Слово про Ліну Костенко
Коли народилося дитя 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині, і воно виявилося дівчинкою, то навряд чи хто тоді бодай подумки допускав, що світові першими своїми схлипами-“словами”, які у круговерті часу ніхто й ніколи ще не спромігся перекласти на жодну людську мову, промовисто шле у незвідь життя свої перші флюїди геніальності, познаку божественного дару майбутня поетеса – Ліна Василівна Костенко. І хоч її дитинство та юність прокладали свої шляхи у час голодомору, варварського винищення тисяч талантів, духовного генофонду українського народу, крізь жахіття Другої світової війни та румовища повоєння, однаково кожен її крок у житті пізніше ненав’язливо вливається в поезію з дивовижною неповторністю, позначеною неспокоєм духовного розпросторювання та вічної туги за великістю.
Відомо, що по закінченні школи в Києві Ліна Костенко вчилася в Київському педінституті, а потім – у Літературному інституті ім. О. М. Горького в Москві. Ще за студентських років і відразу по закінченні Літінституту вона видає одну за одною три поетичні збірки – “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961), у яких чітко випрозорилися грані її високого поетичного хисту та безкомпромісна, почасти навіть дещо жорстка настанова в естетичному осягненні й інтерпретації повсякденних життєвих реалій та болю “душі тисячоліть”. Поетеса уже в перших збірках заговорила таким звучним, дібраним, наструненим словом, яке не могло бути непочутим у розмаїтті інших поетичних голосів кінця 50–60-х років минулого століття. Нехаплива, але стрімка течія поетичної фрази, насичена “несподіванками” метафоричних знахідок і якоюсь дивовижною інтелектуальною пружністю, вихід на афористичну влучність, іноді й парадоксальність, глибинно відфільтроване через сито душі і духу слово, філігранно, вишукано підсвічене неочікуваним сусідством інших слів, контекстуальним нюансуванням та поліфонічним інструментуванням, виразна публіцистична загостреність вірша засвідчили появу в українській літературі неординарної мистецької індивідуальності.
Ритми та акорди її поезії, наче величний хорал або ж душевна медитація, наповнили вихристими і філософськи заглибленими відгомонами глибини духу сучасників і, наче вічний камертон, не стихають уже впродовж десятиліть. Ось чому, навіть у пору політичної обструкції та вимушеної шістнадцятирічної мовчанки за непоступливу, принципову громадянську позицію, її творчість буде взірцевим, еталонним явищем нашої культури епохи шістдесятництва.
Після такого буйнозвучного “старту” – шістнадцятирічна мовчанка… Однак, по правді треба сказати, навіть у ті роки час до часу жмутки її поезій все-таки потрапляли у пресу. Більш відома доля двох її збірок – “Зоряний інтеграл” 1963 року та “Княжа емаль” 1972 року – які, уже будучи набрані, були розсипані за незалежний, пристрасно-принциповий погляд на тогочасну дійсність і виразно новаторське художнє мислення. Не могло припасти до смаку тогочасним “опікунам” української землі, що Ліна Костенко завжди “живе, як пише, пише, як живе”.
Пізніше, після збірки “Над берегами вічної ріки” (1977), вийдуть у світ роман у віршах “Маруся Чурай” (1979), поетичні книги “Неповторність” (1980) і “Сад нетанучих скульптур” (1987), що підтвердять самопосвятну глибину і геніальність поетичного обдарування Ліни Костенко, для якої сенс життя в “потребі слова, як молитви”. 1987 року поетесу удостоїли найвищої літературної відзнаки України – Державної премії ім. Т. Г. Шевченка – за роман у віршах “Марусю Чурай” та збірку “Неповторність”.
Незважаючи на величезну популярність і, мовлячи сучасним зворотом, “попит” на її поезію, Ліна Костенко, наче умисно, не дозволяє собі розкіш – тиражувати твори десятками-сотнями тисяч, а то й мільйонів примірників. Щоправда, вряди-годи приходить до читача – томиком “Вибраного” в 1989 р., потім романом у віршах “Берестечко” (1999) і перевиданнями невеликих добірок її віршів та “Марусі Чурай”. У суспільстві постійно спрагло чекають появи нових її книжок, адже поетеса навіть у літах і далі самозабутньо працює, удосконалюючи уже відомі тексти та реалізуючи численні нові задуми.
У пресі напередодні ювілею Ліни Василівни зарясніло різними здогадами щодо можливої швидкої появи друком роману “Записки українського самашедшего” та двох нових поетичних книжок. Ще є відомості і про те, що поетеса працює над чорнобильськими повістями, книжкою культурологічної мемуаристики та багато перекладає. Із появою цих творів українська і світова громадськість запізнає й нові грані її непересічного таланту – як прозаїка, культуролога, публіциста, мемуариста, перекладача тощо. Про культуру науково-публіцистичного мислення Ліни Костенко, що нагадує колорит і фактуру її поетичної стилістики, можна судити, зокрема, з “відкритої лекції” на тему “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, яку поетеса прочитала в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” 1 вересня 1999 року. Наведу для прикладу кілька фрагментів виступу:
“В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, – і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ не викривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.
У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас”…
“Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.
Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більше того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження в Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат – націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс неповноцінності.
Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура – це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування”.
“… В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто підніме нас з колін?” – А ніхто. Нація на колінах – це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше”.
“Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично, це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеників просять не турбуватися”.
Ось така вона, Ліна Костенко, яка й досі інтенсивно живе і так само інтенсивно працює, керуючись кредо: “Криши, ламай, трощи стереотипи!”, для якої “Всесвіт цей – акваріум планет”, що “танцює у космічнім вальсі”.
Так чомусь склалося, що зазвичай побоюємося висловити вголос, у вічі, напрямки, без застережень, без перепрошувань і оглядань на всесвітніх і менш знаних авторитетів, без остраху припуститися помилки, бо ж ми лише “пучка духу”, люди, тлінне стерво, іскорка у вогневії часу, що, мовляв, так і так, наш сучасник чи сучасниця – геній своєї справи, геній у майстерності жити й “творити свою ходу”. Як знаємо, боязнь правдомовного, прямого слова не властива Ліні Костенко, Почесному докторові Львівського національного університету імені Івана Франка. Бо ж саме завдяки і її, не по-жіночому впевненому, пружному поетичному слову (бо ж “не треба думати мізерно…”, адже ж “у громах дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих”) викристалізовується сучасна, могутня українська нація. І, на мій погляд, настала пора гучно сказати світові, що українська культура має особистостей, які заслуговують будь-яких нобеліатів чи ґреммі світу, і серед них через дефект “гуманітарної аури нації” у світі наразі ще не знають внеску Ліни Костенко та інших видатних українців у загальнолюдську духовну скарбницю.
Не можу сприйняти і зауваг на зразок таких, мовляв, нащо Україні нобелівський лауреат із літератури, адже наша культура й так вирізняється у контексті світової оригінальністю, стихійною емоційністю, розмаїттям. Але ж є загальнозрозумілим – будь-яке офіційне визнання українців та українського у світі щораз інтенсивніше привертатиме зацікавлені погляди у наш бік. Та ж не весь вік нам пробивати шлях у світове співтовариство висококультурних і розвинутих націй боксерськими кулачиськами, вправними, відшліфованами футбольними викрутасами, “порнографічним шабашем” або ж “етнографічними гопакедіями”. Треба зважуватися на культурний прорив на магістралі світової культури і сукупно об’єднувати зусилля всіх і вся на шляху до здобуття якихось престижних нагород представників українського народу, скажімо, і представлення до Нобелівської премії видатних діячів сучасності. Ліна Костенко-Нобелівський лауреат стане одним із перших таких важливих етапів на шляху становлення українців як великої нації. І полуда з наших очей спаде, “тьма тараканська розсіється”, зникне, і ми рушимо далі “у мандрівку століть” щораз упевненішими кроками.
Життя особистостей такого геніального закрою “належить людству і епохам”.
Юрій Горблянський