Анна Петльована,
студентка 5 курсу філологічного факультету
Федеріко Гарсіа Лорка – справжній іспанець
Іспанія – країна почуттів:
Тут є кохання, мужність і відвага.
Багато чуйних та красивих юнаків
Ходили давніми її шляхами.
Тут дон кіхоти є відважні,
Що з вітряками бій ведуть,
Й тореадори є звитяжні,
Що приручають злих тварюк.
Кохання хвиля тут правдива,
Веселощі… та матері
З своїми дітками малими
Шукають затишку у них.
Та не завжди усі були щасливі,
Були в країні і поганії часи…
У Другу світову війну жахливу,
Перенесімось на хвилиночку туди…
Великі, гарні краєвиди
І пишні квіти на гілках…
Чому так сумно і не видно
Чогось щасливого в думках?
На землю місяць припливає,
Стоїть майдан, сумний, вогкий…
І наче чують серцем хмари,
Що скоро скінчиться цей мир.
Душа тріпоче, серце мліє,
Та у душі ще є надія…
Поет стоїть, мовчить, мовчить…
Та думу думає в цю мить:
“Тяжке життя, та недаремне…
Воно мине, це знаю певно,
Та не мовчав я весь цей час
І не здавав ніколи нас.
Я вірним був тобі, країно,
За тебе зараз я загину”.
В повітрі чулась важкота…
Так, ніби то чиясь рука
Повітря доступ забирала…
І задихався наш поет –
Мислитель, відчайдух, творець…
Ще все в садах безмовно спало,
Ще люди спали в забутті,
Та кара часу не чекала.
Старався він ще віднайти
Той спокій, що давав надію…
Та все одно… чому ж ти,
серце, млієш?…
Виходить військо на майдан…
Виводять патріота…
Стає він просто під “капкан”…
Та серцю жить охота…
Так сильно б’ється вольне серце,
Аж наче чути це усім,
Душа… і розум… не… здається…
Хлипає вітер для душі.
Ось мить, ще дві… і голос Лорки
Пропаде десь у темноті,
Останні сльози набіжать на очі…
За рідний край, рай для душі.
Місяць світить, Лорка мріє
Про край широкий, вільний край.
В його душі живе надія,
Яка не вмре, хоча… – сконай…
Злунали постріли… і тиша…
Нема кому і попросить
У Бога спокою: за голос,
За душу Лорки зголосить.
Лежить це тіло на майдані,
Пташки зраненька не співають,
Так, ніби чують тугу люду…
Оплакують його повсюду.
І сонечко зі сну встає,
Надію людям подає:
“Ми переможемо нелюдів!
Ще, може, крові таки буде,
Але не здамося ми вам –
Злим, підлим, жорстоким катам!”
Протяжно пісня Лорки лине,
Його ж поезії живуть й донині.
Надію мав на свій народ…
Умер він – щирий патріот.
Антоніна Боса,
студентка 4 курсу факультету іноземних мов
***
Політ думок, що не вбивають.
Кислотність слів, що не печуть.
І струм по тілу, що зринає
Від спогадів, що мною йдуть.
Майбутнє, що на нас чекає.
Минуле, що вже відійшло.
Теперішнє, що вже тікає.
Та бажане, що… Де ж воно?!
Нові знайомі, що з’явились.
Колишні друзі, що пішли.
Гарячі сльози, які лились.
Й слова, які ми не знайшли.
Новий дзвінок, що через роки
Зрина в кімнати тишині.
І звільнені минулим кроки,
Що ми зробити не змогли.
Повільна втеча від бажань,
Що нагадали про забуте.
Руйнація всіх сподівань,
Що палять душу, мов отрута.
Квиток додому, що несе
В собі щось більше, ніж дорогу.
Очікування, що веде
Та ставить знов свої вимоги.
Шалений біль. Шалене діло.
Шалений ритм німого міста.
Шалений спокій твого тіла.
Шалений блиск мого намиста.
Пекучий вир нових подій,
Що виринають із уяви.
Спокійний та сумний мотив.
Збентеженість його постави.
Набір думок, що зміст не мають,
Набір із слів, що полонять,
Набір речей, що не вражають…
Та лиш про тебе гомонять…
Юліана Радіонова,
студентка 1 курсу філологічного факультету
Заради кохання
Йому є чого боятись:
Сонця і снігу він має лякатись.
Бо цей час прийшов до нього, щоб прощатись.
Прощатись і до минулого не повертатись.
Саме коли падав сніг, світило сонце.
Він визирнув в своє засніжене віконце,
І там побачив її – свою кохану.
Але чомусь зовсім білу і бездиханну.
Його серце враз завмерло.
Він ніби біля кратера – пекуче жерло.
Якби-то можна було очі заплющити й зразу
Почути ту жадану й ніжну фразу.
Про те, що вона любить тебе сильно,
Що ваше щастя ллється так нестримно.
Але, на жаль, це більше неможливо.
Бо вона тепер – для смерті нажива.
Вона померла, її більш не повернути,
І ти не знаєш, що робити, як тут бути.
Ти хочеш й далі її голос ніжний чути,
Але смерть її ніколи не розбудить.
Треба це забути й жити далі.
Треба подолати це шалене ралі.
Погоню, що називається життям,
Але пам’ять не забуде червоних плям.
Має пані смерть погану якість:
В її серці стала жити заздрість.
Я її любив. Була взаємність,
Але смерть зробила неприємність.
Я не можу далі більше жити.
Мені без неї нічого робити.
Мабуть, мені слід померти з нею,
Щоб не залишать кохану самою.
Ми будемо далі жити нагорі,
І смерть програє ранішнє парі.
Їй нас тепер не розлучити,
Я зараз помираю, щоб потім з нею жити.
Ольга Завада,
студентка 1 курсу філософського факультету
Перша заповідь
Не сотвори собі кумира,
Бо будеш повністю залежним.
Погасне швидко твоя віра,
А страх прикинеться безмежним.
Кумир – це надто ненадовго –
До перших проявів світанку.
Ногами хтось в душі почовгав,
Віддавши честь скупому ранку.
Немає в світі ідеалу,
А ти так сліпо всьому віриш.
Життя іде не так помалу
І все прекрасне – не тобі лиш.
Ти уяви, що десь так само
Хтось зараз гріє зимні стіни,
Бруднить життя дешевим спамом,
Зриває кров, палить картини.
Хтось так, як ти, чогось чекає,
Хтось так, як ти, німий оратор.
І всередині догоряє
Нерукотворний детонатор.
Ти ще природно дуже щира,
Хоча смертельно вплинув фактор.
Не сотвори собі кумира –
Це як Чорнобильський реактор.
З собою, мабуть, важко битись,
Сльозами душу всю залити.
Тобі одного треба вчитись –
Тверезо, без ілюзій жити,
Щось довести головорізам,
Нове для себе щось пізнати…
Та твоє серце – із заліза,
Ти розівчилась відчувати.
Оксана Падюка,
студентка 1 курсу Педагогічного коледжу ЛНУ ім. Івана Франка
Крок вперед
Надворі сонечко сіяє
І небо синьо-голубе,
А вітер тихо повіває
І зачаровує мене.
В віконце промінь зазирає,
Душа десь рветься в височінь,
Усе в думках переплітає
Оця погода надворі.
І згадую я всі події,
Що вже минули у житті.
Та й думаю, що б я змінила,
Якби вернути все мені.
Та ні. Нічого не вернути,
І вже даремні ті думки.
А ось забути я б хотіла,
Щоб жити далі, вперед йти.
Забути все, щоб не міняли
Оті події все життя,
Бо заважають жити далі
І зупиняють цінний час.
Адже попереду усе нове,
А може, краще буде все.
Переступаю через все старе
І мрію про життя нове.
Життя нове – це буде краще,
Я впевнена, і ти повір.
Вже не принесе нам нещастя –
Будь наполегливим і вір.
В своєму кроку будь ти певен
І пам’ятай, що лиш тоді
Усе задумане здійсниться,
І всі позаздрять ще тобі.
Ти знай, життя – це рух постійний,
Тому крокуй завжди вперед.
Ти лиш поглянь, там сонця промінь,
Життя там буде золоте.
І хоч життя – не завжди свято,
Та, все-таки, повір мені!
Комусь у світі ми потрібні –
І прийде час, й зустрінеш ти!
Ось так-от, сонце, усміхнися,
Життя прекрасне молоде.
Не знаєш ти, як повестися,
Та знаєш – вихід завжди є!
* * *
Мені так легко на душі,
Вона десь рветься в височінь.
І серце радують пісні,
Та ніби бачу синю-синь…
А зараз нічка надворі.
І холод дише в вишині,
А зорі – крапочки малі
В серцях все грають на струні.
Мрія
Хочу я прокинутися птахом
І летіти ген у небеса,
Де немає горя й нема страху,
Де життя – це мрія молода.
А згори на все це подивитись,
Як воно – життя оце земне.
Може, я б хотіла щось змінити,
Може, не вертатися назад.
Так. Я хочу тут лишитись
І літати довго в небесах,
Хочу я забути всі турботи
І побути трішки у казках.
І щоб мої мрії у реальність,
А душа палала від добра,
Серденько від щастя розривало
І летіти так, неначе птах.
Я б присіла там десь на хмаринку
І дивилась тільки догори.
Я б сміялась, плакала, ридала,
Але все це з радості душі.
Мар’яна Самар,
студентка 4 курсу філологічного факультету
Почуття
Вона сховала свої зорі-оченята
Під ніжне покривало густих вій.
Так важко чорні думи розганяти,
Які шептали: “Він уже не твій”.
Засмаглі щоки омивали сльози,
Сльози розлуки, жалю і туги.
Пройшло те щастя, і настали грози,
І жити далі вже нема снаги.
Вона не плаче, а ридма ридає…
І прагне все забути назавжди,
Та порятунку ще, чомусь, немає…
Лиш чути голос серця: “Жди…”
“Чого ж чекати?” – в серденька питає,
А серденько чомусь мовчить.
Чого чекати – вона іще не знає,
Але є віра, що настане мить…
Прийде ця мить благословенна,
Коли все згасне, стихне все…
І пройде жаль, і біль страшенний,
Й хтось вогник щастя принесе…
Талант
Кажуть люди, що талант –
То така цікава штука,
І в житті він має варт,
Без дипломів і науки.
Кажуть вони і таке:
Що талант ще треба мати,
А якщо він в тебе є,
Його треба розвивати.
Але де ж його знайти –
Істина є невідома.
Може, знаєш про це ти,
Де шукати його? Вдома?
Кажуть, він є у душі,
Його треба лиш відчути…
Хто ж його там залишив?
Хто міг там його забути?
Може, хтось мені підкаже,
Якщо знає, де він є.
Де його шукати, скаже,
Я візьму лише своє.
Ярина Рак,
студентка 4 курсу філологічного факультету
***
Зовсім небалакуча осінь
торкається твого волосся
і каже ніжно та велично:
“У тебе дуже гарне личко!”
Ти усміхаєшся й незвично –
вдягаєш другу рукавичку.
Шепочеш тихо й неустанно:
“Ти, осене, моя кохана!”
***
Маленьке диво на долоньці,
Знайома пісня скрипаля.
Мелодія твойого серця
Мене в оману завела.