Про збірник наукових праць і матеріалів «Іван Денисюк: «Не попіл слів, а серця жар…». – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2018.
Книга «Іван Денисюк: «Не попіл слів, а серця жар…», у якій згруповано здебільшого тексти виступів на конференції, присвяченій 90-річчю від дня народження видатного філолога-україніста другої половини ХХ – початку ХХІ ст., заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка Івана Овксентійовича Денисюка (1924–2009), вихідця із одного з найзатишніших закутків української землі – волинського Полісся, стане знаковим виданням і для метрів сучасної наукової гуманітаристики та майстрів художнього слова, і для аматорів словесності.
Професор Іван Денисюк був філологом із Божої ласки. Імовірно, озеро Святе, яке умиротворює зір мешканців довколишніх сіл і зачаровує мандрівні душі гостей і туристів, щедро освятило його неординарну професійну долю гуманітарія, доглибно залюбленого в красу українського слова, ув естетико-психологічний безкрай красного письменства і в просто незвідані світи людського духу. Постаті такого неординарного науково-філологічного обдарування за більш сприятливих життєвих обставин, ніж у Радянському Союзі, та в вічнозаклопотаній, перевиснаженій кризовими явищами на шляху державотворчого становлення суверенній Україні, здатні робити визначний внесок не лише у національну, а й світову науку та культуру. Шлях до відкриття «вершин і низин» творчої біографії професора Івана Денисюка лише накреслюється, ще тільки огранюються провідні контури його неординарної літературознавчої, фольклористичної, есеїстичної, мемуарної та епістолярної спадщини. Адже науковець, із його дивовижно «цвітастою» стилістикою науково-белетризованого мислення та концепційним глибокодум’ям, чиї тексти неможливо кинути недочитаними, на півдорозі, без сумніву, є одним із найоригінальніших феноменів сучасної української національної гуманітаристики.
Те, що Львівський університет, а саме його незчисленні учні, іще зовсім молоді, та й уже досить-таки досвідчені наукові «духи», із нагоди 90-річного ювілею свого унікального Вчителя провели наукову конференцію, матеріали якої склали основу збірника із 35 наукових праць і мемуарних писань, викликає щире захоплення науковими спадкоємцями та адораторами Професора.
У науковому збірнику тексти укладено у три прості – літературознавчу, фольклористичну та життєписно-мемуарну – тематичні блоки-рубрики, які мають своєрідні «передтитульні» цитатні окреслення-мікропреамбули й у повному форматі звучать так: «Магія могутнього слова…»: Літературознавство»; «Неписаний літопис старожитної культури…»: Фольклористика»; «Людина з сонцем у душі»: Особистість. Творчий шлях. Доля». Як бачимо, уже самі розділи укладачі не полінькувалися дещо естетизувати, що, звісно, хоч-не-хоч, а підкуповує й утягує кожного, навіть не надто зацікавленого, читача в могутнє гравітаційне поле наукової спадшини та долі знаного українського гуманітарія. Тож, у фокусі наукового осмислення авторів статей – літературознавчий огром професора Івана Денисюка, розмаїття методологічного інструментарію та численні відкриття у пізнанні фольклору й фольклористики, а також спогадові рефлексії й імпресії друзів, колег та учнів. Відзначимо, що зазвичай мало якому вченому і викладачеві таланить на такий величний пошанівок, навіть тому, хто за життя мав многоту учнів і поціновувачів.
Багатство тематико-проблемного дослідження життєвого та творчого шляху науковця, який упродовж ледь не всього свідомого життя, за винятком кількох років викладання в Болгарії та Польщі, працював на філологічному факультеті у Львівському університеті, дійсно вражає. Тут і франкознавство, і жанрознавство (генологічні студії), і поетико-стилістичні аспекти пізнання художнього тексту, і інтерпретації неокраїх вібрацій народнопоетичного слова, і «щирозлотні» спогадові, почасти зичливо-усміхнені, нюанси життєшляху Івана Денисюка. Така широкоформатна, репрезентативна зацікавленість творчою та життєвою долею вченого, звісно, не здивує того, хто бодай раз відчув магнетизм дивовижної сили цього неординарного чоловіка, його усміхненого життєлюбства та непідробної органіки науково-філологічного мислення. Відзначимо, що, читаючи книгу, не може не здивувати багато орнаментована стилістика викладу та «глибокомисліє» кожної публікації: складається враження, що, пишучи чи то науковий мікротрактат, чи то мемуарний нарис, кожен автор намагався дотягнутися до «високолетного» (одне з облюбованих Денисюкових слів) словомислення вченого, продемонструвати філіграні і своєї філологічної майстерності. Цей дивовижний інтелектуально-стилістичний змаг між друзями, учнями та колегами – також свідчення глибокої шани до видатного словесника-україніста.
Щоб оминути пастки пустопорожнього славословія або ж занадто доскіпливого вглядання у сенси та поліграфічну принадність книги, зацитуємо один фрагмент жартівливо-усміхненого листа світлої пам’яті професора Івана Денисюка, який уславився своїм іскрометним почуттям гумору, до учня-іванофранківця, тепер професора Романа Голода, який надрукований у книзі під заголовком «В епіцентрі доброго настрою»:
«Великим Голодам і Малому («найбільш обдарованому»), а також страхотному Псові й кусущим Комарам сердечне вітання!
Усі ми тут, а найбільше Лариса Петрівна, сохнемо й печалимося, же пан Роман нас «позабыл-позабросил с молодых юных лет». <…> Славко Муму зрадив Галілею та іванофранківську мафію, вихрестившись на волиняка й здобувши в конкурсі обжор на балах в Луцьку перше місце (я возив його туди на Luft і Лесезнавчі читання). На моє зауваження, як він посмів стати ще більшим обжорою, ніж я, жерун відповів: «А Ви ж казали, що учень має перевершити вчителя!»
<…> Цього літа минає 10 років з того часу, як у Білині над озером біля школи по нічних алеях, що пахли матіолами, з електричним ліхтариком ходив пан Роман яко сторож порядності… (!). А тим часом наймолодший із Песиголовців – десятикласник Назарчик – псувався без згубного впливу Парторга. За тих 10 років, які ґальопом промчали на конях буйнохвостих, наш Назарчик зіпсувався до такої міри, що опублічив 10 поетичних збірок і написав (теж віршем) дисертацію, але не сміє її без рекомендації Парторга захищати. Отож просьба велика, аби Ви чи Ваш «найбільш обдарований» наслідник, евентуально Ваш Пес дали відгавк на тоте моцно наукове дослідження. Запевняю Вас, що пан Федорак писав його в такому екстазі, же волосся рвав на собі й не вмивався цілий рік.
Відгавк має бути завірений (Ваш підпис) у вченого секретаря Вашої мечбуди та печєтков ув ректораті.
Було б вельми мицно добре, як кажуть поліщуки, коли б учасники білинської акції зібрались на десятирічний ювілей. А що Ви не приїхали на мій ювілей, то я Вам того ніколи не забуду й при нагоді нагряну до Вас з метою жахливої помсти: усіх Ваших любимчиків Комарів задушу, а Пса Вашого зіб’ю на квасне ябко.
Змєй, прохвєсор, істарий.
Писано уві Львові дня 28-го місяця червня 2000 року догори цапки лежачи.
P. S. Розпочинаємо формувати черговий Франківський збірник. Львівські горобці від івано-франківських дізнались, що Ви зробили якесь епохальне відкриття у франкознавстві. Чи не могли б Ви з цієї Вашої пошукової бочки вділити трохи омасти для нашого пісного збірника? Чекаємо, отже, і Вас, і Вашої статті. Лариса Петрівна з приводу Вашого приїзду напевно зварить бульбу в мундирах у чайнику…»
Отож, видання наукового збірника «Іван Денисюк: «Не попіл слів, а серця жар…» заслуговує на високу оцінку і, переконаний, знайде вдячного читача та стане однією із важливих, можливо й настільних, книг для активних учасників сучасної української гуманітарної науки та літературного процесу.
Юрій Горблянський