Поезії

Олена Совин,
аспірантка хімічного факультету

* * *
Чи миті щастя зупинити час?
Чи просто розчинитися в хвилині?
Можливо, весь цей світ для нас,
Можливо, ти самотній нині.

Зі мною теплота твоїх долонь,
Яка руйнує божевілля.
І нас покинув тихий сон,
Малюючи фантазії сузір’я.

Мандруючи цілунками душі,
Твоїм красивим юним тілом,
Бажаючи втонути уві сні
Й прокинутись лише в твоїх обіймах,

Тепла маленького краплину
Навіки зберегти між нами.
Чи буде ще колись та мить,
Коли кохаємо ми до нестями?

Ігор Сенечко,
студент 3 курсу історичного факультету

Хочеш…
Хочеш,
я зміню свій почерк.
я спалю усі листи,
де була одна лиш ти.
Тільки ти…
я зітру усі слова
про кохання…
сьогодні заспівав
тобі востаннє…
але яка ж ти все-таки чудесна,
моя веселко… моя весно…
скільки у тобі тепла!
цілий світ незвіданий.
промайнула любов. Пройшла.
тихо так. Несподівано…
як мені змиритись з цим???
я вже у безодню падаю…
і твій погляд у житті моїм
все згадую… згадую…
як жаль, як жаль прощатися.
серце у лещатах,
серце все дрижить,
я не навчивсь кохати…
не навчився жить…
прости… та я не можу більше…
спалю усі листи,
де була одна лиш ти.
моя весна. казкова. інша…

Чому ти не поряд???Чому ти зараз не поряд?
до кінця ж ще казка не розказана…
твої очі про все говорять.
всю тебе виказують…
я не знаю – як здолати відчай.
віддатись коханню сповна.
я тихо тобі дивлюся у вічі,
а там весна – не весна…
все, здається, давно вже ясно.
і розтану у зболенім сні…
знов у злі пошукає прекрасне,
а лишилися тільки пісні…
о ні! о ні!
знов ці спогади осінні.
але ж ти в моїм кіні
головна героїня,
ну як не розумієш ти?
вдихну вранішнє проміння,
що гріло так завжди…
й покличу сонце для тебе
знову.
і буде дощик падати з неба,
весь у барвах кольорових…
я з тобою вже не розійдуся…
хіба що в іншім житті…
але чому ти не поряд, кохана,
де тебе знайти???…

Літо
Прихований шелест літа
в незайманій тиші…
це навіть не вранішній вітер
ні… ні…
це просто подих природи
прокинув мене зі сну,
то немовби смак насолоди,
і я знову відчув весну.
а жайвір співає блакиті,
розбиває її крильми.
він гарно оспівує літо.
навіть у пітьмі.
й так хочеться вічно тут жити
в селі рідному між людьми…
засинати в пахощах жита
до зими… до зими…
сонце мріє про щось незбагненне,
так, як я про своє натхнення,
так, як я – воно збирає квіти
і хоче завжди людям гріти…
вдихну аромат п’янкий неба,
тут більше нічого не треба,
я люблю тебе, літо, за твій погляд.
за такі незабутні дні.
за цей шелест у тиші.
будь завжди лиш зі мною поряд,
бо важко мені..

Марія Кожушко,
студентка 5 курсу географічного факультету

* * *
До землі рідної тулюся
І чую гомін, сміх і плач.
Я перед образом молюся
Й стою навколішки: “Пробач”.

Реве на морі хвиль заграва,
А у полях шумить трава.
Пливуть роки, неначе хмара,
І їх ніщо не зупиня.

Які б шляхи в житті не перейшла,
Лиш одного не забуваю –
До землі рідної повернуся,
Бо я її кохаю.

* * *
Веде тебе,
Закручує у вир.
Штовхає, падаєш.
Встаєш.
Підводишся з колін,
Цілуєш землю, і
В тривозі ти дякуєш
За те, що ти ЖИВЕШ!

ЖИТТЯ – ЛЮБОВ
Знайдеш, загубиш і не плачеш.
Образиш, кинеш і пробачиш –
І всяко у житті буває.
Ти знай, усе оце минає.
Люби, радій і веселися,
Кохай, шукай і не ведися.
На щастя час завжди шукай,
Повір у себе й поважай.
Шукай у думці, ділі, слові
Слова прекрасні для любові.
Живи, люби, в прекрасне вір.
Життя – любов. Ти в це повір!

БОРОТИСЯ
Боротися за щастя, любити, хотіти
Зірвати із неба вечірню зорю.
Чекати, шукати і просто радіти
Учора, сьогодні і завтра життю.

Як хочеш ти щастя – воно поруч тебе,
Лише озирнись і йому усміхнись!
Нехай все погане відійде. Не треба!
Ти просто навчися себе боронить.

Іди по життю і всміхайся до нього,
Радій, веселися і просто живи.
Ти знайдеш, повір, ту прекрасную долю,
Лише научися прекрасно любить.

По-справжньому ЛЮБИТИ
Любов веде крізь море ласк,
Крізь море сліз і поцілунків.
Не потребує тих образ,
Коштовних каменів й дарунків.

Любов – це все,
Заради чого варто в світі жити.
Усі багатства на Землі віддать,
Щоби зуміть по-справжньому ЛЮБИТИ.

ПРО ЛЮБОВ
Де очі вабить сяйво ночі,
Де хвиля б’є в морський прибій.
Де місяць плаває по морю,
Там я чекаю в вирі мрій.

В задумі тихо над водою
Я шепочу до тебе знов.
Нехай почує синє море
Слова ті щирі – про любов.

З ПЕЛЮСТОК
З пелюсток збираю росу
У пригорщі рано-уранці,
В долонях її понесу
На зустріч в обійми до сонця.

Всміхнулося сонечко мило
І взяло у руки росу,
І лише ласкаве те сонце
Побачило в очах сльозу.

Сльозинка росою скотилась
І впала на трави шовкові –
Ті трави у росах щасливі,
Бо сльози мої із любові.

Христина Потапенко,
студентка 3 курсу юридичного факультету

* * *
Ти плакав в день, коли до тебе я прийшла,
Ти гнав мене, казав, що в болі й смутку.
Просив, благав, щоб в інший день прийшла,
А я знайшла там квітку незабудку.

І в оченята ясно-голубі
Я зазирнула, і твої тривоги
Побачила у трепеті-житті,
Не розминуться наші в рай дороги.

З тобою піду я туди, де спів пташок,
Де білі зорі падають із неба.
Ти сад моїх усіх думок,
Забути все і жити вже не треба.

Прийду до тебе, ти-бо – сад життя,
Ти плачеш і смієшся, як людина.
Природи витвір і дитя,
У тобі кров червоної калини.

І треба жити, бо життя одне,
Ловити мить, любити, і найперше –
Людину у собі не згубить ніде,
Тоді-бо жити доведеться вмерши.

* * *
Я побудую на горбочку замок,
Я посаджу зимово-літній сад.
І буде квітами прикрашений весь ґанок,
Не хочу повертатися назад.

І зорі бачити я буду над собою,
І сонце буде сходити щораз сюди.
І буде замок непорушною горою,
Я з нього нікуди не хочу вже йти.

І десь далеко шумітиме річка,
І вітер гулятиме і в нікуди
Тікатиме життя скiнченна стрічка,
Благаю, мить щасливу залиши.

Так шкода, що життя минає швидко,
І ми живемо завтра, а не вже.
І деколи так соромно і гидко,
Коли вбиваємо мить, що ще живе…

* * *
В моє вікно зазирає Венера,
І місяць повний цілує у вуста.
Вони не знають, що у нас за ера,
Де любов нищать, як колись міста.

Вони не знають, і тому спокійні,
І зорепад шрамує небеса.
Лише живі, уже за мить покійні.
Їм смерть, а нам на мить краса!

* * *
Нічний метелик, темряви король,
Не бачиш ти ні сонечка, ні світу.
Лиш чорне небо, світло ж твій пароль,
Тобі не милі й різнобарвні квіти.

Ламаєш крильця, б’єшся у вікно,
Де тьмяна ламка кличе своїм світлом.
Ось ціль твоя, досяг її, воно,
Те світло, зникло і мету забрало з вітром.

І знову стукаєш у іншу вже хатину,
Горить свіча там бажаним вогнем.
Не зрозуміти й не знайти причину,
Чому ти спалюєш себе живцем.

Хвилина щастя, мить, мета досягнута,
Нарешті ти знайшов те, що шукав.
Наука щастя для тебе вже осягнута,
Від щастя ж того ти навік пропав.

Запізно ти помилку зрозумів,
Що твоя ціль була фальшива.
Ти долі опиратись не зумів
І за життя боротись вже не сила.

Нічний метелик втратив свої крила,
Так, інколи, й людина обгоріла і безкрила…

* * *
Зачиню двері, щоб не вдерлася печаль,
Щоб не росила мої бліді щоки.
Нехай летить з вітрами вдаль,
Вернулася… вже чую її кроки.

Не покидає, не лиша на самоті
Мене з моїм маленьким щастям.
Як сонце й дощ йдуть разом по житті,
Так і печаль волочиться за щастям.

* * *

(Пам’яті спалених українських сіл у роки Другої світової війни)
Вони його спалили, все до тла,
Вогонь несли до кожної хатини.
Усе село покрила дурість зла,
Що не зосталось там ані людини.

На тому місці посадили ліс,
Дерева-велетні, де кров людська і сльози.
Щоб пам’ять в вічність він поніс
Про тих, хто там спочив вже до кінця.

Нагадує про них кам’яний хрест,
Він стомлений роками й самотою.
Чекає він на той всім звичний жест,
Який ми робимо щодня рукою.

Щодня, коли підносимо догори,
І руки свої, очі і серце до неба.
І віримо, що споглядає нас згори
Володар і землі, і всього неба…

А це було ще за часів війни,
Але тепер вона вже не у власті.
Що ж змушує людей на злочин йти,
Хто ловить їхню волю в свої снасті?

Потрібно сіті розірвати і спалить клітки,
Що щастя знов примушують втрачати.
Й не ставити нові хрести,
Щоби про них назавжди забувати.

Він там самотній, чорний і сумний,
А ніби вчора там ходили люди.
Сьогодні ліс новий живий,
Його зрубають… завтра…
        і його не буде!

Лілія Варчевська,
студентка 4 курсу філософського факультету

* * *
У відчаї дороги не знайдеш,
Забудь про все, що так тебе бентежить,
Бо те, що було, вже не повернеш,
А те, що буде, не від нас залежить.

У кожного в житті і радість, і печаль,
Та не кажи, що завтра буде гірше.
Лягає по житті дорога – білим віршем
У кожного із нас…

Ярина Рак,
студентка 3 курсу філологічного факультету

* * *

Гомонів недавно ліс,
Що приходить часом лис.
Обгризає всі дерева,
Завиває, як сирена.
Хвалиться, що залюбки,
Принесе аж три горшки
Дядькові ведмедю
Свіженького меду.

* * *

Куди втікає час
Рахуємо моменти
Або читаємо сонет
Тече дешева мить
Еквівалентна першій
Розорені шляхи відраз

* * *

Час. Дитинство. Спогад. Мить.
І моє життя біжить.
Мчить шалено без зупинки,
Зібрано знання-краплинки.