Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Між мріями та реальністю, або Тридцять один день у Парижі…

Коли збирали валізи, не могли повірити – здійснилося. Ми з Марічкою Бойко, студентки факультету журналістики, їдемо в Париж… Ще кілька місяців тому Франція здавалася далекою і недосяжною, а сьогодні – близька та рідна.
Крок перший – волонтерська програма, віза, квитки
Усе сталося раптово, мов у кіно, бабах – і ми вже біля Ейфелевої вежі, протираємо очиці і не можемо збагнути: чи це сон, чи ні. А потім, комусь наступивши на ногу, чуємо: “You contaminated my sneakers…” Ні, слава Богу, це не сон… По-перше, Батухан, волонтер із Туреччини, надто вже реально погрожує нам… морозивом, та й англійська вимова у нього аж ніяк не англійська… Значить, це не сон.
Про волонтерську програму від організації “Спілка Форум” почули випадково… Інформація між нами, прекрасною половиною людства, поширюється, неначе швидкість світла. Тому подруга моєї подруги сказала… і так ми дізналися про можливість улітку поїхати за кордон. Куди саме? Відповідь на це запитання знали ще, мабуть, до своєї появи на світ. Наші романтичні натури так і тягнуло туди, у столицю моди, Париж.
Познайомилися з Оленою Колосович, координатором організації “Спілка Форум”, і вже через місяць отримали позитивну відповідь із табору, до якого мріяли потрапити понад усе. Щоб узяти участь у проекті, потрібно було заповнити анкету, оплатити благодійний внесок 600 гривень та отримати візу. Шлях до мрії не такий уже й тернистий…
Париж
Перш ніж вирушити у Францію, склали список десяти місць, які обов’язково маємо відвідати. І радимо робити так усім, хто бажає поринути з головою в прекрасне і не розсіюватися на щось другорядне. Спершу переживали, чи зможемо побачити все, що запланували, адже їдемо не на екскурсію, а як волонтери, отож, матимемо й певні обов’язки. Але, на щастя, містечко Juziers, у якому був розташований міжнародний табір, – близько від Парижа. І щодня після роботи волонтери могли їхати в місто закоханих.
“Париж – музей емоцій… Так і хочеться там жити, вдихати щодня повітря Гюго, бродити вулицями Моне і просто мріяти… Париж… Здавалося б, звичайний, біля Ейфелевої вежі продають млинці з варенням, біля Монмартру – морозиво з кульок… І водночас – місто-загадка, що змушує мене усміхатися, коли на душі важко…”, – ділиться своїми враженнями росіянка Аліса, учасниця волонтерського міжнародного проекту.
Які вони, французи?!
Добиратися до місця призначення – містечка Жюзі (Juziers) – було нелегко, та й незнання французької вплинуло. Важко пояснити парижанам, що саме нам потрібно, оскільки англійською мало хто з них добре володіє, а французьку досить важко сприймати в інтерпретації самих французів. Та, незважаючи на це, ми добралися в містечко Juziers. Завдяки тому, що люди постійно йшли нам назустріч. Хтось обов’язково підносив валізи, допомагав у метро знайти потрібний термінал. Ми відчували гостинність парижан, вроджену культурність. Українських і російських жінок легко впізнати серед маси, оскільки вони доволі часто лузали насіння…
У Juziers нас постійно запрошували в гості. Частування були незвичними: равлики, сир з пліснявою, сирі кабачки з майонезом. За словами жителів міста, жаб французи готують доволі рідко, здебільшого на Різдво, бо процес їхнього приготування доволі складний. А от посмакувати равликами можуть щонеділі.

Міжнародний “вінегрет”
У програмі разом із нами брали участь дванадцять волонтерів: Аліса Сподинейко, Марія Гетманова та Антон Сичов (Росія), Мілош Бугарський (Сербія), Батухан Озальтан (Туреччина), Даюн, Лілі та Кім (Корея), Харуна (Японія), Аруно (Сінігал). Із завданням – виготовити разом із жителями Juziers дерев’яні сходи – впоралися без проблем.
Між роботою і поїздками в Париж було багато цікавих вечорів, кожен готував страви своєї національної кухні. На жаль, український борщ не надто сподобався кореянкам, проте росіяни з’їли його за милу душу, так само й ми – російські млинці. Проте волонтери ніяк не могли звикнути до корейської гострої їжі…
Найщирішими в таборі були росіяни. Доволі важко спілкуватися з кореянками, які ніби створили свою “общину” і не прагнули зміцнити культурні відносини з представниками інших країн. Мовний бар’єр не був надто відчутним, усі спілкувалися англійською.
Від’їжджаючи, обмінялися адресами, хоча добре розуміли, що ще раз зібратися разом дванадцятьом людям із різних країн світу практично неможливо. І лише літо-2010 об’єднало нас, людей із різною ментальністю, на тридцять один день, який ми провели незабутньо.

Інна Березніцька,
Студентська інформаційна мережа