До 115-річчя від дня народження
Максима Рильського (1895–1964)
Максим Рильський, майстер традиційних поетичних форм і ритмів, зокрема октави, тріолета, сонета, секстини та ін., у контексті різних естетичних віянь і екстремально-парадоксальних літературних ескапад став справжнім новатором української поезії ХХ ст.
Народився поет 19 березня 1995 р. в Києві у родині польського шляхтича Тадея Рильського та простої української сільської дівчини. Як відомо, студент Університету святого Володимира у Києві Тадей Рильський разом із Володимиром Антоновичем та групою польських студентів із аристократичних родів публічно заявили, що вони не поляки, а українці, і що мають за обов’язок вивчити досконало мову, культуру та історію народу та посвятити своє життя нації, серед якої живуть. За це молодих романтиків-відступників прокляли у польських шляхетських колах і назвали хлопоманами.
Виростав Максим у селі Романівці неподалік Києва, де здобував освіту в домашніх умовах, а потім займався самоосвітою. Надалі навчався у приватній київській гімназії, а потім – на медичному та історико-філологічному факультетах, проте засвоював премудрощі наук неохоче, про що свідчить те, що жодну вищу освіту так і не завершив. Але із плином часу самоосвітою сягнув значних результатів, адже став видатним поетом, знаним критиком, публіцистом, літературознавцем, фольклористом, перекладачем і навіть академіком та очолював Інститут фольклористики та етнографії АН УРСР.
Був неймовірно працьовитий, про що свідчать видані за життя 35 поетичних збірок, зокрема, “На білих островах” (1910), “Під осінніми зорями” (1918), “Синя далечінь” (1922), “Тринадцята весна” (1926), “Гомін і відгомін” (1929), “Знак терезів” (1932), “Збір винограду” (1940), “Слово про рідну матір” (1942), “Неопалима купина” (1944), “Мандрівка в молодість” (1944), “Троянди й виноград” (1957), “Голосіївська осінь” (1959), “Зимові записи” (1964), численні поеми (“Чумаки”, “Крізь бурю і сніг”, “Кінь”, “Марина”, “Слово про рідну матір”), велегранний перекладацький доробок із тринадцяти мов, літературно-критична та наукова спадщина, а також видані за його редакцією поетичні та етнографічні збірники.
Поезія Максима Рильського, як оспівувача краси, любові та волі, вражає багатством мотивів і є своєрідним “многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба” (Ю. Лавріненко). У його творчості особливо впадає в око повінь різноманітних культурних асоціацій, алюзій, прихованих “цитацій”, своєрідні поетично-інтелектуальні мандри світами культур, часів і епох, що загалом і характеризувало творчість митців-неокласиків (М. Зерова, М.Драй-Хмари, Павла Филиповича, Освальда Бургардта (Юрія Клена)). Тож у його поетичному доробку знайдемо і високоінтелектуальну поезію із неосяжним асоціативним полем ерудиції, що начеб зросла із настанови на європеїзацію української культури, й інтимні вірші з інтелігентним еротичним флером, і добірні пленерні ліричні пейзажні малюнки, і глибокопатріотичну громадянську лірику із ненав’язливою шляхетною дидактикою та афористичністю. Понад усе у творчості він дотримувався принципів врівноваженості і прозорості форми, чіткості поетичного образу, строгої логічності і виразності думки, безпосередності вислову та філігранної майстерності. Його життєлюбна поетична, наукова і публіцистична спадщина, незважаючи на закиди щодо численних агітково-плакатних та одичних присвятних писань Леніну, Сталіну та комуністичній партії, назавше залишаться “у безвісті віків” як один із найвеличніших творінь українського генія.
Подаємо кілька зразків ліричних медитацій Максима Рильського.
* * *
На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули,
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
Дорога в’ється між полями…
Ти не прийдеш, не прилетиш –
І тільки дальніми піснями
В моєму серці продзвениш.
Поцілунок
У темній гущині її я наздогнав,
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась – і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, –
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: “Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.
1925 р.
Мова
Треба доглядати наш сад.
Вольтер
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім.
Немає Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Київ, квітень 1956 р.
Туга за молодістю
Не жизни жаль
с томительным дыханьем,
Что жизнь и смерть!?
А жаль того огня,
Что просиял над целым мирозданьем
И в ночь идет, и плачет уходя.
А. Фет
Яким би був я йолопом жахливим,
Коли б почав завидувати юним,
Рум’янощоким та блискучооким,
Коли б запав у жалюгідну заздрість
До сильних, до здорових, до струнких,
До молодих, які не без підстави
Себе вважають владарями світу,
До зміни, що прийшла тобі й мені,
Не названий, далекий, добрий друже!
Ні – ні! Була б стареча то бредня!
Та жаль світанків тих, які лиш раз палали,
Тих неповторних гроз, що в вічність одблищали,
І перших трепетів у серці й на устах,
І першої весни, що зникла, ніби птах
Порою ранньою у сивому тумані.
Жаль благодатних сліз по дорогій омані,
Німої гіркоти, що молодечий вік
Немов березовий оволожняла сік,
Що з білої кори на землю краплі ронить…
Жаль тих передчуттів, що никнуть і холонуть
Од вітру першого, який торкнеться їх…
Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких,
І льоту ластівки, що над землею мчиться,
Грозу віщуючи, як синя блискавиця,
І гаю млистого, що ніби обважнів,
Од щастя, од роси, од туги й солов’їв,
Жаль темних поглядів, жаль білих рук дівочих,
Жаль сну ранкового по тих безсонних ночах,
Що теж були, як сон, як світла й тіней гра…
Жаль лиха першого і першого добра,
Жаль дружби на весь вік, що гасла за хвилину,
Хвилинних усміхів, що пронесу до згину,
І снігу, й снігурів, і злетів, і проваль…
Жаль світу цілого – землі і неба жаль!
Пуща-Водиця, 7 жовтня 1962 р.
Підготував Юрій Горблянський