Така далека і завдяки Голівуду просто казкова країна. Саме туди я невдовзі полечу! І впевнена, що перша думка після цих моїх слів у всіх – “Вона їде за програмою Work and Travel”! На такі закиди задоволено відповідаю: “А от і не вгадали!”. Я знайшла набагато кращу програму! Як кажуть, хто шукає, той знайде! Але тепер про все по черзі.
Чому всі так прагнуть у ті США?! Та тому що, по-перше, хочуть навчитися добре говорити англійською, що нині дуже важливо, по-друге – побачити світ, а точніше – велику його частину, і чимало інших причин. А мій знайомий, який уже 15 років живе у США, сказав: “Ти мусиш це побачити!” – і пояснив, що насправді там усе зовсім інакше, ніж у фільмах.
Я почала пошуки. Звісно, спершу мене зацікавила програма Work and Travel. Як “порядний” журналіст, зібрала всю інформацію про неї. От що з’ясувалося: сама програма коштує 800–900$ (один мій друг аж 1200$ заплатив), квитки – приблизно 800$, і з собою треба взяти на проживання і харчування, разом – до 3000 доларів; майже всі колишні учасники сказали, що цього майже ніколи не відпрацьовуєш, проте деколи людям щастить; часто бувають проблеми з роботою і роботодавцями, і це ще не все. Але оскільки це єдина така програма (як думала я тоді), то вирішила їхати через Work and Travel, хоч не уявляла, де візьму ті 3 тисячі.
І от одного з осінніх вечорів пролунав дзвінок у популярному тепер скайпі. Мій американський знайомий заявив: “Один хлопець з Тернополя в Штатах уже вдруге. Я дам тобі його номер. Дізнаєшся, через яку програму він їздить!”. І я дізналася! Йдеться про програму Camp America. За нею студенти їздять працювати на 9 або 11 тижнів (як самі виберуть) у дитячі літні табори. Здебільшого – робота на кухні, рідше вожатими. Табори самі добирають собі персонал серед безлічі анкет. Уся програма повністю коштувала мені 600 євро. Ні за квитки, ні за візу, ні за проживання-харчування не доплачувала. Фактично, стільки коштують програма і віза. Решту оплачує роботодавець.
Дізнатися докладнішу інформацію про програму, зареєструватися й заповнити анкету можна на сайті http://www.campamerica.co.uk/. Головний світовий офіс – у Лондоні, в Україні – у Києві.
Мені було нелегко заповнювати анкету – повністю англійською, і дуже багато інформації треба вписати. Через кілька днів до мене зателефонували з київського офісу й попросили вибрати інтерв’юера, з яким проходитиму співбесіду для участі в програмі. Мій друг, що їздив за цією програмою вже двічі, порадив вибрати інтерв’юера з Тернополя, бо я сама звідти. На жаль, у Львові нема регіональних представників Camp America, але це не проблема.
Зустрілися ми в кафе, Максим (так його звали) розповів докладніше про програму, про потрібні документи, оплати та багато інших аспектів. Попросив більше розказати про себе, бо на кожного учасника пише характеристику. Наприкінці перевірив, чи зможу я пройти співбесіду в посольстві, попросив про всяк випадок підтягнути англійську. Після співбесіди я повністю заповнила анкету, зібрала всі документи, зробила першу оплату. Наприкінці березня одержала запрошення відвідати орієнтаційну зустріч у Києві. Там був один англієць, який уже понад 20 років працює в дитячих таборах. І знову перші слова: “Забудьте все, що ви бачили чи чули про Америку! Ви там ніколи не були й не знаєте, як усе насправді!” Розповів про особливості життя й роботи в таборі, про їхні закони, цікаві випадки і навіть про переліт. Це все можна описати одним словом – полякали! А я повірила. Однак жоден табір наразі не запрошував мене на роботу. Почала переживати, але сказали, що ще зарано. Я майже перестала перевіряти свою сторінку в Camp America, і от наприкінці квітня зранку зазирнула в пошту й побачила лист від табору. Важко передати мою радість і відчуття, які мене переповнювали.
Потрібно було швидко діяти – збирати документи для візи, оформлювати медичні довідки англійською мовою для страхування, заповнювати електронну візову анкету. До речі, цю анкету спершу заповнюють не повністю й надсилають на перевірку в офіс. Дивно, але я відразу заповнила правильно. Співбесіду мені призначили на 7.30 17 травня. Ще на орієнтаційній зустрічі сказали: головне – говорити, не думати про граматику. Треба, аби зрозуміли, що ти вмієш трохи спілкуватися англійською і знаєш, куди й чого їдеш та плануєш повернутися. Також розповіли, що не можна використовувати косметику, робити довгий манікюр, вбирати дуже відкритий одяг, тобто треба справити враження “звичайної” (певно, йшлося про американську) студентки. Мене дуже налякали, сказавши, що треба знати, як назвати англійською всі 10 пальців. Було страшно. Невпевненість у знанні англійської плюс інформація від англійця й офісу давалися взнаки. А я так і не вивчила назви пальців… Зранку о 6.10 була в київському офісі, всі з’їжджалися. Нам дали підписати деякі документи для візи (всіма документами, оплатою візи займалися організатори), виготовили безкоштовно міжнародний студентський квиток. І знову почали “лякати” – розповіли про три відмови через те, що претенденти нічого не змогли сказати англійською або їм не повірили, що вони планують повернутися (старшокурсники). Ми вирушили до посольства. Досить велика черга, але щохвилини засвічувалася зелена лампочка на залізних дверях і двоє осіб заходило в посольство. Через 30 чи 40 хвилин зайшли і ми. Пройшли через залізну рамку, нас перевірили з ніг до голови, узяли всі 10 відбитків пальців. Мій номер аж 112, а запрошують тільки 40-50-х. І от через годину мене запросили. На табло засвітився мій номер і номер мого віконечка. Підійшовши до візового офіцера, я таки забула (точніше, не знала), який палець класти на сканер, але він це сприйняв нормально. Почалися запитання: чого їдеш, від якої організації, хто мені директор табору, які іспити складатиму тощо. Я намагалася швидко відповідати. Замість того, щоб просто сказати, що директор табору – мій роботодавець, сказала, що я на нього там працюватиму. Здавалося, минула вічність, хоча насправді – лише 1-2 хвилини. Я отримала візу! Відразу замовила в кур’єрській службі доставку паспорта. Це означало, що я ТОЧНО їду в США.
Кілька днів до вильоту, а я не уявляю, що з собою брати. Але знаю точно – те, чого не шкода, бо потім викидатиму той одяг. З’ясувалося, що американці дуже консервативні, особливо щодо дітей. Тому одяг має бути закритим. А в мене саме такого на літо не було. Довелося докуповувати трохи гардеробу. Але це вже дрібниці.
У посольстві познайомилася з двома дівчатами, які вже втретє їдуть за цією програмою. Мій тернопільський знайомий теж їде втретє. Напевно, щось таки в цій програмі є, бо я ще ні разу не чула, щоб хтось тричі їздив за Work and Travel. Це не дивно, адже Camp America й організація, яка відправляє до США студентів, дуже піклуються про учасників, дбають про авторитет українських університетів. Наприклад, щоб залишитися в таборі надовше, ніж до 1 вересня, потрібно принести довідку з університету, що ваш ВНЗ не проти і що участь у програмі не заважатиме навчанню. Цього року від України їде 330 студентів у різні табори США. І я серед них. Щонеділі нас возитимуть на екскурсії. У США мене зустрінуть і відвезуть на одну ніч разом з усіма в готель, тоді по нас приїде автобус із табору. Протягом усієї програми за мене відповідає організація, яка мене відправляє – Київський молодіжний центр праці. Тому страху перед поїздкою не маю. Побачу справжню Америку, як хотіла давно. І це лише початок. Наступною в моєму списку буде Європа!
P. S. Чекайте на розповідь про моє американське літо у вересневому номері газети.
Мар’яна Калина,
Студентська інформаційна мережа