Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Франкова «Biblia Apocrypha» як джерело для історії української мови

Професор Віктор Мойсієнко виголошує доповідь на Урочистій академії, присвяченій пам’яті Івана Франка.

Професор Віктор Мойсієнко виголошує доповідь на Урочистій академії, присвяченій пам’яті Івана Франка. Фото Олега Вівчарика

Мало які царини філологічної науки, зрештою, не лише філологічної, залишилися поза увагою Івана Франка. Усеосяжність та усефілологічна обдарованість вражали його сучасників, вражають і його нащадків, нас із вами. Франкові оцінки українського літературного процесу, а почасти й мовотворення багато в чому залишаються актуальними й дотепер.

В історії формування єдиної української літературної мови йому належить визначне місце. У спеціальних мово­знавчих студіях, літературно-критичних статтях, замітках, рецензіях, листах він висвітлив методологічні й теоретичні питання формування й розвитку української літературної мови, реалізацію яких нерідко знаходимо в мовній практиці Франка-письменника.

І. Франко послідовно й чітко виок­рем­лював мову українців від Русі до часу його життя. Найчастіше це був гло­тонім українсько-руська або руська мова.

Франкова цитата про етнографічну й мовну одність українців уже давно стала класикою вітчизняної гуманітаристики: «Хоч і яка неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова – при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труда порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й Харкова, признає його звичаї, його спосіб думання, його «поведінку» за свої, за рідні, хоча не скаже сього про близенького сусіда – ясельського або тарнівського мазура. Особливо виразно бачимо ту єдність основного типу в мові українсько-руській, котрої осібність супроти общеруської книжної і супроти північноруської можна слідити по рукописях уже від найдавніших часів руського письменства, а котра в половині ХVІ віку була вже майже такою, як і та, котрою тепер говорить «українсько-руський народ». Звернімо увагу на верхній період остаточного формування української мови як структури – ХVІ ст.

Дослідник давнього українського письменства в кінці ХІХ – на початку ХХ століть поставав перед неминучим розв’язанням надскладних проблем: 1) відвойовувати, відбирати в буквальному сенсі слова своє, несправедливо забране; 2) доказувати світовій філологічній громадськості, що в XVI–XVII ст. під термінами «руська», «проста» мова треба розуміти староукраїнську.

Для І. Франка мовно-культурна тяглість українців-русинів від Руси до другої половини ХІХ ст. була безсумнівною. У різні часи й епохи мовне вираження українства у його зовнішньому вияві – літературно-писемній мові – було різним, нерідко замаскованим. І. Франко дуже тонко відчував мовну епоху й важелі розвитку чи занепаду мови, на відміну від деяких дослідників, які вкрай негативно оцінювали руську мову XV–XVII ст.. Найвідоміший присуд «руській» писемній мові зробив О. Бодянський: «Нею (мовою. – В. М.) ніхто ніколи не говорив і не говорить … (оскільки вона являє) найогиднішу суміш, яку лишень можна собі уявити і яка коли-небудь існувала на Русі». Натомість оцінка І. Франка протилежна: «Многі новочасні пуристи дивляться з погордою на цю ніби макаронічну мову, але історик літератури не повинен забувати, що вона була своєрідним і органічним витвором дуже незвичайних суспільних і політичних відносин того часу, що силою конечності окрім церковного і польського язиків черпала богато з людових діалектів, приймаючи рівночасно не мало інтернаціональних слів латинських і німецьких, що приходили до нас чи то через школу, чи то через торговлю з західними краями, чи то через винахід друку. Ся мова більше-менше від 1580 р. до кінця 18 віку видала богате і в значній мірі оригінальне письменство, велику масу друкованих книжок, із яких деякі і доси ще заховуються і читаються простим людом, сплодила обік тих друків велику масу рукописів, у яких збережено чи то пам’ятки найстаршого письменства, чи то переклади з класичних і новочасних творів, що не могли бути тоді друковані і ширилися в рукописних копіях, чи то твори чисто популярного характеру, в роді казань і поучень для простого народу, катехізмів, молитов, заклинань, драматичних творів, оповідань і літописних згадок, із яких можемо виробити собі тепер понятє про незвичайно багате і ріжнородне духове житє наших предків у тих часах, які попередили новочасне відродження південноруської нації, розпочате І. Котляревським при кінці 18 віку».

Іноді оцінки Франка були нищівні… І стосовно кого, батька й сина Смотрицьких – поза сумнівом, найосвіченіших українців того часу. Порівняймо Франкову оцінку появи «Граматики…» М. Смотрицького: «Для нашого письменства граматика Смотрицького мала радше шкідливий, аніж корисний вплив, бо нехтуючи ту літературну мову, яка так гарно виробилася у репрезентантів міщанства в кінці 16 початку 17 ст., розпочала реакцію на користь мертвого церковнослов’янського язика». Українець Франко першим виніс такий жорсткий присуд «Граматиці», яка стала путівником у царину мовознавства для багатьох слов’янських народів – москвинів, сербів, хорватів. Для багатьох, але не для українців. Москвини не могли так оцінити, бо Мелетій Смотрицький фактично створив російську граматику й термінологію, і разом із тим вивів тогочасну руську (українську) мову з навчального процесу. Церковнослов’янська друкована граматика запанувала від 1619 р. по всіх українських школах. Для русина навчитися грамоті – означало вивчити правила церковнослов’янської мови. А уявімо, щоб Смотрицький-батько переконав князя друкувати Біблію руською (староукраїнською) мовою, а Смотрицький-син – граматику цієї ж мови… І тоді мрія волинського шляхтича-українця Василя Загоровського, яку він виклав у відомому заповіті, здійснилася б: віддати дітей до науки «писма своєго руского и мовенья рускими слови». А так стався неймовірний свідомісний злам: батьки віддавали дітей у науку руському письму, а ті вивчали в школі чужу мову. Оце каїнове тавро від пізнього середньовіччя – вчитися грамоті чужою мовою, переслідує русина-українця аж до сьогодення. Вирвавшись із-під спольщення, із часом ледь-ледь від зросійщення, потерпаємо знову від занглійщення… Геній І. Франка в тому, що він, віддаючи належне за письменство й розум Смотрицьким, чи не перший помітив, яку шкоду для розвою української мови на народній основі заклав Смотрицький-молодший своєю граматикою.

Письменник віддавав належне або осуджував діячів культури не з погляду марнотратства чорнила і паперу, а передовсім з погляду внеску в розвій української справи. Тому не жалів І. Франко й деяких українських церковних діячів, випускників Києво-Могилянської академії, про яких влучно висловився: «Києво-Могилянська академія наплодила велику масу учених, що понесли свої услуги в Московщину, або таких многопишущих слабодухів, як обидва чернігівські єпископи Лазар Баранович і Іван Максимович».

Бачимо, що русько-українське письменство й мова постійно були в полі зору вченого. І. Франко прекрасно розумів і усвідомлював важливість і вагомість мови для становлення й розвитку нації. Хоча спеціальної праці, присвяченої походженню української мови, у І. Франка немає, але в численних наукових публікаціях він так чи інакше торкався проб­лем функціонування мови в діахронії, мовного минулого. Не втратили наукової цінності й текстологічні праці І. Франка: «Увага про назву “Палінодія”» (1903), «Кінцеві записки в староруських рукописах» (1906), «Дві замітки до тексту найдавнішої літописі» (1908) та ін.

Про розуміння важливості пам’ятко­вого матеріалу свідчить його 5-томна збірка апокрифів та легенд, який Ярослава Мельник справедливо назвала «вер­шинним здобутком української нау­ки у виданні та осмисленні апокрифічної літератури». Однак у цьому випадку не йдеться лише про осмислення апокрифічної літератури, тут надзвичайно цінний матеріал для осмислення історії української мови. Багато матеріалів І. Франко взяв із відомих на той час рукописів, що зберігалися в різних бібліотеках та колекціях. Але найціннішими є приватні збірники, які в різний спосіб потрапили до рук письменника: о. Теодора з Дубовець 16-17 ст., свящ. Стефана Теслевцьового із с. Хитара Стрийського повіту 17-18 ст. та о. Іллі Яремецького-Білахевича із с. Зазулинці 18 ст. та ін.

Франко, очевидно, дуже рано зрозумів цінність і вагомість для розуміння українського минулого рукописів, які зберігалися на покуті чи за сволоком у сільських хатах. Маючи до праці численні такі рукописи різної давності, учений з сумом констатував непотрапляння їх до наукового обігу: «Загальновідомо, як неприхильною була доля до памяток нашого письменства. Починаючи з самого XVI віку можна сказати, що все найкраще, що в ньому було, не мало щастя до друку, а через те й не могло мати такого впливу, який би мало бувши надрукованим. Не попали в друк анї огнисті твори Івана Вишенського, справедливо названі одним переписувачем «Книга злото», анї знаменита Палїнодия Копистенського, анї наші лїтописї старі й козацькі, анї більшина драм і інтермедій, анї много много иньших праць, що довгі лїта лежали в рукописах присипані пилом або зберегалися по курних хатах мужицьких та дяківських, погорджені та зневажені тими нечисленними інтелїґентами, що з давен-давна любили бігати на службу чужим богам і в погорді до власного народа і єго питомого духовного розвою нераз випереджували й чужинців». А як наслідок – сила фактологічного матеріалу залишилася поза увагою медієвістів, а слов’янський світ дивився на русько-українську минувщину очима Востокова, Срезнєвського, Соболєвського, Погодіна, Тіхонравова, Пипіна…, учених, безсумнівно, знаних, але які апріорі, ще навіть не приступивши до аналізу, наприклад, «Слова о полку Ігоревім», «Повісті временних літ», тієї ж Палеї ХІV, знали, що це «древнерусский текст, из которого нужно извлекать языковое прошлое России», хай там будуть сотні українських слів, узагалі не знаних для москвинів. Заслуга Франка в тім, що на русько-українські пам’ятки подивився один із перших очима українця і не знітився перед визнаними на той час світом авторитетами.

Чи не диво, що після виходу Франкових «Апокрифів» у суголоссі позитивної оцінки славетних славістів (Брікнер, Ягич, Пастрнек…) появлялися завивання на зразок «для кого й навіщо видавець випустив свій збірник?» (В. Іст­рін). Не диво, бо москвин мертво стояв на своєму: Палея створена на півночі Русі, а на півдні узагалі не була поширена. Але не стільки засмутило й вразило В. Істріна видання власне текстів апокрифів, як зміст Франкової передмови. Ніяк не уміщувалося в московському розумі твердження І. Франка про «одноцільність, неперервну суцільність літературної традиції і духовних інтересів на протягу нашої довговікової історії». Якщо українсько-руська писемна й літературна традиція має тяглість від ХІ віку, то де й відколи розмістити й придумати московсько-монгольську, яку від ХVІІІ ст. москвини називають російською. Від однієї лише думки про постановку такого питання у москвина відбирає мову і з’являються одні емоції: «нє било, нєт і бить нє может».

На превеликий жаль, зібрані й опуб­ліковані апокрифи та легенди якимсь дивним чином оминають ось уже більше десяти років після перевидання (2006) дослідницьке око українських істориків мови. А шкода, адже Франкове метаграфування «слово в слово й буква в букву» – це готові пам’ятки для аналізу мовних елементів та категорій у процесі становлення української мови.

У кінці статті «Кінцеві записки в староруських рукописах» І. Франко писав: «Я бажав би отсим звернути увагу всіх тих, кому доводить ся мати в руках наші старі книги та рукописи, на такі й иньші записки та приписки чи то на полях, на чистих сторінках або на окладках. Усі вони, а особливо ті, що писані руською мовою, можуть мати вартість для дослідників нашої старовини, особливо тоді, коли їх буде зібрано богато і явить ся можність їх систематичного укладу та опрацьованя».

І такі пошуки нерідко бувають винагороджені. У рукописі Київської духовної академії І. Франко знаходить уривок, який дає підстави вченому до висновку про наявність на Русі багатьох високопоетичних творів, подібних до «Слова о полку Ігоревім». Русини-ук­раїнці очевидно мали своїх не лише Бояна та Митусу. «Мені здається, що до тих двох пам’яток поетичної творчості дружинної епохи ми можемо зачислити ще один «ПовѢсти ст~ых ап~лъ о ЛазаревѢ въскрсенїи». Маємо тут твір не­звичайної поетичної стійкости, що енер­гією вислову, пластикою образів і цілим складом виявляє близьке свояцтво зі «Словом о полку ІгоревѢ», що зауважив і Порфир’єв, твір без сумніву ориґінальний руський, і хоч оснований на апокрифічній темі […], усе таки високо ориґінальний усвоїй композиції. Істнованє його виявляє нам інтересну анальоґію старої Руси з Західною Європою: як там, так і тут у початках розвою національної літературної творчости обік чисто націо­нальних тем (Ролянд у Франциї, Нібелюнґи в Німеччині) бачимо поетичні переробки апокрифічних тем».

Такі невідомі нам свідомі писарі-русини, про яких дізналися завдяки по­движницькій праці І. Франка, не лише свідомо втручалися в тексти Святого Письма, онароднюючи його, але й тим самим забезпечували неперервність та тяглість народнорозмовної української стихії від Русі аж до часу, коли відсоток цієї стихії було зведено нанівець у письменстві й постало питання: або далі мовно маскуватися під слов’янсько-російським язичієм (як то робив Г. Сковорода), або скинути з себе раз і назавжди ветху церковнослов’янську одіж і промовити словом свого народу (як то вперше на повен голос сказав І. Котляревський рівно 220 років тому).

Віктор Мойсієнко