Аналізуючи причини та наслідки найбільшої української національної трагедії – Голодомору 1932-33 років, деякі дослідники списують її масштаби на те, що світова громадськість не знала про реальний стан справ. Мовляв, Радянський Союз вибудував такий щільний мур інформаційної блокади, крізь який і горобець, не те, що слово, не вилетить. А ще, начебто, довірлива світова громадськість настільки вірила своїм «очам і вухам», якими були журналісти на кшталт Волтера Дюранті, що й гадки не мала про те, що ж коїться на найродючішій у світі землі. Насправді такі аргументи не відповідають дійсності – так званий «вільний світ» чудово знав, що відбувається у «тюрмі народів». І ця публікація – промовисте свідчення такої обізнаності.
Залишмо на совісті світової громадськості непоодинокі виступи журналістів та кореспондентів світових мас-медіа – їх поважні політики могли сприйняти за розбурхану авторську фантазію. Але ще влітку 1933 року генеральний секретар Європейського конгресу національностей Евальд Амменде виголосив звіт перед членами конгресу про голод в Україні, оприлюднивши жахливі наслідки цієї трагедії. Свій звіт він закінчив запитом до цивілізованого світу: чи довго той іще спостерігатиме, як в Україні мільйони людей гинуть від голоду, чи захоче таки прийти на допомогу нещасним жертвам, скинувши у такий спосіб із себе закид безсердечності і ганьби?
Цивілізований світ на той час репрезентувала Ліга Націй – перша міждержавна організація, покликана забезпечувати співробітництво, досягнення миру і безпеки між народами. Саме до цієї організації апелювали представники різних українських партійних та громадських установ, вимагаючи втрутитись і зупинити винищення цілого народу. На початку вересня 1933 року українці з так званого Вільного світу вирушили до Женеви (саме там була штаб-квартира Ліги Націй), щоб, дотримуючись усіх вимог міжнародного права, добитися ухвалення відповідного рішення.
Але час, який обрали українці для вирішення гострого і проблемного питання, виявився вкрай несприятливим. Представники великих держав (насамперед Франції та Англії) не бажали розглядати це питання, щоб не погіршувати своїх відносин з СРСР.
Однак свою підтримку українцям задекларував тогочасний голова Ради Ліги Націй – прем’єр-міністр Норвегії Йоган Людвіг Мовінкель. Відтак, 29 вересня 1933 року Ліга Націй зібралася на таємне засідання, щоб обговорити факти Голодомору в Україні. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць Ліги Націй в необхідності допомогти Україні, але всі його заклики були даремними. Не бажаючи дратувати Сталіна, більшість учасників засідання відкинули пропозицію допомогти голодуючим українцям і зіслалися на те, що СРСР не є членом їхньої організації і що голод є внутрішньою проблемою Радянського Союзу. Коли ж голова поставив на голосування пропозицію надати допомогу Україні, результати були такими: «за» надання допомоги проголосували 3 країни (Ірландія, Італія, Німеччина), «проти» – 11. Принципової позиції щодо голоду в Україні цивілізований світ не зайняв. Затративши дві години на обговорення цієї «неприємної справи», члени Ліги Націй запропонували передати її на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, не висловивши свого принципового ставлення до політики більшовицького уряду. Лише один Мовінкель продовжував вболівати за українців, запропонувавши створити міжнародну комісію для розслідування причин голоду в Україні. Однак ухвалені рішення були виключно декларативними і не мали реального впливу на ситуацію. Уряди держав заходу хоч і знали про голод в Україні, але їхня позиція цілком збігалася з тією, яку в одному з офіційних документів задекларувало Британське міністерство закордонних справ: «Це правда, що ми маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії… Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам із ним». Політика подвійних стандартів у міжнародних організаціях, на яку скаржаться наші сучасники, процвітала й тоді.
Таким чином, не будучи на той час членом Ліги Націй, СРСР залишився у виграшному становищі, оскільки цивілізований світ саме у вотчині «батька народів» бачив силу, здатну зупинити зазіхання іншого агресора – гітлерівської Німеччини, тому крізь пальці дивився на те, що коїть із своїми громадянами кремлівський вождь.
У той час, коли цивілізований світ вкотре «умив» руки, покинувши українців під більшовицьким режимом напризволяще, чи не найголовнішим захисником знедолених залишалася найстарша і найавторитетніша українська газета поза межами України – газета американських українців «Свобода». На її шпальтах окремою темою висвітлювали організований більшовиками народовбивчий Голодомор 1932-33 років. Якщо переглянути підшивки «Свободи» за 1932, 1933, 1934 роки, то на підставі самих лише повідомлень та коментарів у газеті можна опублікувати окремим виданням хронічку того справжнього голодного пекла. І це при тому, що газета не могла мати своїх кореспондентів у тогочасній радянській Україні, але визбирувала всю інформацію про події в Старому краї з польської, чеської, німецької, італійської, французької, англійської, бельгійської, американської і канадської преси. Без зволікань редакція газети публікувала на перших шпальтах інформацію з інших видань на кшталт: «Коли хто хоче пізнати, що означає переслідування, нехай поїде на Україну та сам придивиться червоному теророві при його роботі… Ті, що студіювали всякі страхіття, втратять гарну нагоду, коли не звернуть увагу на Україну в цей час – на державу, в якій дійсно розстрілюють людину за те, що вона візьме кілька зерен збіжжя, яке сама сіяла на власному полі. Розстрілює їх не кілька фанатиків, але дійсно, легально й офіційно – влада» («Йоркшер Обсервер»);
«Селянство на Україні, яке пережило голодову катастрофу минулого літа [у 1932 році – авт.], голодуватиме в такій самій мірі, або ще й більшій, і цієї зими та наступної весни. І то голодуватиме без власної причини, бо жнива цього року видали гарно» («Торонто Ділер»);
«Село Заливанщина ще в 1932 році мало 3500 мешканців, а тепер з них уже вмерли 2000» («Дейлі Телеграф»).
Поряд із передруками інформаційних повідомлень з інших видань, газета публікувала листи і дописи очевидців цієї трагедії, адже, попри сувору інформаційну блокаду, такі звістки з рідного краю все ж просочувалися крізь щільні кордони. «Тут, у селі, не лишилося ні курки, ані качки, ні корови, ані свині, лише голодні люди. У цих людей не лишилося нічого, крім одягу на спині. Вони [більшовики – авт.] хочуть запхати всіх нас до комуни, але ми знаємо, що вона принесе нам погибель. Тут скрізь панує голод» (Свобода. – 1932. – 4 квітня).
Слід зазначити, що «Свобода» від самих початків (з квітня 1932 року) відкинула офіційну радянську версію неврожаю та стихійного лиха, постійно наголошуючи, що справжній характер голоду організували більшовики, і що саме кремлівські можновладці цілеспрямовано й свідомо вимордовують український народ.
З листопада 1932 року газета на першій шпальті публікувала гасло: «Протестуємо проти виголодження України совітами!» і гостро критикувала неправдиві репортажі тих кореспондентів світових мас-медій, котрі прикрашали радянську дійсність і стверджували, що голоду в СРСР немає, а є лише «тимчасові негаразди».
А ще редакція газети започаткувала публікації про Голодомор англійською мовою, закликаючи всіх чесних людей стати на захист знедолених українців.
Але повернімося до рішення Ліги Націй та його оцінки на шпальтах «Свободи». Давши належну оцінку мужній поведінці норвезького прем’єр-міністра і визнавши його справжнім захисником українських інтересів, редакція газети через два тижні після доленосного рішення опублікувала в’їдливий коментар «Союз Націй і голод в Україні» (Свобода. – 1933. – 14 жовтня): «Союз Націй дав ще один доказ, що він не всилі розв’язати справедливо ні одного міжнародного питання, не то політичного, але навіть гуманітарного характеру, а своє існування може оправдати хіба тим, що час від часу служить, як вигідний інструмент, для сильних держав і їх самолюбних політичних розрахунків».
Найбільше ж редколегію української газети обурило не стільки негативне голосування щодо пропозиції Мовінкеля, скільки замовчування світовою громадськістю реального стану справ у підрадянській Україні: «Нині вже всі знають, що Україна конає з голоду, й всі знають, що цей голод спричинений навмисно Москвою, щоб виморити мільйони нашого населення, а їх місце заселити московськими колоністами, та в той спосіб закріпити Україну на віки для Росії. Знають це всі – та… мовчать».
Коментуючи поведінку членів Ліги Націй при обговоренні українського питання, журналісти «Свободи» висловили думку, яка не втрачає актуальності й у наш час: «хоч західно-європейська цивілізація дуже приманлива, хоч культура й гуманні кличі дуже високі, та ця цивілізація і культура та кличі служать у першій мірі сильним, і коли ми [українці – авт.] хочемо жити, то мусимо в першій мірі числити на власну силу й на власну поміч. Коли ми будемо самі сильними – тоді прийдуть нам з поміччю й інші»…
…Ліга Націй, яка за два десятки років своєї діяльності так і не спромоглася виробити ні одного дієвого рішення, де-факто припинила свою діяльність у 1939 році, хоч офіційно проіснувала до 1946 року. «Свобода» ж і по нинішній день продовжує виходити у США.
Тарас Балда,
асистент кафедри
зарубіжної преси та інформації