Звертаємося до творчості Тараса Шевченка як до найбільшої книги буття українського народу і щоразу заново прочитуємо її, відкриваючи нові й нові грані, або ж уже відоме й осмислене постає в новому світлі. Така властивість незвичайного поетичного слова, що ввібрало глибинну енергію нації, її традиційну народну культуру, історичний досвід і, зрештою, надбання людської цивілізації – зокрема, інтелектуальні здобутки епохи, в якій жив і творив геній України.
Спробуємо розглянути один аспект цього справді незвичайного Слова. Натхненного Слова неповторної особистості, що в умовах, далеких тоді від норми, характерної, наприклад, для західноєвропейських країн, в умовах російського самодержавного абсолютизму, в умовах поневолення українського народу, який у часи Т. Шевченка остаточно втратив будь-які ознаки самостійницького життя, у цих, без перебільшення, несамовитих умовах, робить вибір. Вибір, єдино можливий для поета, – стати на захист уярмленого народу, стати “обличителем жестоких”, а вибравши – вказати дорогу до визволення.
Цей аспект вибору має і моральні, етичні та філософські, і політичні характеристики.
Однак Слово було б непочутим, несприйнятим, якби це були сухі декларації – у поета воно пройняте живим духом сучасності: чи балада, чи героїчна поема, чи гнівна інвектива, адресована гнобителям. З цього погляду привертає увагу “Русалка” (1844). Баладу написано на початку другого періоду творчості поета. Романтичне світовідчуття ще триває, зрештою, розкриває невичерпні можливості слова, зануреного в глибини народного життя. Як і в інших баладах, тон співчуття до зневажених і зганьблених проривається в драматичній розповіді про долю нещасних матері і доньки, але різних за моральними характеристиками. Звісно, дитина – чиста, і не її гріх – народження в палатах. “Породила мене мати/ В високих палатах…” – перші два рядки вводять у ситуацію вже реалізованого вибору матері, наслідки якого фатальні для обох: “Пливи, пливи, моя доню, /Дніпром за водою, /Та випливи русалкою /Завтра серед ночі…”. Мати просить її залоскотати пана, що сміється над нею, молодою… Отож має здійснитися справедлива кара за злочин. Здавалося б, мати усвідомила свою помилку, а водночас вчиняє ще більший злочин, переступаючи Божий закон “Не убий!”. Але Русалка пам’ятає прохання матері: залоскотати пана, начебто головного винуватця трагедії матері і ні в чому не винної дитини.
На невеликій, надзвичайно сконцентрованій, як у новелі, площі балади вмістилася трагедія, коли одна з героїнь – мати – фактично заплуталася в тенетах, що їх розставила химерна доля. Запитаємо: причина – в різних соціальних станах? Вони, мати і пан, справді соціально нерівні. Текст балади, проте, не дає підстав говорити про насильницький характер цього зв’язку, про класову, мовляв, нерівність, яка продукує всенародну трагедію, про примус одного над іншим лише на цій підставі, що панівний клас диктує свої правила гри… Тим часом, лише один-однісінький натяк матері, яка, топлячи рідну дитину, примовляє: “Залоскочи, моє серце, /Нехай не сміється…”.
Дальший розвиток сюжету вказує на те, що матір Русалки приймає свій соціально-моральний статус, який реалізується перебуванням її у палатах. Отже, тут наявний, і це необхідно підкреслити, добровільний вибір, який триває в часі. Часовий вимір введено невипадково: він покликаний підкреслити тривалість злочину, наразі не покараного, злочину, який має аморальний – антихристиянський і антиправовий характер, бо пов’язаний з убивством. Тривалість, проте, не має значення сталого, тобто “вічного”.
Нарешті настає фінал – несподіваний, здавалося б, не передбачений: посестри Русалки залоскотали не пана, а матір. Отже, вибір, з погляду поета, необхідно покарати. Але це вибір і поета, який у складній соціально-психологічній колізії знаходить засаду моральності, звісно, й християнського заперечення зла. І от останній мазок пензля поета і художника, глибокого психолога: посестри Русалки, “Дніпрові дівчата”, вчинивши покарання, “…зареготались, /Одна тільки русалонька/ Не зареготалась.”
Кровна спорідненість з покараною не дозволяє їй, утопленій, стати в ряд з її ж, як називає поет, посестрами, серед яких, очевидно, саме вона до кінця усвідомлює трагізм людської долі тут, у серцевині України… Шедевр Т. Шевченка, власне, й відкриває сьогодні сучасному – саме сучасному читачеві – перспективу особистої поведінки, особистого вибору серед складних шляхів і можливостей буття. Так само було актуальним звернення поета до свого сучасника і, як засвідчує безперервність існування феномену моралі та вибору, це звернення набуло універсального значення. Це чи не найвища нагорода генію за його проникнення в ядро особистого і суспільного буття нації.
Іншим, складнішим і соціальною, і національною колізією є вибір у поемі “Катерина”, а образ героїні поеми набуває символічного звучання.
Початок поеми “Кохайтеся, чорнобриві…” відомий нині мільйонам прихильників і читачів поета. Тут – правда наша, українська, яку, зрештою, не приймали “чужі” в особі провідного критика в ХІХ столітті чи ще раз потім, уже в ХХ-му, у зв’язку з нашою незалежністю, теж не сприйняли. Але ж від їхньої неприхильної, сказати б, злісної жовчі не применшилася, може, навпаки, вивищилася Шевченкова, тобто наша, українська, правда…
У поемі автор конкретизує поняття “чужі”, чужий” у зверненні до дівчат саме в значенні того, хто панує в Україні. Звісно, панування означає зверхність одного над іншим, над тим, який одвічно живе тут, на цій землі. Ця відкрита форма антитетичних феноменів буття – соціального, національного та морального – призводить до трагедії особистості не тому, що вони наявні загалом у житті всіх країн і зокрема в Україні, а тому що співвідношення між цими константами буття саме в Україні мають потворне виявлення.
З іншого боку, погляд поета, а відтак і читача на дівчину, яка, закохавшись в обранця свого серця, довірливого до своїх людей і до “чужого”, зосереджується саме на її виборі. Говоримо про емоційний пріоритет в особистості Катерини і про той момент драми, коли вже пізно що-небудь змінити – адже вибір відбувся.
Пам’ятаємо реакцію батьків, що зумовлена споконвічною народною традицією, коли в Катерини не було іншої можливості, окрім як з немовлям на руках покинути рідну домівку і піти в чужий світ зі слабкою надією, що коханий її порятує. І далі – крах ілюзій, бо чужий однозначно відповів їй: “Дура, отвяжися…”.
Нарешті, ще один вибір Катерини – самогубство. З погляду християнства та гуманізму, що сформувався в процесі людської цивілізації, суїцид є протиправним актом. Гріх і заперечення права тут однозначні. Людина, вільна у своєму виборі, вдаючись до суїциду, перекреслює свою людську і трансцендентну, душевну сутність. І це не є таємницею для поета, який відкриває глибинну сутність трагедії людини з причини її вибору. Вражає цей вибір, а ще більше тим, що він рикошетом вдаряє в долю дитини, наперед визначає приреченість Івася на злиденне існування.
Але картина морального падіння носія зла була б неповною, коли б не фінальна сцена поеми: батько вдруге відмовляється від сина.
Їде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сім’єю.
………………………
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… одвернувся…
Пізнав препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята,
Пізнав батько свого сина…
Та не хоче взяти…
Подвійний злочин – вибір “чужого” – ставить навічно тавро на нього. Навічно, бо Шевченкове слово вічне на все існування планети і на ній України…
Нарешті, ще один аспект вибору, пов’язаний з образом Катерини. Менталітет дівчини настільки характерний для всього роду, тобто її споріднення з усіма своїми людьми, на противагу чужим, що беззастережно можемо асоціювати її з Україною. Саме на цей символічний аспект образу звертав увагу Леонід Білецький. Нагадаємо, “Катерину” присвячено В. Жуковському з поміткою “на пам’ять 22 квітня 1838 року” – дата викупу поета. “Шевченко, – зазначав Л. Білецький, – прекрасним і високомистецьким образом Катерини малював в уяві Жуковського синтетичний і символічний образ України та її національного політичного становища серед тієї сваволі, якої допускалося московське військо і зокрема вся московська інтелігенція супроти цілого українського народу. На цю символіку образу Катерини звернув увагу М. Драгоманов і цим признав поему Шевченка драмою українського народу не лише морально-психічною, але й суто політичною”1.
Нарешті, глянемо ще на один твір – “У тієї Катерини”, баладу, яка є серед інших творів, написаних тоді (1847–1849), уже в умовах “поневоленої музи”, справді, не історичних, проте з поглядом крізь минуле в сучасність, що, як вважає Г. Грабович, – “досить суттєва обставина для розуміння загальної картини”, “сприйняття минулого через цінності, погляди й почуття колективу, народу”2. Проте дослідник, маючи іншу мету аналізу, не звертає уваги на, знову ж таки, проблему вибору. Героїня балади, керуючись благородною метою визволити з турецької неволі нареченого, просить запорожців врятувати… брата. Трагічний фінал балади наводить на єдиний висновок – велика мета потребує чистих і високих поривань або, кажучи сучасною мовою, без демагогії та обману. Вибір героїні цієї балади жорстоко покарано. Адже загинули два побратими по зброї – незмірно висока ціна солідарності, яка, проте, не існує без жертовності і самопосвяти.
Шевченко дає відповідь на виклики своєї сучасності, але відповіді актуальні й сьогодні, зважаючи на універсалізм художнього мислення поета і враховуючи сучасні виклики та спроби нинішнього суспільства відповідно реагувати на них. Драма, яку переживають названі героїні, що в контексті історіософії поета органічно вростають у центральну проблему України – визволення – спонукає до несхибного, безкомпромісного і морально обґрунтованого чину. Саме тому такий нещадний осуд генія аморальної поведінки чи навіть політичної хибності. Звідси й повні скорботи й гніву слова “Якби то ти, Богдане п’яний…”, чи болючі покаяння трьох душ, перевтілених (як форма покарання) у трьох птахів у містерії “Великий льох”, за вчинки, іноді й не усвідомлені, навіть опосередковані, але фатальні для України, для її тодішньої сучасності і майбутнього. Нарешті, єдиний заклик “Борітеся – поборете!” звернено не лише до народів Кавказу, бо він, цей заклик, особливо потрібен Україні та всім народам імперії, і водночас лунав з того іншого, чужого боку “Смірісь, Кавказ!” і був продиктований російським самодержавством, ідеєю “єдіной нєдєлімой”, яка в наш час набуває, знову ж таки, зловісних перспектив для молодої самостійно-державницької ідеї в Україні, якій ще далеко до повного утвердження і торжества.
Драма українського народу, насильно доведеного до стану безіменного, німого раба, сколихнула поета від самого початку його літературної і мистецької творчості, і від років молодості до останньої хвилини життя поета скерувала його в єдино можливий вибір – безперервної, всіма доступними йому методами, боротьби зі злом в особі носіїв і охоронців політичної системи і в явищах відступу від правди Божої і людської в різних виявах поведінки і чину людей, незалежно від їх соціального чи освітнього станів. Універсальність цього вибору має небагато аналогів у світовому письменстві, засвідчуючи особливу відданість правді і справедливості, які є єдиними й винятковими феноменами в бутті людини, роду, племені, нації. І ще менше схожого за силою духовного наповнення Слова, силою його вогню, скерованого проти царів і царенят, проти тих “з кокардами на лобі” лакейських служителів і прислужників жорстокої системи поневолення, проти фізичного і духовного рабства, приниження людської і, особливо, національної гідності.
Саме тому, внутрішньо керуючись своїм вибором, поет активний і в Кирило-Методіївському братстві, і в казематі під час слідства, коли категорично заперечує участь у братстві, усупереч і наперекір доносові тодішнього сексота, і в десятирічній солдатській каторзі далеко від України… Слова “Караюсь, мучусь, але не каюсь” свідчать про справді незвичайну особистість, яка незмінно жила так, як писала, і писала так, як жила – принцип поведінки-чину, який надихав у давнину наших отців-мислителів, служителів Бога та Руси-України з найдавніших її часів, до Г. Сковороди і далі… Але, на жаль, його перервав страшніший від російського самодержавства – москво-большевицький тоталітаризм. Тоді на історичний кін з’явилася, за нещадним образом Івана Багряного, “капела євнухів при каті”. Після кривавого в ХХ столітті терору, жахливих голодоморів у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років, масових депортацій і таких самих масових розстрілів – від ЧЕКА до КАҐЕБЕ, після систематичного нищення традиційної української культури, релігійності, насильницького позбавлення українця будь-яких форм власництва, послідовного і безперервного російщення, руйнування ядра нації – сім’ї, родини – спостерігаємо нечуваний досі духовний канібалізм, потворне самознищення творчої і людської особистості. Начебто забули про Шевченкову традицію єдиного вибору, невіддільного від слова і чину.
Ні, не забули, бо вона, ця могутня традиція, відродилася, після десятиліть окупаційної духовної пустелі, у чині шістдесятників і, особливо, у творчості Ліни Костенко та Василя Стуса.
І коли сьогодні ми є майже мовчазними свідками замаху на українську мову, тобто на мову Шевченка, яку прагнуть витіснити з усіх без винятку сфер життєдіяльності нації і демонструють чужинці своєю мовою у найвищому державному органі цинічну зневагу 10-ї статті Конституції, саме в нашій хаті, де має бути “своя правда, /І сила, і воля”3; коли є вже навіть не перші ознаки повернення до проклятого минулого і дуже реальні проекти приєднання до тих, проти яких донині бореться огненне Слово Шевченка; коли є програмні партійні засади перетворення самостійної держави на колонію, – то як же не сказати словами генія:
…………………вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
Нашими кайданами є всеукраїнська НЕЗГУРТОВАНІСТЬ, політичне роздроблення і взаємне та безперспективне поборювання. Ніби забули суворий Шевченків осуд за аморальність хибного вибору, а в нашому складному соціальному і політичному бутті хибний вибір загрожує втратою державності. Нам нині, як ніколи, потрібна Шевченкова мудрість, його наскрізне і всеосяжне бачення сучасності для чіткої історичної перспективи.
Вона, ця перспектива, тепер залежить від нашого вибору, від консолідації та глибинної, закоріненої в свідомість, моралі, віри і всеохопного й безальтернативного прийняття Шевченкової стійкої єдності Слова і Чину.
Закінчу думкою Івана Дзюби, який говорить про системи життєзабезпечення, які “невільно руйнувати ніяким революціям, ніяким владам, ніяким партіям, – бо нікому не обійтися без хліба, води, вогню”.
І далі: “Певно, і в духовному житті є такі системи життєзабезпечення. І таку функцію життєзабезпечення для українського суспільства чинить насамперед Тарас Шевченко – його поезія, його образ, його постать. Він – один із наріжних каменів нашої національної будови”. Тому абсолютно логічним і необхідним є висновок, на якому акцентує академік: “…якщо ми хочемо, щоб Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, ми повинні подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст”4.
Будьмо натхненні цим Словом!
Любомир Сеник,
професор кафедри української літератури імені акад. Михайла Возняка, директор Інституту літературознавчих досліджень
Фото Марічки Бойко
1 Білецький Л. “Катерина” //Шевченко Тарас. Повне видання творів. Т. 1. – Чікаґо, Вид-во Миколи Денисюка, 1962. – С. 295.
2 Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. Друге виправлене й доповнене видання. – К.: “Критика”, 1998. – С. 44. Проте твердження цього автора, що такий спосіб бачення минулого, типовий для поетового трактування історії, є “один із чинників, який перетворює так званий історизм Шевченка на міф”, не витримує критики. Чому “так званий історизм”? Тобто історіософія поета є лише “так званою”, а міф – уявлення, вигадка, отже, як і будь-яка вигадка (міф), не відповідає реальності.
3 У щойно цитованих рядках, на думку Є. Маланюка, свідомість національно-державна, як вища і ширша, порівняно з соціальною чи класовою, у Т. Шевченка “знаходить напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй ґеніяльну формулу”. – Див.: Маланюк Є. Три літа //Шевченко Т. Повне видання… Т. ІІ. – Чікаґо: Видавництво М. Денисюка, 1961. – С. 260.
4 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008.