Магія творення університетського дідуха
Нещодавно в Музеї історії Львівського національного університету імені Івана Франка відбулася презентація українських новорічних традицій у межах виставки “Різдвяний дідух” народного майстра із соломоплетіння Володимира Мишолівського. Культурно-мистецький захід викликав неабияке зацікавлення і захоплення в університетської громади та гостей. Зазначимо, що під час відкриття цієї виставки виступив гурт автентичної пісні “ДоСхідСонця” та проведено майстер-клас із соломоплетіння. Учасники дійства під керівництвом народного майстра Володимира Мишолівського витворили дідуха-красеня і передати його нашому Університету як музейний експонат.
Перебуваючи під впливом різдвяних свят та доброї енергетики українських дідухів, кореспондент “Каменяра” зустрівся із автором виставки Володимиром Мишолівським, щоб більше дізнатися про українські традиції різдвяної атрибутики.
– Володимире, насамперед хочеться запитати, як почався Ваш шлях до дідуха?
– Спершу виготовляв дідухи для підробітку, адже в селах нема роботи. Починав з найпростіших дідухів. Потім – удосконалювався: порівнював, спілкувався із іншими майстрами. Торік мене запросили до Києва, де я зустрівся з відомим етнографом пані Романою Кобальчинською. Вона чимало мені допомагала, ознайомила з різними зразками дідухів, запрошувала на виставки майстрів народної творчості. Звісно, я й сам почав придумувати нові форми. І так поступово набув досвіду. Коли починав виготовляти дідухи, то не припускав, що це буде моїм основним заняттям, а не лише захопленням, трохи підзаробітком. Та несподівано зрозумів, що це моє. Тепер виготовляю дідухи професійно.
Гурт автентичної пісні “ДоСхідСонця” та гурт давньої галицької інструментальної музики “Родинна капела”
– Де Ви навчалися майстерності соломоплетіння?
– Спеціально нічого не закінчував. Постійно самовдосконалююся. Щоразу старався зав’язати інакше. Самотужки освоював нові прийоми соломоплетіння. Очевидно, вплинуло на моє зростання й те, звідки я родом – село Лагодів, історія якого сягає ще часів монголо-татарської навали. До речі, цього року святкуватимемо, за переказом, 750-річчя нашого села. Упродовж віків у нашому селі розвивалися різні ремесла. Традиційно з покоління в покоління передавали знання та вміння і любов до народних ремесел, промислів, традицій. До слова, я спадковий бджоляр: у нашому роду з діда-прадіда займаються бджільництвом. У Лагодові завжди були добрі ремісники, ковалі, бджолярі, ткачі килимів.
На жаль, сьогодні українське село переживає не найкращі часи через відсутність державної політики щодо розвитку сільських місцевостей. Не оминули ці негативні тенденції й Лагодів. Чимало знань, умінь і навичок уже не переходять до молодих, а помирають разом із старшими людьми. Тому важливо по зернятах визбирувати та розвивати українські народні ремесла й традиції, зокрема із соломоплетіння.
– Як виникла ідея провести виставку “Різдвяний дідух” у Львівському національному університеті імені Івана Франка?
– Під час молодіжної прощі в Уневі я познайомився зі співробітницею Університету Мартою Стефурою, і на різдвяні свята отримав запрошення від Музею історії ЛНУ ім. Івана Франка провести виставку своїх робіт в Університеті. І я погодився запрезентувати українські народні традиції.
Окрім того, під час відкриття виставки у межах майстер-класу ми виготовили двометрового дідуха. Цей дідух я з пошаною і радістю залишаю в Університеті.
“Сніп”
– Тепер уже не дивина, що навіть у Західній Україні побачити дідуха на базарі в передноворічні свята – рідкість. А про значення дідуха в українських традиціях чимало людей не знає…
– Про історію дідуха можна говорити дуже довго, бо вона багата, як і вся українська культура. Якщо коротко, то дідух – найпоширеніша традиційна українська символіка або різдвяна атрибутика в різвяно-новорічні свята. Первісно дідух виглядав як звичайний сніп жита, пшениці, вівса чи навіть ячменю, зв’язаний перевеслом. Згодом традиції змінювалися, і тепер дідух можна виготовляти залежно від майстерності та фантазії.
На Свят-вечір цей сніп ставили в хаті на столі або на покуті. Дідух символізує врожай і пам’ять роду. На мою думку, це подяка Господу Богу за хороші врожаї. Традиція дідухів сягає часів язичництва, коли наші пращури вірили в богів, які знаменували сонце, врожай, різні земні стихії. Вони дякували богам та вірили в духи померлих.
Після запровадження християнства церква тривалий час не визнавала дідуха. Наскільки мені відомо, в Україні тільки греко-католицька церква офіційно дозволила дідухи за часів митрополита Андрея Шептицького. А, скажімо, Московський патріархат дотепер не визнає дідуха. Крім того, дідух зазнавав гонінь за совєтів. Ще в 1934 році більшовицький функціонер Постишев видав указ про святкування Нового року, згідно з яким в Україні різдвяні свята замінили на новорічні, а дідуха – на ялинку. Нині ми вже звикли до новорічної ялинки і мало хто знає про те, що для нашого хліборобського народу головною різдвяною атрибутикою завжди був дідух.
– Чи можете Ви коротко описати процес створення різдвяного дідуха, що виник ще задовго до Свят-вечора?
– Ще в серпні під час обжинок заготовляли зажинковий сніп. Це традиція, що сформувалася в сиву давнину. Колись після закінчення жнив дівчата обирали найвродливішу з-поміж себе, потім плели їй вінок і всі разом плели сніп, який приносили господарю і дарували йому. Господар гостинно дякував. Сніп підвішували в стодолі, де й зберігали до Свят-вечора. Сніп заготовляли із жита (називали мандлі, або дідух). А сучасний дідух (часи змінилися) називають снопом, і його ставлять на святковий стіл.
Згодом народні умільці урізноманітнювали форми. Наприклад, є такі форми дідуха: “дідова борода”, “колядники”, дідух у формі гілок дерева, дідух у формі снопа. Усе залежить від умінь майстра.
“Дідова борода”
– Чи є якась методика (традиція) соломоплетіння? Можливо, різниться залежно від регіону Україні, де збереглася традиція виготовлення дідуха – наприклад, на Полтавщині та Львівщині?
– Традиції соломоплетіння й зокрема виготовлення дідуха збереглися в Західній Україні, і то подекуди, тобто лише у Львівській, Івано-Франківській та частково в Тернопільській областях. Усе це – наслідки “совєцького” культурного терору, особливо 1934 року, коли винищували всіх і все, що не збігалося з трафаретом більшовизму. Різниця – у формі дідухів (“найбагатшими” формами славиться Івано-Франківщина, стверджують етнографи після проведення експедицій), а також у матеріалі, з якого виготовлено дідух (усе залежить від місцевості, де традиційно з давніх-давен сіють ті чи інші злакові культури).
– Знаю, що Ви ще й активний громадській діяч у селі, уболіваєте за розвиток місцевої громади…
– Хочеться, щоб краще було жити самому і всім людям, щоб наблизитися до Європи. Аби місцеве самоврядування мало більше повноважень, краще розвивалися народні традиції та ремесла. Власне, громадські активісти села Лагодів створили місцеву організацію “Паросток”, щоб утілити в життя такі ціннісні орієнтири. Почали співпрацювати із міжнародною програмою ПРООН (місцевий розвиток, зорієнтований на громаду), що підтримує українське село, допомагає розвитку місцевої громади. Плануємо відновити традиційні народні ремесла, що історично розвивалися в нашому селі, активізувати розвиток місцевих ініціатив.
У нас ще до приходу більшовиків були активні сільські громади, досить сильне місцеве самоврядування. Українські села були оберегами української культури і традицій, сильною була діяльність “Просвіти”. Зовсім іншим було ставлення до землі, ніж тепер. Намагаємося відновити активність місцевої громади, зацікавити людей розвивати село, бути громадою.
Співпрацюємо з настоятелем Унівського монастиря отцем Йосафатом, який є головою правління благодійного фонду ім. Климентія Шептицького. Завдяки громадській діяльності отця Йосафата відбудовано місцеву школу та народний дім “Просвіта”. Іноді місцеві громадські лідери можуть зробити більше, ніж офіційна влада в районі. Це факт. І в цьому – сильний аспект сталих громад.
Унівський дідух
– Якоюсь мірою місцевість Лагодова, звідки Ви походите, особлива тим, що народжує активних творчих людей, там є наступність поколінь і традицій… І виявляється вона навіть у бджолярстві. Це Ваше захоплення, чи щось більше…?
– Це від діда-прадіда. Це спосіб мислення. Це корисно для здоров’я. Це більше, ніж захоплення. Це вже родинна традиція, українське коріння (сміється).
– Відомо, що Ви брали участь у створенні найбільшого в Україні дідуха…
– У серпні минулого року мені зателефонували з агенції “Етнотолока” і запросили на перший міжнародний фестиваль “Сніп-2009. Жнива”, повідомивши, що мають намір встановити рекорд в Україні з виготовлення великого дідуха. Запрошували приєднатися. Спершу я нічого не обіцяв, а потім усе-таки надумав поїхати на фестиваль. “Чим зможу, тим допоможу”, – сказав.
Приїхав за день до початку фестивалю, що відбувався у селі Ковалівка Васильківського району Київської області. Організатори запланували виготовити п’ятнадцятиметрового дідуха, що, звісно, було непросто. Нам допомагали місцеві старші люди, які вміли жати снопи. На полі ще росла пшениця (правда, уже пізня), тож було з чого виготовляти дідуха. Почали у п’ятницю під вечір, плели цілу суботу і в неділю вранці завершили. Найважче було встановити (змонтувати) п’ятнадцятиметрового дідуха-красеня, для цього знадобився підйомний кран. Переживали, чи дерев’яна конструкція витримає вагу соломи. Але все обійшлося, і найбільшого в Україні дідуха зафіксувала українська комісія з книги рекордів Гіннесса. Представники комісії підтвердили, що це одночасно рекорд світу, бо такого великого дідуха ще ніхто не виготовляв…
– Які у Вас задуми, що ще Ви хотіли б реалізувати, організувати?
– Цього року планую разом з однодумцями організувати фестини народних ремесел. Наразі все в задумах, але маємо намір побити рекорд найвищого дідуха в Україні й у світі. Якщо матимемо підтримку місцевої влади та знайдемо меценатів (яких дуже мало), то на Львівщині стоятиме найвищий в Україні – сімнадцятиметровий дідух (нинішній рекорд, як я вже казав, – 15 метрів), а плести його будемо в Лагодові. Цей дідух стане візитівкою нашого села, багатого на народних умільців та українські традиції. Словом, формуємо різноманітну культурну програму святкування історичного ювілею мого села, щоб було цікаво, весело та корисно всій громаді та гостям Лагодова.
П’ятнадцятиметровий дідух
– Зичу успіхів та творчого зростання!
– Дякую.
Розмову вів Олександр Лавринович
Приклади примовлянь під час підготовки до Святого вечора.
Господар до хати вносить “дідуха”, віншує присутніх з Різдвом і мовить:
Дуже файний наш “дідух”,
Солом’яний в него дух,
Зерновиті колоски,
Золота солома;
Вставай, пане, на покутю,
Сторожуй нам дому!
(Грищук М. М. Читанка з народознавства. – Тернопіль: Книжково-журнальне в-во “Тернопіль”, 1993. – С. 171)
Галина Лозко, етнолог, кандидат філософських наук: “В українців, словаків та поляків (у деяких регіонах, сусідніх з Україною) функції обрядового дерева на Різдво виконує Дідух – житній сніп, який у Свят-вечір із урочистостями заносять у хату, ставлять на покуть або підвішують до стелі (у словаків)”.
(“Дерево життя як священний символ українців”, із книги Лозко Г. С. Українське народознавство. – 3-тє вид., доповнене та перероблене. – К.: В-во “Артек”, 2006. – С. 339)
“Дідух (Чуб Овсеня) – ритуальний необмолочений сніп жита або пшениці, яким відзначали завершення жнив. Готували його заздалегідь. Женці ще під час жнив добирали найкраще (“ядерне”) колосся і в’язали його в сніп. На завершення косовиці ритуальний сніп вручали найвродливішій дівчині, а саму її – з піснями та іграми – несли до хати господаря поля. Там Дідух ставили на покутті під божницею: вважалося, що в сьому снопі є частка всіх богів, тому на божниці мали стояти дерев’яні зображення усіх богів родючості – Сокола-Рода, Білобога, Дажбога, Ярила, Велеса, Хорса, Лади, Купайла, Овсеня, Березича, Коляди, Житича, Пчолича та інших…”
(Плачинда Сергій. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Велес, 2007. – Серія: Культурна спадщина України. – С. 101)
Степан Пінчук, доктор філологічних наук, професор, член Спілки письменників України: “Книга підштовхує до висновку про те, що міфологія українців не тільки одна із найдавніших в Європі і, можливо в світі, а й надієвіша та найактуальніша понині. Вона пронизує усе національне буття; супроводжує всі фази людського існування від народження до смерті та загадкового для всіх сущих потойбіччя; відбиває не тільки стан людської душі, але й усю гаму її взаємин з природою, які в українців чи не найбагатші та найактивніші. По суті майже на всі християнські свята наклалися наші стародавні звичаї та обряди ще дохристиянського періоду, зайнявши у сценографії домінуюче місце. Прикладом цього може послужити водіння Кози, яка в наших дохристиянських предків була жертовною твариною і продовжила такі свої функції у святкуванні християнського Різдва та Нового року, тільки вже з новим емоційно-комедіографічним навантаженням. Коза ніби помирає, але й воскресає на сміх та розвагу людям”.
(Із вступного слова до книги Валерія Войтовича “Міфи та легенди давньої України”. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2007. – С. 3).
Валерій Войтович, історик, релігієзнавець, філософ та художник-живописець:
“Вигадливої форми сніп-Дідух ставлять здебільшого на покуті у Різдвяні свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Він є уособленням вічності Роду, оскільки вважається, що душі предків постійно підтримують зв’язок з родиною, допомагають по господарству, сприяють родючості нив, стежать, щоб у родині був лад і спокій…”
(Войтович В. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2007. – С. 86)