Будинок Львівського університету
До 350-річчя Університету.
Продовження.
(Початок у попередньому номері)
У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Львівський університет був найбільшою науковою й освітньою установою у Львові. Вищим органом управління Університету був Академічний Сенат, до якого входили ректор, проректор, декани, продекани, представники факультетів і секретар. Сенат вирішував кадрові питання, контролював організацію навчального процесу, відкриття та реорганізацію кафедр, надання наукових ступенів тощо. Посади ректора, проректора, деканів і продеканів були виборними. З 1869 по 1900 навчальні роки ректорами Львівського університету були представники філософського факультету (13 разів), теологічного (7 разів), юридичного (9 разів) і медичного (один раз). Професорсько-викладацький склад Університету становили професори, доценти, викладачі й асистенти. Професорів поділяли на звичайних (ординарних), надзвичайних (екстраординарних), почесних і титулярних. Приват-доценти отримували плату, як правило, з коштів студентів-платників. За тридцять останніх років ХІХ ст. кількісно професорсько-викладацький склад зріс майже втроє. Якщо в 1869–1870 навчальному році один викладач Університету припадав на кожні 22 студенти, то в 1898/1999 – в середньому лише на 14 студентів. Серед відомих учених, які зробили чималий внесок у розвиток світової науки і читали лекції у Львівському університеті, – Юзеф Пузина (1856–1919), який з 1885 р. керував кафедрою математики, був деканом філософського факультету; Бенедикт Дибовський (1833–1930), керував кафедрою зоології, засновник зоологічного музею. Варто також виокремити знаного зоолога Юзефа Нусбаум–Гіляровича (1859–1917), ботаніка Мар’яна Раціборського (1863–1917). Броніслав Радзішевський (1838–1914) з 1872 по 1910 очолював кафедру хімії. Хімічні науки представляли також Станіслав Брондзінський (1862–1929), Роман Залозецький (1861–1918), Стефан Нємєнтовський (1866–1925). Фердінанд Ціркель (1838–1914) – перший завідувач кафедри мінералогії, один з основоположників петрографії. У 1882 р. створено кафедру географії, яку очолив Антоній Реман (1840–1917). Організатор астрономічного кабінету, який у 1905 р. перетворено на астрономічну лабораторію, – Мартин Ернст (1869–1930), завідувач кафедри теоретичної фізики – Маріян Смолуховський (1872–1917). Розвиток досліджень з германо-романської і класичної філології пов’язаний з ім’ям професора Едуарда Порембовича (1862–1937). Історична наука у Львівському університеті пов’язана з постатями Ксаверія Ліске (1836–1891), Людвіга Фінкеля, Тадеуша Войцеховського, Освальда Бальцера (1858–1933), Ісидора Шараневича (1829–1901). У Львівському університеті працювали відомі професори-філологи, зокрема Антоні Малецький (1821–1913) – очолював кафедру польської мови та літератури, Роман Пілят, Л. Малиновський. Класичну філологію досліджували професори Людвік Цвіклінський, Б. Кручкевич. Слов’янське мовознавство репрезентували відомі польські славісти А. Каліна, А. Кринський, К. Нітш. Значну повагу й авторитет мали професори юридичних наук. Кафедру австрійського цивільного права очолював Олександр Огоновський (1848–1891). Історію польського права читали О. Бальцер, Станіслав Стажинський, А. Гальбан. Професори Л. Пінінський, М. Хлямтач, Л. П’єнтак були знаними спеціалістами з римського та західноєвропейського права. Математичні та фізичні науки представляли такі талановиті вчені: Вавжинець (Лаврентій) Жмурко (1824–1889), Вацлав Сєрпінський (1882–1969), Мар’ян Смолуховський (1872–1917). На медичному факультеті викладали: знавець анатомії Генрик Кадій (1851–1911), знаний професор, засновник хірургічної школи у Львові Людвік Ридиґґєр (1850–1920), відомі професори-медики Владислав Антоні Ґлюзінський (1856–1935), Владислав Шимонович (1869–1939) та ін.
Щоб вступити в Університет, не потрібно було складати вступні іспити. Абітурієнт подавав лише відповідний документ про середню освіту, і його зараховували на той чи інший факультет. Навчання у Львівському університеті було розраховано на чотири роки. Залежно від різних обставин більшість студентів навчалася значно довше. Пропустивши декілька семестрів, студент без проблем міг продовжити перерване навчання. Студентів у Львівському університеті поділяли на звичайних, надзвичайних та вільних слухачів. Звичайні становили основну масу студентів Університету. В зимовому семестрі 1870/1871 навчального року їх було 935 із 1082 студентів Львівського університету. Ця пропорція суттєво не зазнала змін і в 90-х роках. Із 2004 студентів у 1899/1900 навчальному році 1793 студенти були звичайними. Надзвичайні студенти здебільшого навчалися на теологічному факультеті. Лише в 1897 році право навчатися у Львівському університеті здобули жінки. Першого року навчання кількість студенток становила 52 особи, з них 40 були надзвичайними, 10 – вільними слухачками і лише 2 – звичайними студентками. Одна з особливостей складу студентів Львівського університету полягала в його багатонаціональності. На зламі ХІХ–ХХ ст. переважали студенти польської національності. Зменшувалася кількість студентів-українців, що було пов’язано із загальним зниженням числа студентів теологічного факультету, на якому українці становили три четвертих. Якщо в 1870/1871 навчальному році українських студентів було 41% усієї кількості студентів Університету, то у відповідному семестрі 1896/1897 навчального року – лише 30%. Згідно з даними за 1896/1897 н.р., у Львівському університеті навчалося 762 студенти польської національності, 459 – української, 316 – єврейської та 14 – інших національностей. Серед інших національностей в Університеті навчалися німці. Але якщо в 1870/1871 н.р. на двох факультетах – юридичному та філософському – їх було 63 особи, то у зв’язку з введенням у 1879 р. польської мови викладання замість німецької кількість студентів – представників цієї національності різко зменшилася. З інших національностей у Львівському університеті навчалися окремі студенти чехи, болгари, словаки, італійці тощо. У 1900/1901 навчальному році у Львівському університеті навчалося 2060 студентів. Це майже вдвоє більше, ніж у 1870–1871. Кількість студентів збільшувалася виключно на світських факультетах. За кількістю студентів Львівський університет був одним із найбільших в Австро-Угорщині й посідав третє місце після Віденського і Празького.
“Весна народів” 1848 р. започаткувала епоху змагань українців та поляків за мову навчання в Університеті. Народне повстання 1 і 2 листопада 1848 р. у Львові було важливою складовою революції 1848 р. в Галичині та в Австрії загалом. У Львівському університеті за підписом учених видали відозву, в якій засуджували панщину як пережиток і говорили про потребу скасувати її. На зразок Відня студенти у Львівському університеті організували Студентський легіон, чисельністю до 1200 осіб, який проіснував 8 місяців. Командував легіоном проф. Ф. Стронський. Під час обстрілу університетського будинку в листопаді 1848 р. його приміщення майже повністю знищили. До 1851 р., доки уряд не передав Університетові приміщення на вул. Миколая (сучасна вул. Грушевського), навчання відбувалося в будинку міської ратуші. Наприкінці 1848 р. створено першу українську кафедру – руської словесності, яку очолив Яків Головацький. Тоді ж і на богословському факультеті окремі предмети почали викладати українською. А на поч. 60-х років ХІХ ст. створено ще дві українські кафедри на факультеті права. У 1870 р. із 46 курсів в Університеті читали німецькою, 13 – латинською, 13 – польською і лише 7 – українською. З початку 70-х років триває посилена полонізація Львівського університету. З 1879 р. урядова мова в Університеті – польська. У 70-х рр. ХІХ ст. на філософському факультеті Університету навчався Іван Франко. Записався на філософський факультет Львівського університету 14 жовтня 1875 р., щоб студіювати класичну філологію та українську мову і літературу. В червні 1877 р. його заарештували за “поширення та пропаганду комуністичних ідей, та поширення книг соціалістичного та революційного змісту”. Закінчив І. Франко Чернівецький університет (один семестр). З жовтня 1892 по кінець червня 1893 р. І. Франко перебував у Віденському університеті, де під керівництвом відомого славіста Ватрослава Яґича 1 липня 1893 р. захистив дисертацію й отримав ступінь доктора філософії з відзнакою. У жовтні 1894 р. помер Омелян Огоновський (1833–1894), який очолював кафедру української мови та літератури. 18 березня І. Франко склав габілітаційний колоквіум і його допустили до третьої стадії габілітації – пробної лекції, на тему “Розбір “Наймички “Т. Шевченка”. 22 березня 1895 р. І. Франко прочитав свою габілітаційну лекцію у Львівському університеті. Лекцію визнали успішною і відповідні документи скерували для затвердження у Відень, у Міністерство освіти. Відомо було, що на кафедру в цей час претендував Олександер Колеса (1867–1945), однак І. Франко сподівався отримати лише посаду доцента кафедри. Подальша доля письменника залежала від намісника Галичини графа Казимира Бадені. Однак аудієнція І. Франка у Бадені поклала край усім сподіванням письменника на доцентуру у Львівському університеті. 1907 р. І. Франко зробив чергову спробу отримати посаду доцента на основі колишньої габілітації, однак знову без успіху. Як зазначив в одному зі своїх виступів ректор І. Вакарчук, “…доля пророків важка і трагічна. І справді, І. Франко як вияв національного інтелекту, як Академія наук в одній особі не зробив академічної кар’єри. Його не допустили викладати рідну мову та літературу у Львівський університет. Однак це стало кривдою не лише для Франка, цим завдано кривди всій українській нації”.
У 1894 р. новостворену “кафедру всесвітньої історії з особливою увагою до Східної Європи і руської мови викладання” (фактично, історії України) очолив Михайло Грушевський. Не применшуючи постаті Івана Франка в історії Львівського університету, хочемо зазначити, що саме М. Грушевського польські часописи називали “хресним батьком” змагань галицької суспільності за український університет у Львові на зламі ХІХ–ХХ ст. Цей геніальний історик віддав 20 найкращих років свого життя Львівському університету. Автор 10-томної “Історії України-Руси”, голова НТШ, майбутній Президент УНР, це він, старший від своїх студентів на 10–15 років, 35-річний, але вже визнаний науковець, був для української молоді взірцем свідомого інтелігента, який своїми виступами обґрунтував ідею створення національного університету у Львові.
На поч. ХХ ст. у Львівському університеті працювали відомі українські професори та доценти: Олександер Колеса, Кирило Студинський, Степан Рудницький (1877–1937), Іларіон Свєнціцький, Степан Томашівський, Ілля Кокорудз (філософський факультет); Петро Стебельський (1857–1923), Станіслав Дністрянський (1870–1935), Володимир Вергановський (правничий); Іван Бартошевський, Тит Мишковський, Йосип Комарницький, Богдан Копцюх (богословський). Напередодні Першої світової війни в Університеті було 80 кафедр, з них 8 – українських, навчалося понад 6000 студентів. Боротьба за національний університет у Львові, що відбувалася на зламі ХІХ–ХХ ст., викликала різноманітні почуття й ставлення – від цілковитого або часткового схвалення до різкого заперечення, однак, напевно, не залишила байдужими жодного з сучасників. На боротьбу за український університет у Львові чимало надзвичайних зусиль витратили і українці, й поляки. Часто наслідком боротьби були скалічені долі, а іноді, як це сталося з трагічною загибеллю українського студента Адама Коцка в 1910 р., – людські жертви. Однак, попри все інше, цей рух був своєрідним цементувальним чинником усіх національно свідомих українських політичних сил у боротьбі за свої права. Підсумок багаторічних змагань галицьких українців за власний університет підбив вибух Першої світової війни.
Продовження статті
у наступному номері
Володимир Качмар