21 лютого – Міжнародний день рідної мови.
Упродовж сторіч Україна зазнавала від найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавали закони та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Історія налічує понад 173 постанови за неповні 200 років. Сучасників жахають наслідки, а обурювати має причина – понад трьохсотрічна політика шовінізму, що триває, на жаль, дотепер.
“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України…” – так захищає позицію мови країни, в якій ми живемо, стаття 10 Конституції України. Проте вчитаймося в другу частину тієї-таки 10 статті: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України…”
Виокремлення російської мови серед інших мов народів і народностей, які населяють Україну (кримські татари, греки, болгари, поляки, румуни та ін.), зміцнило позиції російської мови в Україні, оскільки будь-які спроби обмежити сфери її застосування постійно наштовхуються нині на звинувачення в порушенні конституційних прав російськомовної частини населення країни, зокрема з боку Росії.
За результатами перепису населення, який проводили незадовго до проголошення української Незалежності в 1989 р., близько 80% загальної кількості громадян України заявили в анкетах про вільне володіння українською мовою. 72% мешканців України назвали себе українцями, а 21% – росіянами.
Відразу ж варто зазначити, що “вільне володіння” українською мовою зовсім не означало її постійного застосування і в побуті, і в суспільному житті з боку тих, хто таким чином відповідав на це запитання. Понад 50% громадян України заявили, що в повсякденному спілкуванні використовують здебільшого російську мову. А в східній частині країни – Донецькій та Луганській областях, Криму – цей показник становив понад 90%.
Парадокс нашого часу й країни полягає в тому, що саме мова більшості – українська, де-юре державна мова, потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дієвого захисту й абсолютної підтримки з боку держави. Хіба так мало небезпек чатує на нашу мову сьогодні? Ми самі послаблюємо і так хитку її позицію на державному рівні тим, що не звертаємо уваги на відверті спроби деяких політичних лідерів надати російській мові статус другої державної мови України, що згодом може спричинити витіснення нашої рідної мови. Також ми щоденно засмічуємо її суржиком, засвідчуємо зневагу до неї своїм невіглаством. Таку ситуацію можна назвати не інакше, як національно-мовним кретинізмом.
Замислімось також, як пояснити те, що наші прадіди спромоглися вберегти українську мову за найрізноманітніших офіційно-імперських табу, від циркулярів Петра І до директив ВКП (б), а ми за національної демократії не можемо захистити статтю 10 Конституції України. Наші предки послідовно культивували рідне слово й дбайливо опікувалися ним через невтомну діяльність значного числа культурно-освітніх осередків, насамперед “Просвіти”, а ми безпорадно загальмували його розвиток і довели до стану суржикового покруча через жахливе засмічування росіянізмами і варваризмами. І після цього нам анітрохи не соромно, що зводимо нанівець важку працю таких провідників національної ідеї, як Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Лесі Українки. Можливо, нам варто нарешті скинути пелену з очей і збагнути, що невдовзі така пасивна позиція може призвести до втрати нашої етнічної ідентичності, державності, що доведе українців до становища індіанців, аборигенів Америки. Адже соціально-мовна взаємодія – передумова будь-якого творення: мова створила людину, а писемна мова – цивілізацію. Відтак мова як об’єднавчий чинник почала створювати держави та нації. От що маємо зрозуміти.
Пам’ятаймо, що мова – найважливіший нерв національного організму, найперший вияв суверенності організму нації, і якщо підноситься брутальний меч завойовника, щоб цей нерв перетнути, то це ніщо інше, як прагнення чужинця заподіяти смертельного удару цілому народу. Тому годі нам лише розмовляти про “рідну”, “солов’їну”, “колискову”, “наймилозвучнішу” і пасивно спостерігати, як нащадки інтернаціональних окупантів заганяють українців у резервацію. Хворобливе ставлення сучасників до рідної мови завдасть нам набагато більшої шкоди, ніж нещодавня епідемія грипу. Отож не забуваймо, що якщо ми сьогодні врятуємо мову – завтра мова врятує нас.
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом. І не згіркне
від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить
до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами
Вкраїна.
Підготувала Іванна Гарасим