Оксана Забужко – постать непересічна і яскрава. Багатьох вона вражає стилем написання, художньою довершеністю творів. В Україні Оксана Забужко від 1996 року (першої публікації роману “Польові дослідження з українського сексу”) – один із найпопулярніших україномовних авторів. Твори відомої української поетеси, прозаїка, вченого здобули міжнародне визнання. Оксана Забужко – авторка 15 книг, наклад – 300 тисяч примірників, переклади – 20 мовами світу.
22 січня письменниця завітала до Львова з презентацією нового роману “Музей покинутих секретів” (видавництво “Факт”).
Презентація відбулася у книгарні “Є”. Модератор зустрічі – проректор ЛНУ ім. Івана Франка Марія Зубрицька – зазначила: “Оксана Забужко взялася до надзвичайно складної справи: збирати нитки роз’єднаних історій і ткати велике полотно української історії XX ст. Вона написала роман, де три покоління, де родинна сага, де пам’ять оживає і єднає незримою ниткою розкинуті в часі і просторі українські родини”.
Перші критики вже встигли назвати “Музей покинутих секретів” шедевром. Над романом письменниця працювала з 2002 року. На 830 сторінках – десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті архіви КГБ, драматичні сторінки радянських 1970-1980-х і буремних 1990-х… “Музей покинутих секретів” – родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Оксана Забужко створила новий жанр: роман XXI століття, де майстерно поєднано історичний детектив, соціально-психологічне полотно і містичний трилер. Перший наклад “Музею…” розійшовся за три дні, не вийшовши за межі Києва.
За словами Марії Зубрицької, прочитання роману є батарейкою, яка “живить пам’ять і спонукає кожного з нас зануритися в минуле, подивитися на родинну сагу кожної галицької, а може, й кожної української сім’ї, бо кожна родина XX ст. мала свій секрет”.
На презентації Оксана Забужко розповіла про задум і процес написання роману, а також поділилася думками про роль жінки в суспільстві, про владу минулого над майбутнім, поглядами на актуальні проблеми сучасності.
Появі “Музею покинутих секретів” Оксана Забужко завдячує Львову кінця 40-х років – місту юності її батьків, які були студентами Львівського університету. Саме батьки зуміли донести не тільки підпільне життя, яким тоді жили Львів і Галичина, а й ту “несамовиту, електризуючу, гіпнотичну атмосферу”, що дійшла через покоління і значною мірою вплинула на становлення письменниці.
“Музей покинутих секретів” – книжка, яку я хотіла написати усе своє життя”, – зазначила Оксана Забужко. Наскрізна метафора роману – метафора секретів. За словами автора, “секрети” – метафора з подвійним дном, яка бере свій початок від дитячої гри. Дівчатка викопували ямку, в якій викладали аплікацію з кольорових витинанок, намистинок, потім закривали це шматком скла і зберігали “секрет”. Показати комусь захований скарб було своєрідним кредитом довіри. Одна з сюжетних ліній у романі Оксани Забужко – історія художниці Владислави, чию смерть розслідує головна героїня тележурналістка Дарина. Художниця намалювала цикл полотен під назвою “Секрети”, який ґрунтувався на цій дитячій грі. Владислава вважала, що гра походить від тих часів, коли наші бабусі, з приходом більшовиків, закопували в землю родинні образи, ікони. А до їхніх онучок і правнучок дійшов тільки цей жест закопування чогось блискучого, заскленого – без попереднього смислу. Теорія художниці Владислави, як зазначила Оксана Забужко, значною мірою є ключем до архітектоніки роману, його філософії, концепції.
“Ми всі живемо в реальності похованих секретів”, – переконана письменниця. За словами Оксани Забужко, минуле, яке закопане, поховане, покинуте, до якого втрачено слід, нікуди не зникає, а й далі впливає на наше життя. “Минулому байдуже, знаємо про нього чи ні, минуле діє так, як воно діє”, – зазначила Оксана Забужко. За твердженням письменниці, “минуле ніколи не вмирає, воно навіть не минає”.
З одного боку, роман “Музей покинутих секретів” можна назвати історією одного журналістського розслідування, з іншого – історією однієї любові, яка, за словами авторки, “як незавершена й обірвана тягнеться десь на дистанції трьох поколінь, щоб нарешті у 2004 р. звести докупи двох людей реваншем за те, що не відбулося в минулому”.
В історичній частині роману події пов’язані з УПА. За зізнаннями Оксани Забужко, саме ця частина твору, що охоплює менше третини тексту, забрала в неї найбільше часу. Щоб відчути атмосферу тієї епохи, увійти в неї, дослідниці довелося чимало працювати в архівах, зустрічатися з багатьма учасниками тих подій, зокрема ветеранами УПА.
У романі легендарна письменниця розкриває правду про “споконвічну боротьбу людини за право бути собою”.
Оксана Забужко згадала під час презентації про відкриття, зроблене літературою в XX ст. – про нелінійність протікання часу.
Історичну частину роману письменниця переслала одному з учасників тодішніх подій і отримала відповідь: “Дякую, що повернули мене в дні моєї юності”. Тоді Оксана Забужко зрозуміла, що “є щось невловиме і невидиме, завдяки якому зберігається нерозривний зв’язок між поколіннями, завдяки якому кажемо, що ми є народом, попри всі зміни, попри когнітивні дисонанси між поколіннями… А оскільки воно є, то це дає надію нам всім, що ця нелінійність часу і ця єдність мертвих, живих і ненароджених все-таки дає сили і нам сьогоднішнім”.
У “Музеї покинутих секретів” Оксана Забужко розкриває жіночу версію історії. Зрештою, “будь-який історичний роман – фентезі”.
Своє творче призначення та основне життєве кредо Оксана Забужко окреслила так: “Я відчуваю відповідальність перед тим, що маю сказати. Є речі, які я мушу сказати”.
Юлія Мілянич
Фото Наталії Дудко