Нью-Йорк! Унизу – вогні нічного мегаполісу. А ми ще в небі. Летимо… Приземлилися. Всі гучно аплодують пілотам і команді літака. Лунають привітання пілотів… Ми у США, ще й у Нью-Йорку. Так почалася моя літня казка.
Потім довго мчали хайвеями до готелю. Очі злипалися, але не хотіла пропустити жодного хмарочоса, жодної вулиці чи машини. Роздивлялася у вікно нову й наразі чужу країну. Вночі майже не спали, гуляли біля готелю. Четверо дівчат, які приїхали сюди вже втретє, ділилися враженнями, “інструктували” нас щодо роботи в таборі.
Там нас зустріли як рідних. У США, а в нашому таборі – точно, справді всі завжди усміхаються і, судячи з моїх спостережень, таки щиро. Роботи було немало – я нарізала овочі і фрукти, готувала деякі салати на сніданок, обід і вечерю. Працювали фактично за ненормованим графіком, але з перервами. Мені не було важко, а тепер навіть цього дуже бракує. Після активного навчального року, коли мозок постійно напружений, фізична праця – саме те, що потрібно. Було весело – робота “під музику”, щодня басейн або озеро, Інтернет, кімната розваг чи прогулянка до сусіднього табору. А тепер про все докладніше. Робота “під музику” – тому що постійно грало радіо, на якому серед кантрі, рок та інших радіостанцій вдалося знайти тільки одну “нормальну” – на наш смак. Але на цій станції ціле літо з ранку до вечора по 10 разів лунали однакові мелодії. Наші знайомі, які у США не вперше, сказали, що половину пісень крутять тут не один рік. І вже невдовзі “Алехандро” Пані ГаГи і ще одну веселу композицію ми просто не могли сприймати і вимикали. І ніколи не подумала б, що потім шукатиму ці пісні в Інтернеті та слухатиму по 10 разів на день добровільно – але цей матеріал пишу саме під ту музику. 
Щодо басейну, то плавали ми щодня, здебільшого по обіді, інколи вночі. Найвеселішим у воді було ватерполо, гравці якого постійно заважали нам плавати. Дівчата суті цієї гри так і не зрозуміли. У нашому описі ватерполо виглядає так: багато хлопців (з різних країн, особливо гра сподобалася полякам) і двоє дівчат топлять один одного, відпихають, пливуть по м’яча, намагаються забити гол у ворота, усе навколо в бризках, лунають крики. Після гри ноги, руки, спини ватерполістів були або в крові, або в синцях чи подряпинах, кому як щастило. В озері ми плавали рідко (там у ватерполо не пограєш), зазвичай, у п’ятницю вдень і два дні на тиждень о 7-й годині ранку. Ви колись купалися в озері так рано?! Змогли б заради цього прокинутися на 45 хв раніше?! А я змогла, і досі шкодую, що лише кілька разів. Саме в таборі навчилася без паніки плавати, не відчуваючи дна під ногами.
В інтернет-кімнаті на 200 осіб персоналу було 5 старих комп’ютерів. Після нашого приїзду на них з’явилися заставки “Kitchen staff the best”, багато хто пробував їх змінити, але вдавалося лише на кілька годин. З таким повільним Інтернетом я не стикалася ніколи – якщо за годину відписувала на одне повідомлення, то це було за щастя, найчастіше сторінка могла й не завантажитися. Уперше Інтернет був каторгою. Зрештою, краще позагаряти, а не за комп’ютером сидіти. Лежиш на пляжі, п’єш колу, дивишся на засмаглих рятувальників і уявляєш, що ти десь у Талібу.
Здавалося б, що там цікавого – щодня одне й те саме, проте стільки веселих випадків трапилося, що ми досі сміємося з того, а дещо навіть соромно розповідати. Не сумував ніхто. Тепер можу підтвердити те, що колись почула: твоє літо залежить від тебе. Я готувалася до нудної важкої роботи, але організувала собі найкраще літо, використала всі можливості, навіть тренажерний зал відвідувала щовечора днів десять (потім мала цікавіші можливості). Два тижні перед від’їздом спала по 4 години й менше – не хотіла втрачати нагоди поспілкуватися з новими друзями і просто насолодитися останніми днями літа.
Довідалася чимало цікавого, можна було б написати книгу. Штат Пенсільванія – як казкова країна. Ми жили в горах, на березі чудового озера в лісі, де багато різних тварин (у нас нема стільки навіть у заповідниках). Бурундуки – справді такі нахабні звірятка, як у мультику “Чіп і Дейл”, постійно бігали по нашій дерев’яній хатці. Ведмеді теж не надто “культурніші” – щоночі ходили по табору, щось вишукували у смітниках під будиночками. Мені пощастило аж двічі спостерігати за цією грізною тваринкою, і одного разу – сам на сам із відстані 150 метрів. Ведмедиця з трьома дітьми мене не побачила, інакше все могло бути гірше – тому справді пощастило. Доки прийшли охоронці з директором, хвилин 5 я стояла не рухаючись, у якомусь щасливому заціпенінні. А олені там пасуться, як у нас корови, і в нас навіть так багато корів у селах не побачиш, як оленів у пенсільванському лісі. Скуштувала оленину – смачно, але шкода тварину… Не бувала в Карпатах, проте ті, хто був, казали, що американські гори красивіші. 
Щодо вихідних, то ми “відпочивали” щотижня в суботу або середу. “Відпочивали” в лапках, бо в ці дні втомлювалися удвічі сильніше. Найкращий мій вихідний – поїздка в парк атракціонів. Такого адреналіну ще ніколи не відчувала. Американські гірки й різні шалені атракціони – щось надзвичайне, не можу знайти слів, щоб описати. Слова на тлі справжніх американських гірок – щось дуже бліде і невиразне. Мої друзі швидко “зійшли з дистанції”, а я не заспокоїлася, доки не покаталася на всіх найвищих і найкрутіших атракціонах. Проте перший наш вихідний у таборі був не такий вдалий. Нам дали дві автівки, і ми поїхали в Нью-Йорк! Водити могли тільки ті, хто мав міжнародні водійські права й досяг повноліття (21 рік). У нас було два водії: Саша (Україна, Тернопіль) і Матеуш (Польща). Як потім з’ясувалося, Матеуш не мав досвіду, їхав дуже повільно швидкісними трасами і врешті-решт загубився від групи. Майже весь день ми намагалися знайти їх у Нью-Йорку! Завдяки мобільному зв’язку це вдалося, тому ще встигли прогулятися Таймс-сквером, побувати в Рокфеллер-центрі, церкві Св. Патріка й магазинчику модного одягу. Це найцікавіші мої вихідні. Загалом у таборі в мене було все, чого я хотіла.
За період роботи (рівно 10 тижнів) трапилося чимало всілякого, не завжди все було ідеально. Але залишилися тільки солодкі спогади.
Після табору всі поїхали відпочивати й подорожувати по штатах: у Маямі, в Каліфорнію, в Чикаго, а я – у Філадельфію до знайомих. Вдалося побачити три найголовніші американські міста: Філадельфію – першу столицю, Вашингтон – теперішню столицю і, звісно ж, – Нью-Йорк (думаю, тут коментарів не потрібно). Побачити Америку й підвищити рівень англійської – саме для цього я їхала в Сполучені Штати. Насправді отримала значно більше – хороших друзів, незабутні пригоди в чужій країні, вивчення традицій і частково мов понад 5 країн світу, і найголовніше – активний відпочинок.
Крім цього, за тиждень у Філадельфії встигла добре познайомитися з українською діаспорою й дізнатися більше про американський спосіб життя. Побувала на українському тижні на морі у Wildwood, що неподалік Atlantik city. Весь рік чекають українці в США і Канаді, щоб приїхати сюди й побачити колишніх співвітчизників, поспілкуватися, поговорити про Україну та проблеми діаспори. Однак основна причина появи цього тижня – інша. За словами Орисі Гевки, яка 30 років була виконавчим директором Українського центру у Філадельфії, український тиждень на морі – для того, щоб дівчата і хлопці знайшли пару серед українців і щоб усі трималися разом і підтримували один одного. Хоч у цей час на пляжі спілкуються частіше англійською, ніж українською, проте всі – однієї національності й добре пам’ятають рідну мову. Українська діаспора сумує за батьківщиною, має активну громадську і життєву позицію, береже українські традиції, відвідує українські церкви і школи. Ті люди, з якими я познайомилася, вважають себе вигнанцями (так і є), адже вони виїжджали з Радянського Союзу або в перші кризові роки незалежності, коли не було за що і найстрашніше – де купити хліба. Вони кажуть, що не розуміють, чому українці виїжджають з уже незалежної України. Я сама не розуміла, чому, але коли повернулася й увімкнула телевізор і прочитала інформацію в Інтернеті, збагнула. За два з половиною місяці вдома все дуже змінилося, і різко в гірший бік. Таке враження, що Україна котиться далеко назад, а мені здавалося, що все стабілізується. Моя американська казка закінчилася, але вона реальна, і я маю змогу повернутися. Проте не думаю, що варто виїжджати на триваліший термін, адже, як у казці про Попелюшку, карета через якийсь час може перетворитися на гарбуз. Америка аж ніяк не ідеальна. Там такі самі (можливо, навіть більші) проблеми, як у нас, крім однієї – якщо працюєш, отримуєш відповідну зарплату. Навіть безхатченки мають вищу соціальну допомогу, ніж наші пенсіонери (це треба ще уточнити, але я впевнена, що так і є). Там теж дуже багато несправедливості. Та й іспанська мова – майже на рівні другої державної мови, у деяких штатах неможливо порозумітися, якщо не знаєш іспанської (наприклад, у Маямі й по всій Флориді), більшість продуктів у крамницях і документів написано паралельно іспанською. Тому не потрібно створювати ілюзій щодо цієї країни, як і будь-якої іншої.
Наразі це було моє найкраще літо. І не тому, що саме у США, просто так щасливо склалися обставини. Я збагнула, що потрапити в казку – реально. Тепер знаю, що немає нічого неможливого. Упевнена, що ще не раз побуваю в цій та в інших країнах, проте ніколи не забуду одного моменту: концерт до Дня незалежності в Українському центрі у Філадельфії, на сцені виконують українську пісню і на слова “Україно! Україно, через тисячі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг!” в мене потекли сльози. Не знаю, чому. Напевно, це розуміє і відчуває лише серце. Де б я не була, що б не бачила, завжди повертатимуся сюди, у свою кохану, з кризами, боргами і політичними скандалами, Батьківщину.
Мар’яна Калина,
Студентська інформаційна мережа