Проминуло дев’яносто років (уже й дев’яносто перший іде) відтоді, як Україні, таки на Святого Миколая, всміхнулася Фортуна: із зігрітою дарунками зимовою дниною на світ Божий прийшло ще одне українське немовля, якому судилося так багато й гарно мовити, – Микола Лукаш. Усміхнулася, щоб ми – тривали. Щоб могли пишатися: “Наш Лукаш!” (остання літера справді нагадує корону або прадавній, високий і світлий, наш знак – тризуб; гарно це увиразнено на обкладинці збірника “Наш Лукаш”, – К., 2009). Щоб могли, усупереч історичній (хай би вже залишилася в історії!) злобі: “Нет, не было и быть не может…”, усупереч нинішнім поборникам двомовності, – щоб готові були з гордістю сказати: “Ось вона – мова соборної України!..” Та чи можна її озирнути, мову нашого народу, одним поглядом, або, як казали римляни, “пострілом очей”?.. Хоч як напружуймо зір душі – ледве чи сягнемо берега… Та чи десь є він, той берег?.. Таки не ми володіємо мовою – вона готова прийняти нас у свої володіння, розкрити свої скарби; якщо матимемо снагу йти до неї. Вона володіє нами. Слугуючи їй, стаємо вільними (так Сенека – про філософію: “Слугування філософії – це воля”)… Хтось лише краєм ока зазирає у ті володіння; хтось – на першому східці зупиняється… Микола Лукаш вільно озирав неосяжні мовні володіння, був у них за проводиря для інших. І не тільки тому, що був незрівнянний у своєму хисті до слова, у своїй любові до нього, отже, й до України, – був безкомпромісним, безстрашним. А “хто страх подолав – у того й мова вільна”, – ще Есхіл зауважив. “Хай знає тиран собі на біду, / що друга я зроду не підведу…”, – у цій Лукашевій фразі (із “Заруки” Шіллера) – Прометеєві інтонації…
Такі чи подібні думки, певно, навідували кожного, хто брав участь в урочистій академії до 90-річчя від дня народження Миколи Лукаша, що відбулася 25 грудня минулого року в Дзеркальній залі Франкового університету у Львові. Академію організувала кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура; завідувач кафедри – професор Р. Зорівчак. Ушанування пам’яті тих, хто присвятив своє життя служінню рідному слову, – незмінна традиція всього колективу львівських перекладознавців; традиція – таки у первісному, глибинному, значенні слова: передача “вогню в одежі слова” від серця й до серця (виступи тут чергуються з виголошенням поетичних творів – мовою оригіналу й перекладу). І все ж академія, про яку мова, була особливою. Передусім – щирою була атмосфера; глибока шана до Майстра перекладу єдналася з живим зацікавленням його видатною особистістю, із подивом до велетенських обширів духовного простору, що його освоювала творча Лукашева снага: від англійської – й до японської літератур (у “Програмі” академії, на звороті листа, розписано десятки авторів і мов, з яких перекладав М. Лукаш). Академію, наче у рамки, взяло поетичне слово: почалася – з виголошення поезії С. Борщевського “Лукаш”; завершилася – “Лукашевим полем” В. Кочевського. У тих рамках (вела академію і виголосила вступне слово Р. Зорівчак) – почергово звучали виступи й декламації. Цікавими роздумами, в основній своїй доповіді, поділилася доцент кафедри В. Савчин, чия кандидатська дисертація (“Новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу”) – фактично єдине сьогодні поважне дослідження Лукашевої творчості в контексті теорії художнього перекладу. Думками про знаменитого Майстра поділилася з аудиторією заступник декана факультету іноземних мов – доц. Г. Кость. Окрасою декламаційного вінка Лукашевих перекладів був виступ народного артиста України Святослава Максимчука (прозвучав “Бал в опері” Юліана Тувіма). Перекладацька віртуозність М. Лукаша гарно поєдналася з творчою винахідливістю талановитого виконавця.
У круглому столі взяли участь лауреати премії ім. Миколи Лукаша: Мар’яна Прокопович, перекладач з італійської та англійської; Роман Гамада, перекладач перської літератури; Мирон Федоришин, перекладач з японської (того вечора й ця мова прозвучала); Роман Лубківський, перекладач із чеської. Присутні, серед них і студенти, мали змогу почути спогади про Миколу Лукаша, зазирнути у творчу лабораторію кожного з перекладачів, дізнатися про стежки, якими вони йшли до перекладу, замислитися над таїною цього мистецтва, а головне – відчути живе відлуння Лукашевого слова, дух геніального інтерпретатора – “дух, що тіло рве до бою”… “То в чому ж особливість Лукашевих перекладів?” – хотілося для себе підсумувати сказане під час академії. І відразу напросилася відповідь: “У тому, що вони – Лукашеві”. Лукаш навіть у перекладах є собою – дійовим, поривним, готовим до спротиву, одне слово – мужем Франкового гарту. “Проти рожна перти, проти хвиль плисти” – видається й Лукашевим гаслом, і то не лише в житті, а й у перекладанні. Хіба ж не всупереч Верленовій поетиці й самій тональності першотвору він перекладає “Осінню пісню” чи дощові мотиви (“Із серця рветься плач…”) французького самітника?.. Читаючи ті Верленові твори в Лукашевій інтерпретації, чуємо голос Франка: “Лиш воюй, а не тоскуй”… Хіба не рубає з плеча там, де, сплетені з асонансів, звучать тужливі, фольклорного колориту, голосіння (“Дроворубе, / Зрубай мою тінь…” – у Гарсії Лорки)?.. Так і вчувається голос стоїчного мужа (з Горацієвої оди): “Черпає міць і силу духу / Навіть од вбитої в нього сокири” (ці ж інтонації – в С. Руданського: “А ти, дубе, кріпись…”). І хіба в цьому ударному, під ритмічним акцентом, “тінь” – не звук сокири, що вбивається у ще живу, хоч і всохлу, плоть дерева?.. (наскільки мілішають усі наукові дефініції перекладу, коли приглядаємося до Лукашевого письма!)… Справді, “порив” і похідні від нього – ключові, і у Франка, і в Лукаша, особливо акцентовані слова. І йдеться не лише про особистий стиль поета, перекладача, не лише про особливості вдачі: цей дух спротиву, жагу пориву висталювали історичні умови, за яких ми виборювали свою національну гідність, бо ж треба було в ті часи (не менше й нині треба) відстоювати своє, національне, а через нього й вселюдське – плисти проти течії: “І кинувсь Дамон у виття штормове, / Напружує сили, на той бік пливе, / Долаючи острах і втому…” (із тієї ж “Заруки” Шіллера)… Перекладаючи, Микола Лукаш не перевтілювався (“переклад” арабською мовою – “перевтілення”), не намагався бути подібним до ліричного героя, який, ставлячи над усе чесніть і людську гідність, кидає виклик тиранові: він був таким – наш Лукаш…
Андрій Содомора