свого буття, розширення меж людських можливостей – незмінний Франків орієнтир, від молодечих «Мислей о еволюції в історії людськості» до сповненого філософічної і багато в чому пророчої мудрості трактату «Що таке поступ?»
Говорячи про Франків активний пошук відповіді на питання «поступ і людина», варто згадати, що саме він доклав надлюдську міру зусиль задля уможливлення того поступу, аж до мозолів на «руках і душі», «рівняв правди путі» і пристрасно вболівав за те, аби торування тернистого шляху поступу не стало винятковою самоціллю, аби в цій мандрівці «з низин до вершин» провідною зорею було взорування на морально-етичні ідеали, збереження найціннішого – людини, поваги до особистості, до неповторності кожного, хто стоїть пліч-о-пліч в «одну громаду скутий».
Друге. Найвища мета людського поступу, за Франком, – це свобода. Власне кажучи, поступ є не що інше, як прогрес у свободі. А духовна, соціальна, політична й економічна емансипація особистості й нації – найважливіше досягнення європейської цивілізації. Водночас «свобода – не готовий печений хліб, котрий можна краяти і їсти; свобода – се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди…». «Свобода – се не ланцюг, який можна склеїти в огні і сформувати ударами молота. Свобода – се коштовний плід, що достигає і набирається солодощів у сонячнім світлі й теплі», – переконливо обґрунтовував Іван Франко.
Третє. Ідея праці і волі визначає спосіб здобування цього коштовного плоду, осягнення цієї високої мети – свободи. Адже «тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді нашим надбанням; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром», – декларував у виступі на своєму творчому ювілеї 1898 року той, хто змалечку засвоїв собі заповідь ненастанної праці і чиїм покликанням до останнього подиху було «працювать, працювать, працювати». «Лиш в праці мужа виробляєсь сила, / Лиш праця світ таким, як є, створила, / Лиш в праці варто і для праці жить», – ось лейтмотив Франкової творчості і кредо його життя.
Саме ця філософська тріада (поступ, свобода, праця) становить концептуальну основу Франкової оригінальної філософської системи, яку свого часу професор Іван Денисюк запропонував назвати терміном «франкізм». Важливою ознакою цієї філософської системи є принцип поєднання, узгодженості екзистенційно-духовної стихії з розумом, що виражає ідею інтелектуальної розмірності буття – «розумності буття». По суті, реалізується мета асимптотичного зближення власне раціонально-логічних та ірраціонально-образних засобів і прийомів, суміщення понятійного «схоплювання» світу з одночасно почуттєвим його переживанням.
Усі три означені вище ідеї органічно поєднуються в четвертій – ідеї нації. Ідеал національної самостійності, суверенності й соборності, до необхідності формулювання якого українська політична думка в особі Івана Франка дозріла щойно на зламі ХІХ–ХХ століть, – орієнтир національного поступу, і візія омріяної свободи, і заклик до пильної, невсипущої праці. «…Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного й не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації, – постулював мислитель у статті «Поза межами можливого» (1900), одному з перших маніфестів українського націоналізму (поруч із «Самостійною Україною» Миколи Міхновського). І далі додає: «Се, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».
Цей національний імператив понадстолітньої давності й сьогодні зберігає свою пекучу актуальність, як і Франків універсал національної єдності й соборності: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями, – молитовно звертається і сьогодні, – і не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну». «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею», – наголошує Іван Франко.
Чути себе насамперед українцями, боліти кожним болем Батьківщини і тішитися кожним її успіхом, любити її своїми практичними вчинками, а не порожніми галасливими фразами, поступатися власними амбіціями заради національних інтересів! На моє переконання, у цьому – суть української національної ідеї за Іваном Франком.
Іван Франко власним прикладом чи то у формі гострих, викривальних публіцистичних звернень проти «патентованих патріотів» з їхніми «жолудковими інтересами», чи то у формі композиційно досконалих публічних виступів проти «отупіння й оспалості» української інтелігенції з її непогамованою пристрастю до «гетьмання, панування», чи то у формі поетичних послань проти «всякого роду» зрадників і відступників з їхніми «жебрацькими» пріоритетами, чи то у формі ґрунтовних наукових студій проти «двоязичників і дволичників» з їхніми «окаліченими душами», Франко творив модерну українську націю, націю яка веде вперед, яка успішно долає перешкоди, яка має своє майбутнє в жорсткому сучасному глобалізованому світі.
Своєю подиву гідною невтомною і багатогранною працею, наснаженою нескореним «духом, що тіло рве до бою» Іван Франко часто викликав захоплення сучасників.
Приміром, завжди стриманий і надмірно скупий на позитивні оцінки Михайло Грушевський у статті з вельми промовистою назвою «Апостолові праці» писав про Франка: «З титанічною витривалістю, з гарячковою запопадливістю, з предивною різноманітністю і многосторонністю… він працював, то горнучи до української народної скарбниці витвори вселюдської культури – поетичні, наукові, публіцистичні, в перекладах, витягах, популяризаціях, то стараючись з української книжно-літературної, фольклорної, побутової традиції видобути те, що може служити пізнанню динаміки народного життя, її скріпленню та відновленню зв’язлості і солідарності фрагментів українського народу. Працював… і дійсно дав свому народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значіння можна буде оцінити відповідно тільки згодом, з далекої перспективи історії».
Прислухавшись до поради Михайла Грушевського і пробуючи оцінити з нашої вже таки далекої перспективи історії численні здобутки Івана Франка, можемо засвідчити, що він ословлював пророчі речі, наче заглядав у майбутнє, по-особливому відчував нерв історичного поступу, відтак зумів спрогнозувати реальні виклики для України через століття. Він наполегливо радив відмовитися від наївних сподівань на дарунки долі, тому-то не криючись, писав: «Нам ніщо надіятися на непередвиджені обставини, котрі можуть подвигнути нас вгору; коли ми не будемо приготовані на всяку евентуальність, не будемо сильні своїм самопізнанням і ясним зрозумінням своїх інтересів, то всяка зміна може не то не порятувати, але й убити нас. Не даймо обманутися заманливим підхлібством, котрим хотів би хтось в рішучій хвилі впрягти нас в упряж своїх власних інтересів».
Наша свобода, соборність і суверенність сьогодні знову загрожені через зухвалі зазіхання московських зайд, які топчуть нашу землю, безжально знищуючи все українське в анексованому Криму та на окупованій території Донбасу. Тож уже нова ґенерація українських лицарів проливає свою кров за рідну землю на її східних рубежах, боронячи її від загарбників. Як і славетні Франкові каменярі, ці новітні герої готові покласти своє життя, «згинути на шляху» заради майбутнього своїх дітей і своєї Держави.
«Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв», – писала Олена Теліга, «поетка огняних меж», національна героїня України, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру.
Поміркуймо кожен наодинці з собою: чи відповідають наші теперішні помисли і вчинки Франковим сподіванням і мріям? Чи за століття, що минуло від часу його відходу у Вічність, ми наблизилися до тих високих ідеалів, які він перед собою – і перед нами, нащадками, – ставив?
На ці складні питання немає простих відповідей. Не поспішаймо з бадьорим «так», пам’ятаючи, що, за влучним визначенням того-таки Симона Петлюри, Франко – не тільки поет національної честі, а й поет національного сорому. Тож не будьмо наївними: жодні революції – ані Хмельниччина ХVІІ століття, ані національно-визвольні змагання початку ХХ століття, ані Помаранчева революція та Революція Гідності початку століття ХХІ – не вирішили й не могли в один мент вирішити всі проблеми України й українства.
Твердження, «що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами», на Франкове переконання, «збудоване на фальшивих премісах». Бо «наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива. […] … Доки не доконаємо сього внутрішнього увільнення, доти… всі соціальні реформи безплодні». Необхідно затямити – національне зростання розпочинається з революції в собі, у кожному з нас.
Мабуть, щодо доцільності й ефективності конкретних політичних і соціальних реформ, можна сперечатися. Можна ствердити: чисте золото Франкового слова ніколи не перетвориться на розмінну монету. Коштовні ізмарагди його «героїчного інтелекту» ніколи не втратять своєї неперебутньої вартості. З «його духа печаттю» ми будуємо нову Україну – молоду Україну, про яку мріялося і марилося йому в тривожних снах. Відчуймо у власній душі печать великого духа цього поета й громадянина, мислителя й мученика, адже сьогодні, як ніколи, – «нам пора для України жить»!
Пам’ятаймо вогненні імперативи Франкових «Великих роковин»:
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, –
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
[…]
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт.
[…]
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре;
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»
Слава великому генієві українського народу!
Слава Україні!
Володимир МЕЛЬНИК,
Ректор Львівського
національного університету
імені Івана Франка
Фото Олега Вівчарика