Група учасників з України, Молдови і Грузії з послом до Європарламенту від Польщі Яном Козловським у мерії Сопота
В Америці побувала, а от у Європі, яка під боком, – ще ні. Неправильно – подумала я. Тому вирішила з’їздити (правда, більше хотіла злітати) й туди. Зазначу, що часто подавала заявки на різні молодіжні європейські проекти, але тільки цієї весни удача мені усміхнулася. Подала резюме й мотиваційний лист на конкурс із думкою: а раптом пощастить… Про те, що мені вдалося, дізналася випадково – перед першим (для мене останнім) іспитом зайшла в інтернет-кафе роздрукувати матеріал з електронної пошти. Там на мене чекав сюрприз: “Вітаємо. Вас відібрали для участі в навчальному візиті в Гдині (Польща)!”. Я ще не встигла побувати у США, а мене вже чекала Європа! До речі, того дня я склала іспит на 100 балів, а через кілька днів була вже у Нью-Йорку. Отакі приємні сюрпризи інколи дарує нам життя. Як щастить – то в усьому. А якщо не щастить – теж усюди, і це я відчула на власній шкурі саме в Польщі-Європі.
Мене і ще 4-х учасників вибрали з усієї України для участі в “Студійному візиті в Гдині” (аналогічних проектів у Польщі дуже багато). Але до останньої миті не була впевнена, чи поїду. Довго залагоджувала всі формальності, щоб мене відпустили з Університету на два тижні в Польщу. З посольством теж сталися курйози – двічі дзвонила туди, і щоразу мені казали про різні дозволи з Університету, а коли прийшла подавати документи на оформлення візи, з’ясувалося, що ані заява декана, ані накази ректора не потрібні. Приїхавши о пів на п’яту ночі, одержала 108-й номер у списку-черзі, хоч і людей було мало. Дивилася на численних помічників із заповнення анкет, страхування, фотографій і ксерокопій на візу й дивувалася, що люди вміють “робити гроші” з повітря. На щастя, хоч і змерзла до кісток, але об 11-й ранку таки успішно здала документи на вироблення шенгенської візи.
Раніше мені дуже подобалося їхати кудись автобусом, машиною або поїздом (найбільше). А після цієї подорожі – вже не надто. Майже 5 годин простою на кордоні вночі – не найприємніша річ. Після безсонної ночі разом із двома учасницями з Одеси і Сум провели чудовий день у Кракові (якщо не враховувати 3 годин блукань у пошуках камер схову і трохи побитого фотоапарата в Саші із Сум). З’ясувалося, що тільки я розуміла й могла кілька слів зв’язати по-польськи. З такими знаннями купила квитки до Гдині. Тільки ввечері помітила, що з цими квитками нам доведеться сидячи їхати 13 годин, хоч і в комфортному “купе”. То вам не електричка “Тернопіль–Львів”. Проте краще б я спала в нашому “некомфортному плацкарті”. Друга ніч без сну давалася важко – час до часу дрімали один на одному. Десь о 3-й ночі Маргарита з Одеси штурхає мене зі словами “Гроші! Гроші!”. Цілу ніч я тримала за ручку сумочку з фотоапаратом, а там зверху – мій гаманець. І в цю мить у мене в руках теж була сумка. Відкривши її, побачила, що в гаманці немає грошей, але є документи й фотоапарат. Дивно, але всі замки на сумці й гаманці закриті. Попрацювали професіонали. В Гдиню я приїхала з 3 злотими. Після майже трьох днів дороги й крадіжки вже нічого не хотілося. Думала, мені просто не пощастило. Проте українські студенти, які постійно їздять польською залізницею, розказали, що там справді нема порядку і майже всі їхні друзі потрапляли в подібні до моєї ситуації. Що тут вдієш, якщо в цих поїздах один провідник на декілька вагонів. Мені пощастило, що поцупили тільки гроші. Як з’ясувалося, у наших селах вокзали кращі, ніж у деяких польських містечках. Колій мало – поїзди постійно по півгодини простоюють, пропускаючи інших. Тому часто запізнюються на півгодини й більше.
Нас зустріли, дали тільки 3 години, щоб “прийти до себе”, бо за розкладом було заплановано багато справ. Того дня ми встигли познайомитися з польською поліцією. Нічого поганого не подумайте – просто вирішили “зареєструвати” крадіжку. Тепер Польща нагадуватиме про себе кореспонденцією з поліцією. Веселий сувенірчик! Організатор проекту нервувала, бо ми зо дві години давали свідчення через перекладача.
Після спілкуванням з поліцією уже в гуртожитку знайомилися з іншими учасниками: п’ятеро з Молдови і одна грузинка (не враховуючи п’ятьох з України і ще однієї грузинки-організатора). Хоч мова обміну – російська, але з’ясувалося, що в їхніх країнах Росію не дуже люблять і дітей у школах російської не вчать. Наприклад, волонтер з Грузії Маріта російською погано володіла, їй легше англійською говорити.
Перший плюс у Польщі, який мені сподобався, – їхні гуртожитки. Вони подібні на звичайні квартири з ванною, душем, кухнею, в якій є електрична плитка і чайник, навіть посуд. Проте й тут є свої мінуси – за місяць треба заплатити приблизно 400–500 злотих, а оренда квартири – 1000 злотих. Стипендія – 900 злотих. А в нашому гуртожитку 940 гривень майже за весь рік і приблизно стільки само коштує винаймати однокімнатну квартиру на місяць, а стипендія – 640 грн. Тож рахуйте, де дешевше.
Зауважила, що у Польщі освіта безкоштовна: у державних університетах нема платників і хабарників (нам про це і проректор, і студенти розповіли). Там кращі умови для розвитку бізнесу, гроші надають фірмам, організаціям і людям на основі чесного конкурсу (тендеру). Де б ми не були, що б нам не показували, завжди наголошували: “На це нам дав гроші Євросоюз”.
Пробувши два тижні в сусідній країні, побачивши їхнє життя зсередини, зрозуміла – в Україні мені більше подобається. Наразі хочу їздити по 50 копійок у трамваї, а не за 2,50 злоті, жити в гуртожитку за 940 гривень на рік, їздити в плацкарті й ходити старим Львовом, адже він нічим не поступається Кракову. За ці 14 днів я так скучила за Україною, як не сумувала за нею 3 місяці в США. Мені це видалося вічністю. Я ще довго всміхалася від щастя дорогою до рідного Тернополя.
Мар’яна Калина,
Студентська інформаційна мережа