Марта Барнич,
студентка 2 курсу факультету журналістики.
Було все ірреально
Доброго ранку. Хоча отой гидотний день не віщував нічого доброго. Ще вчора я засинала з безпредметною тривогою у стомленому тілі. Серце спершу істерично перегнало всю мою кров до голови, так що чоло палало, ноги леденіли. Коли воно зробило навпаки, стало гірше.
Лежу безпосередньо мозком на подушці. У кволих імпульсах здезорієнтованої, колись центральної, нервової системи ще кліпають очима недобиті рештки належності до світу цього. Бо без вагань погодилася зі собою, що люди ж так не сплять, що це все почуття на грані дико бавляться зі мною. Так. Як Орли-орденоносці племені ацтеків кидають у небо тепле-щойно-вирізане-серце жертв небесному світилу. Don’t worry…
Рожевувато-сіра тканина, звивиста поверхня, ніби все заповнено водою. Температура тіла нульова. Мокре волосся чорним слизом обліпило постіль. Звідти я чую шум і плескіт. На мене дивиться колодязь. На стелі темна пляма. Вабить глибоким блиском, збирається у жмені. Падає на тебе – ти боїшся.
У товщі отої чорної води марою блудить чиєсь заломлене, бліде, нікому не потрібне, застрашене, приречене і згорблене проміння. Воно кольору сивого волосся. Липкою хвилею облизує голодні стіни. Тріпотить. Морозить. Завмирає. Так блукає дном світло, безглузде на глибині сотень льє, де гірка вода вбила й розтерла в чорне ніщо останній камінь.
Прокидаюся у темряві. Болюче стерпле тіло переконує мене, що ми сьогодні спали у шухляді – серед печива й пряників. Дурниці. Струшую зі щік крихти цукрової глазурі.
Думка про каву тішить. Розчесане волосся пахне свіжою водою. Чорний олівець малює очі. Туш. Помада. Останню складочку вирівнює долоня.
Погляд недалекий. Порожній, скляний, застиг у вікні між світом і світлом. Вуха, як не твої – слухаєш усе під водою. Панічний шум. Лякливі тіні. Відчуваєш, що не лише підлога під тобою прогинається. Ти вся розтягуєшся, проникаєш розм’яклим тілом у шпарини. Як жувальна гумка. Люди жують тебе. Липнуть до тебе. Тепло та сонно туляться. То вверх, то вниз їде маршрутка. Наша планета крутиться. Ей, очманіле тіло!
– Сядь! – гримнув до мене грубим голосом невинний і лагідний зовні дідусь.
Він міг би мати пасіку, ховати біле лляне волосся під ширококрисим капелюхом, мити солодкі руки солодкою водою. Проте не так це все. Постійно рухається так, ніби поморщену старечу совість жалять бджоли. Зціпив зуби. Супить брови. Сунеться помалу. З двох крісел звільнив одне. Й знов мило крикнув:
– Сядь! – я як овечка: не мовлю ні словечка. Лиш примостилася скраєчку. Приглядаюся. Навіть здалеку я вже здогадалася, що ці нахабні жіночки не феї і не світлячки. Сама білизна й каблучки. Гола мораль. Запалюють у серцях обурливі свічки.
Хто ти є, ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є, ти випила мою кров і п’яною впала. Твої очі кличуть, хочуть мене, ведуть за собою. Хто ти є і ким би не була ти*… візьмеш все без бою. І навіть без болю, віддаси все з собою.
Ті жіночки, що їх ще здалеку впізнала. Маленькі такі, сантиметрів з двадцять. Гостре підборіддя, вузькі очі, тонкі ноги, чіпкі руки. Їм особливо добре в місцях масового скупчення людей. Пихтять, як пароплав, працюють, стогнуть, кудкудачуть. Продукують у своїх сірникових голівках стандартно експансивні моделі поведінки.
Моральні кобіти. Тепер позбавлені душі і крил панянки штурмують мого діда, як буржуа Бастилію. Лізуть вверх по сорочці, сидять у кишенях, зачіпаються за ґудзики руками, тримаються за кожну ниточку зубами. Пищать, пищать, пищать, перекидаються вогкими іржавими словами. 2300 герц. Звук такої частоти, крім них, колись ще брала повним голосом француженка Мадо Робен. Ще 200 герц, і я завию, як собака, або розіб’юся, як кришталь.
Кілька таких рухливих крихіток товчеться біля мене в проході між кріслами. Гризуть, аж прицмокують, чиюсь шкірянку. Одна з них зловила своїми жовтими котячими очима мій погляд. Завмерла. Витерла слину. Прижмурилася. І манить пальчиком: ходи сюди, ходи сюди…
Мала нахаба. Думаю собі і видираю з-під їх мальованих червоних кігтів чиюсь куртку. Вона могла б належати отому статечному мужчині поряд. Тож подаю її. А чоловік не реагує…хм… І ті кобіти теж собі подумали в пустих голівках: хм… І кинулися стрімголов по мештах, по штанах, по светрі діставати того пана… лізуть уверх, лоскочуть. А він тоді зненацька ляпнув мене по плечі, химерно викрутився цілим тілом, зловив мене за руку, забрав куртку і завмер. Дивився і не кліпав. Зіниць майже не видно, такі критично звужені.
– Не спав… я три… я три доби… – шепоче мені стомлено й суне під очі три воскові пальці… – не спав… дижур… я дякую.
– Вставай! – це вже озвався мій сусід. Сидить, обурений, і слухає, що там йому моральна фея каже. А та таранить його вухо, щось заводить гнівно і натхненно і тицяє спершу на мене. Потім на тлусту дівчинку років тринадцяти, що стала собі біля мого крісла.
– Стань! – знов каже строго дід. Мене поступово все почало дратувати. Кобіти і мораль. Кобіти і суспільство. Підвісити б таке мірило суспільного порядку та етичних норм за ногу. Хай висить.
Тож поступаюся місцем повній сил огрядній дівчинці, що примостилася збоку, схиляюся до діда, заминаю в жменю його шоковану оглушену кобіту, виходжу задніми дверима на зупинці “Скриня”, іду хвилини три, звертаю наліво, заходжу в парк, сідаю на бордюр.
– Ей, lady! – звертаюся до міні-дами з великими слізливими очима. Попри всю схожість, ніяк не віриться, що це – людина, та жіночка, яка ридає носом у мою долоню. Жалію її, отже – зневажаю. Що ж робити, де подіти тіло, що труситься, викручується, витискається, як та царівна-жаба, з моїх рук, із рук холодного, розважливого, загадкового Атоса:
– Пане д’Артаньян… якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?
– Страти на смерть, – відповів д’Артаньян.
– Мілорде Вінтер… якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?
– Страти на смерть, – відповів лорд Вінтер.**
Той вирок був би також і моїм вироком. Але щось таки стримує. Навіть не те, що знищення одної жіночки ніяк не вплине на тисячі мільйонів інших її одноплеменців, які дивізіями, ротами, полками марширують вулицями міста. Ні, тут щось інше. Глибше і страшніше. Приречене, як погляд двадцятисантиметрового створіння, яке отупіло завмерло між стиснутими пальцями.
І через оцю от дівку дідусь із маршрутки не містичний, а практичний. Спершу, безумовно, з благородною метою дав мені місце. Потім зі ще шляхетнішим пориванням звільнив його з-під мене для дитини.
А пан у шкірянці? Із вдячності штовхнув мене у спину. Що ж. До чого тут людина? Винна тут мораль. Бо не звертаючись до сумління, звертаються до неї. Усі хочуть бути суддями, не впускаючи себе й на мить у шкіру винного.
Тому розгулюють у свідомості агресивні кобіти – результати бездарної свободи розуму, політики нав’язливого самовдоволення. Мораль свавільна – сама людина не в змозі її вгамувати. Відділившись від суспільства, деформувавшись, зачахнувши, як бездомний пес, блудить вона і накидається з особи на особу, змінюється. Іде в ногу з часом. А потім суперечить совісті.
Відчуваю легкий лоскіт у долоні. Малесенька цівочка крові стікає зап’ястям. Притихла панночка знесилено кусає, ледь-ледь пробиває шкіру. А навкруги такі самі кобіти – стали в коло і кричать:
– Добий!
І от вам вся двозначність. Протиріччя. У моралі два боки – правий і винний. Вона сама себе руйнує. Етика – закон, що допускає справедливе вбивство. Так людина створила собі заповідь, яка суперечить її власному духовному началу. Бо в Бога нема правди – в Бога є любов.
Випускаю з рук кволе лялькове тіло. Воно повзе. П’яно бреде, як змучений сірий метелик після дитячих рук. Я думала, його розірвуть. Але ця карликова зграя суспільної моралі накинулася на мене! Їм був важливий вибір, їм байдуже насправді на себе і на свою колежанку, їм треба моє “я” і мою згоду. Ламають мене, лізуть, лізуть, вимагають! І боляче, не хочеться, не знаю… А сонце далі світле, завмирає. Хапаю в жмені землю, вивертаюся. Щемить. Понівечена дійсність. Вибачаю. Виштовхую себе назовні з тіла. Прокидаюся.
Вода. Я мокра. Озираюся. Це моя постіль. Це не прокрустове ложе. Було все ірреально. Але й на сон не схоже.
* “Океан Ельзи”, “Без бою”.
** О. Дюма, “Три мушкетери”.
Ілюстрації автора