Перегорнула останню сторінку книжки Єви Гати “Три чесноти, або Казка про Оріхалк”. Ще під враженням, але мимоволі пригадую перше знайомство з авторкою на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Приємна, усміхнена білявка радить мені ознайомитися зі своїми шедеврами й одразу викликає захоплення та бажання спілкуватися ще. Обмінюємося контактною інформацією, і я, задоволена придбаною новинкою, поспішаю додому, щоб поринути в новий світ нової книги. І знаєте, мені подобається! Одразу ж народжується ідея зустрітися з авторкою, доторкнутися до “джерела”…
Наше спілкування відбувалося в стінах рідної alma mater, у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Чому рідної? Тому що Ольга Святославівна Коссак, вона ж – Єва Гата, є доцентом кафедри прикладної математики нашого Університету.
– Доброго дня, Ольго Святославівно! Розкажіть трішки про себе..
– Я все життя живу в нашому Університеті. Закінчила кафедру прикладної математики, працювала в науково-дослідницькому секторі. Спершу науковим співробітником, потім старшим науковим співробітником, провідним науковим співробітником, доцентом з науки. Уже 10 років я – доцент кафедри прикладної математики. Співпрацюю з Салонтським національним університетом та Афінським національним університетом. Читала там лекції, брала участь у багатьох наукових програмах, написала чимало статей у співавторстві, виступала на конференціях. Разом із науковцями цих ВНЗ підготувала підручник з комп’ютерної графіки, який плануємо видати українською та грецькою мовами. Підручник отримав гриф МОН, і сподіваюся, що він невдовзі постане перед загалом.
– Щодо Вашого сімейного кола…
– У мене є чоловік, який свого часу працював викладачем у НУ “Львівська політехніка”. Двоє дорослих синів – Богдан та Маркіян, обоє мають по донечці – Соломійці (3 рочки) та Адріані (3 місяці). Дуже люблю свою сім’ю, особливо внучок (із щасливою усмішкою ділиться сокровенним пані Ольга. –Авт.). Мої батьки закінчили англійську філологію в нашому Університеті.
– Можливо, саме від батьків Ви й перейняли цю ниточку творчості?
– Коли мене запитують про літературну діяльність, а саме – коли вона почалася, кажу, що шкільні твори за мене, а потім і за мого сина, писав тато, а коли тата не стало, твори за синочка почала писати я.
– Отож, Ваша творчість розпочалася з шкільних творів для сина?
– Часто ми не розкриваємо того, що в нас закладено, навіть не усвідомлюємо цього. І я не могла збагнути, чому мені так до вподоби писати різноманітні посібники, підручники, методички, пов’язані, насамперед, із моєю професією. Деякі люди стогнуть, що їм важко, а мені це заняття страшенно до душі.
– Про що Ваші посібники?
– Подобається писати про комп’ютерну графіку. Намагаюся так подати матеріал, щоб читачі відразу його зрозуміли. Посібники створено насамперед для студентів нашого Університету, хоча є й для широкого загалу. Люблю у своїх працях розгортати якусь проблему, те саме стосується літературних творів. Варто завжди починати з малого, щоб з нього вийшло щось велике.
– Під літературними творами ставите псевдонім Єва Гата. Єва, я так розумію, перша жінка…
– І життя…
– А Гата?
– Це слово грецькою, португальською, італійською означає кішка. Але саме кішка-жінка, бо “гатос” – кіт-хлопчик.
– Чому вибрали такий псевдонім?
– Багатьох речей не можу пояснити. Воно до мене приходить, і я впевнена, що так потрібно чинити. Іноді трапляється, що раціональне переходить в ірраціональне, і настільки непомітно, що пояснити неможливо, а зрештою, і не потрібно. Бо розкрита таємниця втрачає свій сенс.
– Коли вперше підписали твір таким літературним псевдонімом?
– 5 років тому… Свою першу книгу – “Очищення, або Роблю, що хочу”. Приємно повідомити, що другий тираж книги закінчився, і на Форумі видавців не було жодного примірника. Цей твір перекладено російською мовою, і приблизно через 2 місяці, на що я дуже сподіваюся, перекладуть німецькою мовою.
– Літературна діяльність – уже не хобі, це тепер Ваше життя?
– Це друге “я”, своєрідне альтер-его.
– Важко поєднувати такі дві полярні професії – викладати на кафедрі прикладної математики та писати в руслі магічного реалізму?
– По-перше, нічого важкого в житті немає. По-друге, навіть добре, коли мене щось відволікає, бо іноді, почавши писати книжку, надто заглиблююся. Інколи треба перерватися, підготуватися до лекції і потім знову повернутися до попередньої роботи. Тоді зовсім інакше сприймаєш проблему.
– Розкажіть нашим читачам про джерела, з яких черпаєте натхнення…
– Про це мене всі запитують, але, чесно кажучи, навіть не знаю. От іду вулицею й намагаюся читати знаки. Уважно дивлюся, і щось мені впадає в око. Це “щось” починає розвиватися в уяві, як історія, як сюжет. Навколо цих образів виникають нові, і всіх їх поєднує основна ідея. Нещодавно написала оповідання, яке вважаю ну дуже гарним, – “Мелодія для скрипки з гітарою” (один з дуетів Паганіні). Головна його мета – показати, що речі є не тим, що ми про них думаємо, а люди – не тими, кого зі себе вдають. Насправді і в нашому з вами житті все є не тим, усе відносне, суб’єктивне. А хіба крізь призму суб’єктивності можна пізнати глибинну сутність?
Оповідання наприкінці року опублікують у журналі “Київська Русь”, головний редактор якого – Дмитро Стус (син Василя Стуса). До цього твору є музика. Якби колись довелося презентувати загалу свій доробок, то це була б “Мелодія для скрипки з гітарою” з музичним супроводом.
– У Ваших літературних творах чимало символічного, знаки є практично всюди. Що Вам допомагає їх трактувати?
– Частенько сама придумую для себе якісь знаки. Знаки – це умовні речі, і кожен може надавати їм власного значення. Наприклад, люди зазвичай, бачачи чорного кота, кажуть, що це на лихо. А в мене вдома була чорна кішечка, яка по сто разів на день переходила мені дорогу, і це завжди на удачу.
– Життєві ситуації, що трапляються з Вами, ніколи не виливаються на папір, не переростають в оповідку?
– Я дуже багато беру із свого життя, з життя друзів. Але не вкладаю цього в саму історію, це, швидше, вирваний шматочок, вставлений у сюжет. Книжки мої, як пазли – там трішки, там кусочок, і різні кавальчики перетворюються на образ.
– Ваші праці наповнені музичними образами – це пов’язано з Вашою бабусею, яка, як мені відомо, була примадонною Варшавської та Краківської опер?
– У моїх творах справді чимало музичного. Дуже люблю музику і, можливо, пристрасть до співу мені передано генетично. З першого дня життя чула уроки вокалу і розрізняю, хто співає добре, а хто погано.
Маю цікаву ідею циклу музичних замальовок: уже згадуване оповідання “Мелодія для скрипки з гітарою”, не зовсім музичне, а радше філософське “Ab ovo” (“З яйця”) і завершене недавно “Карменсіта із Потсдаму” (про арфістку, яка грає в оркестрі).
Також написала два нові романи, які наразі не опубліковано. Один – “Бланік відчиняє двері”, продовження “Сюрпризів долі, або Змагання між Аполоном і Паном”. Другий – про співачку з Карпатських країв, хоча в самій книжці згадано лише урочище Піги, з чого можна здогадуватися про місце народження дівчини. Сюжет розгортається навколо особи – молодої сироти, яку покинув коханий хлопець. Але дівчина не розчаровується в собі і їде в Грецію працювати. Там вона знаходить справжнє кохання і сім’ю, якої в неї вже давно не було.
Основна ідея – описати не злиденне життя заробітчан, а людини, що має талант і обов’язково зуміє його виявити. Книжка трохи казкова, але там є й чимало реального. Завжди прагнула дати уроки акторського мистецтва, але прочитати лекцію на цю тему не мала змоги, отож книжка – своєрідна реалізація давньої мрії. Хочу розповісти читачам, як важливо для актора переконати публіку, що він увійшов в образ. Акторові для хорошої гри замало голосу, музичного супроводу та яскравих реквізитів. Актор має володіти довавілонською мовою, колись доступною для всіх.
– Яка у Вас мета, коли пишете ще один літературний твір?
– Маємо відповідати за все, що пишемо. Мені не подобається тимчасовий ефект, тому намагаюся заторкувати проблеми, які були й будуть актуальними завжди і всюди. Усе, що отримуємо, – наслідок якоїсь причини. Я себе не називаю “письменницею”. Я – та, хто пише і хоче передати свої думки, бажання, почуття, навіть не емоції, а, швидше, хочу передати, що вчуся керувати своїм життям і мене це вдається. Як викладач, прагну донести до свого “студента-читача” найсокровенніше – досвід життя!!!
– Герої Ваших творів цілковито віддаються в руки долі, і вона завжди скеровує їх у правильне русло. Вважаєте, що не варто боротися за життя?
– Не варто боротися, треба просто спокійно жити. Потрібно мати власну думку, безперечно, й обстоювати її. Часто трапляється, що хтось може переконати вас у чомусь іншому, кращому, і якщо це добре, то чому б не пристати до іншої позиції?
– Ваші книги друкує видавництво БАК (Багато актуальної книги). Розкажіть про співпрацю з цим видавництвом…
– Зазвичай у БАКу виходять підручники і наукові книжки. З художньої літератури вони наразі друкують лише Ольгу Коссак (Єву Гату) та Віру Вовк. Видавництво бере на себе всю відповідальність, я співпрацюю з ними лише як автор, який приносить свої твори до друку і більше нічим не переймається.
– Де саме можна придбати Ваші художні твори у Львові?
– У книгарнях Львова, а саме в книгарні від НТШ на проспекті Шевченка, у книгарні від БАКу, що на вулиці Нижанківських, у книгарнях мережі “Є” та в багатьох інших.
– Декілька слів, на прощання, до нашого читача…
– Часто можна почути, особливо з уст молодих людей, нотки розпачу, розчарування тощо. Найгірше казати, що є межі моєму царству, і найщасливіша людина та, яка цих меж не бачить, не бачить перепон на шляху досягнення мети. Потрібно завжди пробувати, пробувати і робити, і мати відвагу ступити в прірву. Спокійно дивитися вперед і йти, бути вільною людиною. Будь-які зміни варто починати з себе, тоді зміниться світ навколо. Я хочу, щоб люди знали, що вони можуть керувати своїм життям, життям своєї держави. Якщо кожен з нас запалить у собі Трисвічник – віру, надію, любов, то від нього запалиться весь світ, усе довкола.
На цьогорічному Форумі видавців у Львові Єва Гата отримала відзнаку “Високий замок. Львів–Замок. Міжнародна організація “Зонта Інтернаціональ”. Книжка року”. А книжку “Три чесноти, або Казка про Оріхалк” подано на конкурс “Книга року” ВВС, результати якого авторка очікує дізнатися наприкінці 2010 року.
Розмову вела Уляна Барановська,
Студентська інформаційна мережа
Фото Олександра Лавриновича