Христина Потапенко,,
студентка 4 курсу юридичного факультету
* * *
Багато в світі є шляхів,
І хочеться по всіх пройтися.
Та кожен з них для різних є життів,
Найважливіше у житті – знайтися.
Не прогадати з вибором важливим,
Не загубитись серед безлічі доріг.
У справі цій не варто бути метушливим,
Щоб смуток не переступив поріг.
А сонечко у гості завітало,
І серденько раділо та цвіло.
Щоб небо жорстоко не карало,
А щастя в серденьку жило.
Найперше правильну стежину,
У світі цьому віднайти.
Не скривдити живу людину,
Щоб життя-річку вільно перейти.
Не потонути в ріці життя свого,
Не захлиснутись від її води.
Любити треба щиро, більш нічого,
Цього в Бога завжди ти проси.
* * *
В моєму серці осінь поселилась,
Коли прийшла і в цілий білий світ.
За гору сонце тихо закотилось,
Від літа залишився тільки слід…
* * *
Спочатку й поглядом багатий,
А усмішка вже – сонце і зірки.
І легко так за все це покохати,
Та що буде, як проминуть роки.
На сцену вийдуть інші вже чесноти,
Багатство буде в інших вже речах.
І з’являться прості людські турботи,
Морів й небес не буде вже в очах.
* * *
Не знаю я, чи любиш ти вірші,
Не знаю я, чи любиш ти поеми.
Не знаю, чого прагнеш у житті,
Ми – гвинтики великої системи.
Маленькі ниточки зіткані в полотно,
Зірки розкидані в сузір’я.
Піщинки встелені на морське дно,
Ти необхідний! І облиш це божевілля.
Без гвинтика зупиниться система,
Без зірочки сузір’я пропаде.
Для чого ми у світі – це дилема,
Та хай з тобою світ в майбутнє йде!
* * *
Дві зірочки світились у віконці,
Це хлопчик маму пізно виглядав.
Над річкою блукали незнайомці,
А він тихенько миті рахував…
* * *
Який прекрасний, милий сон,
Він вже не раз приходить в гості.
Життя – великий марафон,
Щоб бігти легше – викинь трохи злості.
Залиш ненависть, лють і заздрість,
Для чого цей тягар Тобі?
Візьми з собою щирість, радість,
Закриють путь вони журбі!
Андрій Ребрик,
студент 4 курсу хімічного факультету
Запрошення
Немов запрошення на страту
Для мене “Ні” із твоїх уст.
Подали вже знаряддя кату –
І ось, нарешті, я засну…
Хоч в снах відчую врешті спокій,
Забуду все, що було там,
Де за спиною чулись кроки,
Де так боявся бути сам…
Тут стихли звуки, світло згасло,
Загусла навкруги пітьма…
Усе відбулося невчасно,
Та звідси виходу нема…
Повік горітиму в багатті
Зі своїх мрій й бажань гірких…
Було запрошенням на страту
“Ні”, що зірвалось з уст твоїх…
Знай
Ти де? Блукаєш? Спиш? Малюєш?
Чи п’єш терпкий зелений чай?
В блокнот думки свої нотуєш?
Я думаю про тебе, знай.
Чи, може, ти читаєш книгу
І слухаєш трамвая звук,
Що за вікном стукоче тихо?
То знай – це мого серця стук.
Можливо, ти лежиш у ліжку
І просто мрієш перед сном
Про зорі, про обійми й літо?
Знай, мрію про твоє тепло.
Забудь про біль, самотність, смуток.
Пожовкле листя ти збирай
Й лови повітряний цілунок.
Я поруч мрію бути, знай…
Слова
О, скільки слів крутилось в голові!
Вони в мені здіймались непокірно,
Мов лебеді у небо навесні.
Мені з тобою було так спокійно…
І вирували ті слова в душі,
Робили дихання моє нерівним.
Я так хотів зізнатися тобі,
Що робиш світ навкруг таким чарівним.
Я так хотів сказати, що думки
Мої усі тепер лише про тебе,
Та загубив усіх думок нитки
І кільцями лиш дим пускав у небо…
Хотів, щоб від цілунків цих п’янких
Твоє тендітне серце вибухало
Мільярдами метеликів в’юнких…
Та я боявсь сказати, що кохаю!..
Лілія Варчевська,
студентка 5 курсу філософського факультету
* * *
Моє життя – суцільний спам.
Я схоластика, ти – Оккам.
Досить! Змінюю орієнтацію,
будемо робити сердець інкасацію.
Я переходжу завжди на червоний.
Один дзвінок – ти поза зоною.
В плацкарті в гості до Обами,
під носом ноги огрядної дами.
Мені зустрічались самі уфологи,
прошу – врятуйте, панове психологи!
Доводилось якось у клумбі спати,
з фонтану пити, пляшки здавати.
А ти як трамвай – тримаєш дистанцію,
коли у мене є вакансія.
Винос кузова – один і сім,
знову в трампарк – щастить так не всім.
І не рятує амортизатор.
Людство залізло в один сепаратор.
Ось, ловіть – це мій постмодерн,
майже без змісту, зовсім без схем.
* * *
Яка чарівна неповторність
У незавершених речах
І у нездійснених бажаннях
І у обірваних словах.
І як манить ця неприступність,
І блиск м’який в твоїх очах,
Як дорога твоя присутність.
Любов не викликає страх.
Я не боюсь тебе любити,
Мені поразка не страшна.
Можливо, так я хочу жити…
Хоч зараз я така смішна.
Галина Копровська,
студентка 1 курсу факультету журналістики
17 хвилин
Простір кімнати по вінця – космічне сміття,
З внутрішнім світом втрачаю єдиний зв’язок.
Нитки, вузли, павутини проникли в життя,
Спроби зробити літак зі старих сторінок…
Знову бажання горить, але змоги нема.
Я розчиняюсь в підтексті, лови – не забудь!
Поміж рядків причаїлись найкращі слова,
Кратери поглядів тліють. Скажи що-небудь!
Тиша дзвінка ломить кригу відвертих речей –
Знов з камінців кольорових робитимеш ніч.
Ти не подумав, що, може, досить очей,
Досить сімнадцять хвилин із тобою віч-на-віч.
В твоїх трамваях
В твоїх трамваях нині тихо –
ніхто тут більше не живе…
А ти все ріжеш за живе,
та не себе, а своє лихо.
У танець знов – пусті сидіння,
…але все той самий маршрут!
І не відкрився парашут,
і не закінчиться видіння.
Сивіє ранок за шибками,
читає вітер жовтий лист.
А ти – мій вірний, добрий лис
дороги сиплеш пелюстками.
А потім буде синє літо,
і мрія переможе спогад –
тоді залишиться лиш здогад.
І потім – кисень перекрито…
В твоїх трамваях
Зберу думки у жовтий жмуток
І кину на вогонь терпіння.
Таким рідним став той смуток..
І душа моя – квітка осіння.
Дощ мене не насміливсь тривожити,
А у тебе тепер щодня зливи.
Ти не віриш у дружби відродження,
Ти хочеш бути щасливим.
Що ж… Не біда! Це ж не вперше.
Але точно востаннє, я знаю.
На рівні підсвідомості сумують гейші,
А я помрію за горнятком чаю.
Розлетяться думки неживими фігурами
По чорно-білій шахівниці світу.
Сни з рожевих стануть похмурими,
І так безнадійно жити до літа.
На серці все ж плями залишаються,
Сльози – відбілювач не надто хороший!
Спогади від часу постираються,
Наче від спогадів підошви зношені…
Коли мізерними стануть страждання,
Я в серці посаджу блакитні квіти.
А в голові залишиться єдине запитання:
“Хіба тобі нема для кого жити?”
Застиглі погляди і фрази
Застиглі погляди і фрази
у площині передчуттів.
І ще в іржі життєві фази –
ти їх змінити не зумів…
Твоїх думок меридіани
переплелися з павутинням,
а ці рожеві окуляри –
фортеці для мого проміння.
Усмішки знову ставиш в рамки,
а кігті нині – на сміття!
Душевний спокій цього ранку
замінить полюсом життя.
Магніти в серце поселяєш,
і відірватись неможливо.
Все наперед передбачаєш,
а що насправді – неважливо.
Голубить вітерніжну тишу ночі
Голубить вітер ніжну тишу ночі,
Пливе мелодія в повітрі на світанку,
Народжується Диво, і на очі
Знов опускає світлий день свою фіранку
З нових ілюзій: “завтра буде краще”,
“Все буде добре, посміхнися, ну ж бо!”
“Усяко було, вже не буде важче”,
“Ти не втрачай надії, покладайсь на дружбу!”…
Ти віриш в недосяжність горизонтів,
У казку, що почнеться незабаром,
У тінь, свою проекцію від сонця.
Ти знаєш, що живеш не даром!..
Але усі турботи стерло слово,
Ти слухаєш мелодію, що пахне
Солодким чаєм, і так кольорово
Здіймається до неба і не гасне.
Бо десь в душі вже воскресають квіти.
Такі потоптані, зів’ялі, безнадійні…
Бо десь в душі вже знов почалось літо!
Останнє літо… Закохане і мрійне…
Антоніна Боса,
студентка 4 курсу факультету іноземних мов
Ніч…
Ніч спустилася на Львів,
Наповняють місто чари.
Стук в вікно сумних дощів,
Наче плачуть в небі хмари.
Смуток там і смуток тут,
І в очах горить надія.
Що не можуть повернуть,
Десь ховається у мріях.
А самотність – це не лихо,
В ній прихована краса,
Насолода дика й тиха
І спокуса неземна.
Хто хоч раз пізнав кохання,
Пам’ятатиме завжди,
Ніжне та п’янке палання
Він нестиме у собі.
А самотність – це свобода
Від обов’язків й провин.
Це найкраща нагорода
За здолання заборон.
Я одна, та не самотня,
В цьому й є уся краса.
Я роблю все, що завгодно,
Я собі наказ сама.
Хто навчився підкорятись –
Буде блазнем навіки.
Я ж не думаю здаватись
І ховатись в сутінки.
Ніч несе з собою захист
Від нещасть й розчарування.
Ніч у Львові – чарівний міст
Від думок і до кохання.