Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Поезії


Антоніна Боса,
студентка 3 курсу факультету іноземних мов

Знову …
Тиха ніч. Й пекучі сльози, 
Що в очах моїх бринять.
Не зима, але морози
Серце й душу полонять.

Сум, печаль й розчарування
В кожному з його світів.
Там розлука, не кохання,
Й безліч непотрібних слів.

Обіцяєш не згадати.
З телефону треш контакт.
ICQ заблокувати,
Щоб не віднайти ніяк.

Шлях повернення ламаєш.
Спалюєш усі мости.
Ти від нього й сліз тікаєш,
Що продовжують текти.

Спати б тихо, але спокій
Разом з ним зумів піти.
І безсоння, наче докір,
Що не вмієш берегти.

Нові записи в щоденник
З безліччю німих образ.
На стіні висить годинник
Й відміряє час щораз.

Кілька митей на кохання.
Більше – в самоті буття.
Трішки митей на пізнання…
Й так минає все життя.

Знову серце замикаєш.
Знову серце, наче лід.
Знов від почуттів тікаєш
Й замикаєш чорний хід.

В душу замикаєш доступ,
Доторком не досягнеш…
І легкий квапливий поступ…
Знову від кохання йдеш…


Оксана Огій,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов

Україна незалежна
Де твої коралі, дівчино чарівна?
Чом ти вся в лахмітті? Чому боса знов?
Чому ти працюєш в москаля, у турка?
Чому п’ють із тебе молодую кров?…
Ти в ярмі в сатрапа, хоч і незалежна,
Чорними сльозами плачеш у пітьмі,
На землі багатій, на землі безцінній
Ти жиєш, неначе в’язень у тюрмі.
Квилять твої діти, просять у риданнях:
“Ненечко-Вкраїно, нумо в щасті жить!
А чи прийде в рід наш, матінко, достаток?”
Опустила очі… Плаче і мовчить…
Що ж тобі сказати? Як тебе свідомо
Змусили по світу знов жебракувать,
І забрали “дяді” всі твої пожитки,
Щоб за них грошима гаманці набгать.
Але “дяді” добрі! Бо вони говорять,
Що щаслива будеш, і багата теж!
Та чомусь з дітками ти їм вже не віриш,
Бо тобі набридла та брехня без меж…
В тебе серце рветься і душа ридає,
Коли йдуть від тебе дітки назавжди,
Бо на тій чужині їм живеться краще…
Але ти, матусю, все одно їх жди.
Почекай ще трохи, доки справедливість
Прийде на підмогу в твій забутий край.
Може, тоді зникнуть Іроди, Іуди,
Й в цім сучаснім пеклі запанує рай…
Нас замурували у в’язниці темній,
З нами, мов з ляльками, граються кати,
Але ми своїми сильними руками
Виб’ємо дорогу в кращії світи.
В нас немає влади, папірців зелених,
Але в нас є віра в світле майбуття!
Скільки б не вбивали ви народ вкраїнський,
Все одно не вбить вам нашого буття!


Уляна Гимон,
студентка 2 курсу економічного факультету

* * *
Я оберу нове життя,
Де все невідане – відоме,
Де ти вже мій, а я твоя,
З усім, і навіть з головою.
Я обираю нову гру
І гратиму до втрати сили.
В минуле я не повернусь,
Воно смішне й нудотно-сіре.
Знайду нові смаки життя,
Й пограюсь трохи з кольорами,
Зміню твердий твій плин буття
На невагомість, щось незнане.
Це так захопливо, повір!
Вулкан адреналіну в крові,
Я оберу нове життя,
Ти будеш в захваті від нього!
Коли безсилля з’їсть запал,
Я втомлено впаду в обійми,
Будь ласка, витри з губ ти шал
І зрозумій – це необхідно!


Ярина Рак,
студентка 3 курсу філологічного факультету

Зима. Коти. Сніги. Сади.
Дерева лисі і незвичні.
Сміється сонце угорі
І спогади періодичні
Навіюють майбутню казку.
Скажи мені і ти, будь ласка,
Чому із мрій моїх усіх
Доступна лиш одна?
Дивлюся я тобі услід,
За подихом іде весна…

* * *
Ти робиш все наперекір,
Котився вранці місяць з гір,
Прибіг старезний лісовик,
Порозганяв усіх і зник.


Марта Попик,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов

* * *
Дуже часто говорять довкола
Про престиж іноземної мови.
За “престижем” цим не зважають,
Що і рідної мови не знають.

Дитсадочок: англійська, французька.
Телебачення – там луна “руська”.
Розмовля італійською мама,
Закордонна від тата прийшла телеграма.

Приїжджає у селище внук – 
Він розумник з усяких наук.
“Справи як?”, – дід та бабця питає.
“I feel good!”, – їм онук повідає.

Повернулася внучка з світів…
“Внучко, як ти? ”
“Цо, цо, пан хотів?!”…

Переглянулись дід і бабуся, 
Що до чого – не розберуться.
“Класно, кльово, ну в смислі чудово”, –
От знання вам із рідної мови.

Мобілюють і баба, і дід – 
Дзвонять татові й мамі у світ.
І дзвінок із села сповіщає:
“Української діти не знають!”

Діду, бабо, та ви не журіться,
Правді в очі ви все ж подивіться,
Та яка ж перспектива довкола,
Ще й з знанням української мови.

Вчаться діти достойно, чудово,
Іноземну вивчають хай мову,
Бо як тільки закінчиться школа,
Закордонне життя жде казкове.

Діти любі, вас в нас небагато,
Повертайтесь: в селі стоїть хата,
Тут повітря – неначе нектар,
Жити й дихати тут – Божий дар!

Усміхаються діти спідлоба:
Хата наша стара і убога.
Ну навіщо ж оцей “Божий дар”? –
За границею ми “super star”!

…І міняють старі заповіт,
Що складався десятками літ.
Не майно внукам в спадок лишають – 
Рідну мову їм заповідають.


Олена Совин,
аспірантка хімічного факультету

* * *
Рулетку долі покрутила сміло,
І в тиші пролунало: “Я люблю!”
Спинилась мить і затремтіли стіни
,А він життя поставив на кону.

І не важливі далі розрахунки
,Хто виграв чи програв, чи хто в боргу.
Ховаються в безмежності цілунки,
Тремтячі руки обіймають, як із сну.

“Щасливу долю виграли Ви, панно!” –
Упевнено говорить цей круп’є.
А я сміюсь та вірю я нестямно,
Що щастя вже тепер в мені живе.

* * *
Він їздив трамваєм далеких думок.
Вона лише містом гуляла поволі.
Він знав, що за всім стоїть Бог.
Вона ж лиш щоночі хотіла до нього.

Він прагнув відчути на смак ідеал.
Вона ж мимоволі бавилась світом.
Він склав на життя їхнє план.
Вона танцювала для нього на вітрі.

Він променем щастя життя малював.
Вона чомусь тінню була серед ночі.
Він скрипкою зірки про неї казав.
Вона віддавалась в обійми охоче.

Він бачив далеку дорогу крізь дощ.
Вона вже тримала його парасолю.
Він знав, що це та єдина одна, хоч
Вона не могла повірити в долю.

Петро Ткачишин,
студент 1 курсу історичного факультету

Я з тобою
Я з тобою, що не сталося б у твоєму житті,
Я завжди з тобою, навіть у сні
Своєю рукою я візьмусь за твою,
Мій погляд належатиме тільки тобі.
Подарую тобі квіти всієї землі,
Я з тобою ділитиму вічність весни,
Я з тобою, не бійся, лише обійми…

Ми зустрінемось там,де небо зійдеться з землею
Ми зустрінемось там, де небо зійдеться з землею,
Ми побачимось, коли зорі будуть у наших руках,
Ми зустрінемось, коли зможемо доторкнутись до сонця,
Коли місяць світитиме в наших серцях.
Ми торкнемося неба, ми отримаємо нове життя,
Ми отримаємо крила і полетимо в майбуття,
За нас увесь світ, бо з нами кохання,
Більше не буде на світі страждання.
Сльози та сум поринуть у забуття,
Ми зустрінемось і навіки з’єднаються наші серця.

Юрій Сидорчук,
студент 2 курсу економічного факультету

Шлях до Істини

Він йшов життям, про щастя думав,
Шукав себе, та не знайшов.
Художник – то пролог до суму,
У нього непідкупна кров.
Він йшов, він біг і буде бігти 
До краю неба – крізь пітьму – 
Шукати в попелищі іскру, 
В тумані – Істину ясну.
Хоч нащо. Всі тепер за себе.
Нема своїх, нема й чужих.
І прагнути вершин не треба,
Якщо вже до болота звик.
Він прагне, він же син надії.
А ми? Хто ми? Чого ми варті?
Він патріот, він світло сіє,
Він серцем – на державній варті,
Він славне дійство малював…
То хто господар в наші хаті,
Ми чи звойовники? Еге ж!
На дні брехні, в пітьмі заклятій
Правдивих фактів не знайдеш!
А він іде кудись завзято,
Шукає! Може, і знайде.
І буде в нашім домі свято,
Якщо художник не впаде!

Тетяна Остра,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов

Вiчнiсть
Втома. Сьогодні не бачила неба. 
Мабуть, воно мене теж не впiймало. 
Вдома. Сховалась, нiчого не треба… 
Сонце пiд вечiр, здається, зiв’яло.

Вiчнicть, заручена з часом – коротка, 
Мовби рабиня в коханих обiймах; 
Звичнiсть гipкa не буває солодка, 
Чесною кров не буває у вiйнах.

Нiч одержима нестримнicтю віку, 
Мicяцем, ранком, росою, свiтанням…
Рiч не у тому, що їм нема лiку, 
В тім, що вони її повнять чеканням.

Ковдру дарують їй вкриту зiрками. 
Тiльки недовго, хоча i на вiчно… 
Так без спочину триває роками… 
Зорi не свiтять для неї так нiжно.

Гине краса у тривкім існуваннi, 
Втомлює часом безбарвним рутини, 
Лине кудись у ледь чутнім зiтханнi… 
Вiчнicть. Вона заважка для людини.


Марія Білик
студентка 1 курсу юридичного факультету

* * *
Я не йшла, я не бігла, не мчала,
Лиш стояла. Дивилася вслід.
Захолола в горнятку не кава,
То душа моя стала, мов лід.

То скуйовджений вітер сміявся,
Розтинаючи прозу віків.
Ти, можливо, так легко не здався б,
Та мені позабракло тих слів,

Що примушують землю здригатись,
Забувати гріхи димних літ,
Паралелі так тісно стискатись,
Щоб гримів землетрусами світ.

Я не йшла, я не бігла, не мчала,
Лиш стояла. Дивилася вслід.
Потихеньку любов догорала,
А душа таки стала – як лід.