(У 200-літній ювілей Маркіяна Шашкевича:
історико-літературознавчий аспект і сьогочасні проблеми…)
1943 року “Краківські вісті” вмістили статтю Луки Луціва “Талант, що згас передчасно”, присвячену століттю від дня смерті Маркіяна Шашкевича, у якій він нагадував, що “того року минала сотня літ, як у важких злиднях, стративши зір і слух, на бідній парохії замкнув очі свої навіки Маркіян Шашкевич на 32-му році життя…”1 До цієї статті звертаюсь не з мотиву черговий раз наголосити на страдницькій Шашкевичевій долі, а тому, що в ній Лука Луців звів у відкритий конфлікт, суперечливі між собою оцінки, себто оцінки Івана Франка та молодого критика й літературознавця Миколи Євшана (Федюшка). Оскільки праці Миколи Євшана, як і Луки Луціва, у радянський час перебували під спецфондівськими замками, то, зрозуміло, шашкевичезнавці не могли їх трактувати.
Про Шашкевича, як основного співтворця “Русалки Дністрової”, Франко завжди висловлювався з найвищим пієтетом. Ще зовсім молодим, 1878 року, двадцятидволітній Франко зумів збагнути основний ідейно-змістовий сенс “Русалки Дністрової”, тлумачення якої в його оцінках і досі залишаються аксіоматичними. Зокрема, він писав: “…якесь неясне, а сильне чуття, ніжне і інстиктовне, як чуття дитини, котра рветься на волю силою вродженого потягу, не аргументуючи, не роздумуючи, не розуміючи навіть докладно, як виглядає та воля. Це ніжне чуття, мов запах лугів на провесні, охвачує кожного читача. Це її найбільша найреволюційніша ціха”2 .
У наступних працях, де йшлося про М. Шашкевича, І. Франко “узаконював” себе попереднього, він не тільки “ратифікував” свої раніше висловлені погляди на постать Маркіяна Шашкевича, але значно доповнював їх.
Скажімо, у рецензії на працю В. Коцовського “Пам’яті Маркіяна Шашкевича” він доводив: “Новою супроти давнішого галицько-руського письменства є не тільки мова, гарна і чистонародна. Щодо мови у нього були попередники ще у ХVІІІ віці, автори “світської політики” і полународних пісень дворацьких, котрих купа як пісні народні увійшла в збірник Вацлава з Олеська. Новим був дух Шашкевичевої поезії – свіжий і оригінальний; новим був той індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам мужність із-за кождого твору, і-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце. У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії ХІХ віку; давня “мова богів”, як колись називано поезію, тут сталася кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненого безпосередньо до сердець всіх інших людей… – і се його велика інновація в галицько-руській поезії, се засновник справді нової, справді народної школи літературної”3.
Іван Франко, оцінюючи твори Шашкевича, акцентує на культурно-історичній непроминальності, оскільки вони, окрім всього іншого, відіграють важливу роль зв’язку у безперервності та тяглості національно-духовного поступу. Він каже: “…нитка, що нас лучила з минувшиною, ніколи не переривалась, бо якби раз перервалася, то вже би нам і був капут… Звісно, минувшина сягає дуже давніх часів… ся минувшина не могла пройти без сліду, бо ж її витвором є вдача, спосіб життя, мова, історія народу”4.
В інтерпретації творчості Шашкевича в естетиці Франка-літературознавця, як спостерегла Ярослава Мельник, домінує теза зв’язку “національної самобутності літератури зі світовим літературним процесом”5 . Прихильник “високої артистичної літератури та супротивник низької, народницької”, воївник проти епігонства, “безкомпромісний полеміст у захисті власного людського “я”, для якого теж вельми важливим був європейський художньо-естетичний контекст, Микола Євшан 1911р., тобто в соту річницю від дати народження Маркіяна Шашкевича, у статті “Свято Маркіяна Шашкевича” заперечував оцінки Івана Франка. Він вважав, що “Маркіян Шашкевич для нас не остався нічим іншим як датою хронологічною”, що навіть “при найбільшій своїй симпатичности і при всіх тих прикметах, в які убрала його традиція, він нічим іншим для нас бути не може…”, що він “індивідуальність зовсім не сильна”, щоб “стати реформатором рідного письменства…”, що він “із типів, які по кождій сильнішій струї лишаються, як намул лишається після виливу ріки. Вони чують свою духову спільність із тою минувшою течією, але, з другого боку, занадто анемічні та безсилі, щоб пробиватися самим через нетрі життя і чути себе над ними панами”6.
Така оцінка, до речі, теж 22-літнього Євшана, сьогодні справедливо вважає Микола Ільницький, “спростована часом”. Однак, думаю, це не означає, що вона при бібліографічній “інвентаризації” мусить бути знята із наукового вжитку, адже “вагомість того, що зробив Шашкевич, надто велика, щоб факти її негативної оцінки могли применшити їх роль”7 . М. Ільницький зазначає, що Євшанову публікацію “Свято Маркіяна Шашкевича” не треба “сприймати як літературознавчу студію, а радше як естетичний маніфест речника нового літературного покоління”8, скажімо, у ряді маніфесту молодомузівців чи Семенкових маніфестів – футуристичних. І справді Микола Євшан став молодомузівським продовженням, речником нової естетичної “ідеології”, що конфронтувала з усталеними правилами, з традицією.
Власне, виходячи з цього, Микола Євшан твердив, що поезія Маркіяна Шашкевича “була сліпим наслідуванням, слабою копією, без дальших горизонтів і дороговказів на будуче. Вона не дала змісту нового, ані воскресила національної думки, тільки форма його творчости, те, що він піддався могучій течії народної мови, показала як дальшу консеквенцію потребу нового змісту. Але сього довго треба було ждати після смерти”9 . Щедро обдарований Микола Євшан розумів, що “талант – це вісь, довкола якої обертається все.., що талант розпочинає новий напрям літературного життя, звертає в інший бік головне русло літературної хвилі, кидає клич нового мистецтва, талант кладе свою печать на духовне життя поколінь, назначує лінію розвою на роки, десятиліття…”10. На жаль, М. Євшан, перебуваючи в руслі нової модерністичної хвилі, при своєму ентузіастичному “хатянському” “віросповідуванні” не спромігся побачити в Шашкевичевій поетиці оновітненого естетизму, вважаючи його сліпою копією європейського романтизму.
Франкова шашкевичезнавча концепція аргументована і випливає ще із багатьох, крім вище названих, інших його публікацій, наприклад “Таємні зв’язки політичні в Галичині від року 1833 до р. 1841 року”, “Азбучна війна в Галичині в 1859 році”, “Панщина та її скасування 1848 року в Галичині”. Зрозуміло, що Сергій Єфремов як історик літератури, який значно пізніше писатиме про М. Шашкевича, знав усі попередні оцінки його творчості – оцінки, які “виставляли” галицькому будителеві Б. Лепкий, М. Тершаковець, К. Студинський, О. Бабій, М. Возняк, Я. Ярема, В. Родзикевич, В. Щурат, І. Брик, Ф. Колесса та багато інших знакових поціновувачів, їх по-своєму узагальнював. Вони були майже співзвучні між собою, а інколи переповторювались. Та це переповторення мало свою потребу. Якщо, скажімо, Богдан Лепкий у 1912 році, пишучи нарис “Маркіян Шашкевич”, у чомусь “вторив” Франкові, то це звучало як потвердження істини, попередніх оцінок. Зокрема Б. Лепкий зазначив: “Поезія Маркіяна Шашкевича була не йно в його писаннях, але й в учинках. Він перший вивів нас, галичан, з зачарованого галицького кола поза галицькі рогачки на широкий шлях українства. Він розширив таким чином наші виднокруги в безконечність. Для галицької України зробив те, що роблять генії для свого народу – вказав нам шляхи поступу”11.
Згодом у загальному курсі “Історії українського письменства”, узагальнюючи всіх своїх попередників і в основному, апелюючи до І. Франка, Сергій Єфремов мав підстави на твердження: ““Русалка…” зробилась вістункою нового письменства в Галичині, а Шашкевич – першим письменником отого нового письменства, тим живим мотором, що прилучив закордонну Україну до всеукраїнського національного руху. Ідеї Шашкевича… зробились підвалиною всього громадського життя для наших земляків закордонних… Письменницький хист Шашкевича не виявивсь повною мірою через прикрі обставини його особистого життя та дочасну смерть… Була це натура наскрізь лірична з нахилом до романтизму.., в особі автора змарнувався визначний лірик, якому нещаслива доля не дала розвинутись на повну силу”12.
А якщо у цьому контексті наголошувати на постаті Маркіяна Шашкевича, то слід сказати, що вимогливий Юрій Шерех у дослідженні “На риштуваннях історії літератури”, до речі, високо поціновуючи працю Д. Чижевського, робить йому докір: “Шкода, що промовчано перлину ранньої романтичної прози – “Олену” Маркіяна Шашкевича”13.
До сказаного вельми суттєво додати, що під час святкування сотої річниці від народження Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі після панахиди митрополит Андрей Шептицький у проповіді сказав: “Рідко кому дане в довгі літа по смерті збирати довкола свого гробу представників цілого свого народу. Великі заслуги, великий талант, навіть великі діла на те не вистачають. І великих людей могили коротко по їх смерті присипує порох забуття, а цієї могили не забуде нарід довгі століття, бо збирати його буде коло неї велике ім’я, що перед роками було могучим товчком цілого нашого відродження, а днесь є для нас і на віки остане криницею живої цілющої води, що зрошує лани нашого церковного і народного життя і все відсвіжує зелень надії на будуче…
В українськім патріотизмі галичан мало історичних традицій, мало державної політичної гадки, але зате визначне, характеристичне, елементарне стремління в народ! Всі маємо те переконання, що люд – це наша сила, що праця для нього – наше завдання, що його добро – наша будучність… Іти в народ, щоб його просвітити, щоб його спасати, за нього вмирати, це наш ідеал, це праця нашого духовенства…”14 Оцінка митрополита Андрея Шептицького мала резонансне значення не лише поміж духівництва, але у світському середовищі. Андрей Шептицький назавжди скасовував критичну опінію на Маркіяна Шашкевича попереднього митрополита Михайла Левицького та його дорадника і цензора професора університету Венедикта Левицького, котрі свого часу виступили проти шашкевичівської “Зорі”, не допускаючи її до друку. Колишній січовий стрілець, літературознавець із української діаспори Лука Луців з цього приводу висловився, що “самі таки українці: Митрополит і його цензор (обидва Левицькі) не розуміли, яке велике значення має для розвитку українського народу і його Церкви українська народна мова”15.
Якщо б Маркіян Шашкевич був “не сильною натурою” (як його сприйняв М.Євшан), то звідки у нього набралось снаги та хисту, щоб першим у Галичині для церковних проповідей ввести живу українську мову, за що розлючені поляки хотіли його знищити фізично. Адже до нього (та ще довго після нього) проповіді проголошували латинською або польською чи німецькою мовами. Виголошувати проповіді по-українськи щонайменше означало ризикувати духівничою кар’єрою. Це могли собі дозволити відчайдушні сміливці. Степан Шах у монографії “О. Маркіян Шашкевич та галицьке відродження” на підставі відповідних джерел до цих “перших хоробрих” зачисляє Якова Геровського, Юліана Величковського, Романа Пасічинського і Рудольфа Моха.
“Євшан, – повертаюсь до Луки Луціва, – домагався від Шашкевича, щоб той “робив революцію”, подібно, як воно діялося тоді в деяких краях Європи… Українське слово в церкві, українська мова в “Русалці” – це й була революція в тодішніх наших умовинах”16. Усвідомлюючи роль і значення рідної мови в духовному просвітництві народу та його національному становленні, М. Шашкевич підготував “Читанку для діточок в народних школах руських”. Вона була призначена для школярів, що навчались у школах, які існували при деяких парафіях. Прикро тільки, що Шашкевичева “Читанка” побачила світ аж у 1850 році. Через три роки було нове її видання. У 1836 р. Шашкевич виступив проти abecadła polskiego на захист української азбуки.
У контексті дискусій, які свого часу розгортались у Галичині та українських центрах Європи щодо місця М. Шашкевича в духовно-культурному житті України, годиться зацитувати рядки із книги “Маркіян Шашкевич – на тлі відродження Галицької України” (1944), що належить перу о. Дамаскина Поповича зі Словаччини: “Якщо хто порівняв би літературну працю Маркіяна з подібною працею інших письменників, то не без підстави міг би спитати: “Чого ж бо ви його так величаєте й за що: за тих кілька стишків, мале оповідання, за переклад Євангелії і ще кілька дрібниць? Чого, святкуючи пам’ять найбільших своїх письменників, ставите його побіч Т. Шевченка та Ю. Федьковича? Він же ж між ними найменший!” Ото ж ні, не найменший! Вправді, він не дорівнює одному й другому, але ж Шевченко йшов дорогою, вказаною Котляревським. Федькович жив далеко пізніше і не потребував уже думати, якою мовою писати, а Маркіян щойно мав шукати тої дороги і то в такій темноті, яка тоді налягала галицьку Україну в 30-тих роках ХІХ століття. Селянин був слугою пана, його гідність і мову зневажали; інтелігенція з роду українська говорила по-польськи й по-німецьки; шкіл не було; книжок окрім кількох написаних церковною мертвеччиною – не було. Зв’язку з Великою Україною майже не було ніякого; одно слово, ні мети життя, ні проводу. І от у ту непросвітну годину молодий бідний семінарист Маркіян Шашкевич, слабий тілом і могутній духом, шукає дороги, ходить по бібліотеках, читає пильно, як живеться другим народам, і по довгих заходах і великих невзгодах життя видає – “Русалку Дністову”, – не в Галичині, а в Будимі на Угорщині. От у чім заслуга Маркіяна! Не так у його творах, а в тім, що надав мові селян вагу мови літературної, лежить його заслуга і за те ми його ставимо поруч Шевченка й Федьковича”17. Нинішньому читачеві будуть цікаві й інші оцінки шашкевичезнавців, що опубліковані у джерелах, які доступні не кожному. Зокрема, історик Микола Чубатий в діаспорній “Свободі” писав: “Іскра Божа, кинена о. М. Шашкевичем між український нарід Галичини, була одначе сильніша, ніж слабе здоров’я її винахідника. Серед важких і неприязних для того новатора обставин, кілька літ пізніше, бо вже 7 червня 1843 р. спалив він своє повне ідеалізму життя на жертвеннику української батьківщини як свічку. Не стало головного стовпа відродження, розвалилася будівля “Руської Трійці”. Слабі характери, колись товариші Маркіяна, себто Яків Головацький та Іван Вагилевич, члени “Руської Трійці”, зрадили ідеї юних днів. Зате гірчичне зерно Маркіяна росло щораз могутніше, щораз потужніше, аж до повного відродження народу, аж до його найвищого ідеалу – власної держави, до вимріяної ціли – до самостійної України, що довершилась правним актом дня 22 січня 1919 р. А львина часть цієї праці – це праця духових дітей Маркіяна Шашкевича”18.
І Дамаскин Попович, і Микола Чубатий та інші пізніші шашкевичезнавці певне, що були зорієнтовані на наукові тлумачення постаті М. Шашкевича своїх попередників, а особливо на ґрунтовні праці Михайла Возняка, що були розкидані по різних періодичних виданнях. Правда, окремими книгами вийшли “Писання Маркіяна Шашкевича” (1912). Це академічне упорядкування його творів і академічна до них передмова. У 1941 р. Михайло Возняк видав нарис “Маркіян Шашкевич” (151 ст.). У нарис звичайно ввійшли спостереження та висновки із його статей, опублікованих на початку попереднього століття, зокрема: “Слідами Маркіяна” (1911); “В пошуках за портретом Маркіяна Шашкевича” (1911); “З фольклорних занять Маркіяна Шашкевича” (1911); “Маркіян Шашкевич – як фольклорист” (1911); “Погляд на культурно-літературні зносини галицької України та російської в першій половині ХІХ ст.” (1911); “Писання Маркіяна Шашкевича і кілька слів про видавання Шашкевичевих писань і їх хронольогію” (1912); “До історії альманахів Маркіяна Шашкевича” (1912); “Століття читанки Маркіяна Шашкевича” (1936) й інших.
Досьогочасне шашкевичезнавство багате й розлоге. Постать поета–будителя трактували і високо оцінювали найславніші авторитети української літератури, культури, історії. Я тільки силуетно, навіть не в усіх найголовніших візіях окреслив історико-літературознавчий портрет письменника, від дня народження якого йде двохсотий рік, переадресовуючи шашкевичівські будительські ідеї у наш час. На жаль, вони сьогодні не менш актуальні.
Тарас Салига, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка
1 Луців Лука. Талант, що згас передчасно. / Л. Луців // Краківські Вісті. – Ч. 174, 175. – 11-12 серпня, 1943.
2 Франко Іван. Критичні письма о галицькій інтелігенції / І.Франко // Зібр. творів у 50 томах. – Т. 26. – Київ: Наукова думка, 1980. – С. 92.
3 Франко Іван. М.Шашкевич і галицько-руська література / І.Франко //. Зібр. творів у 50 томах. – Т. 29. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 249-250.
4 Там само. – С. 253.
5 Мельник Ярослава. Іван Франко про Маркіяна Шашкевича // Шашкевичіана. – Вип. 1. – Львів–Броди–Вінніпег, 1996. – С. 67.
6 Євшан Микола. Критика. Літературознавство. Естетика. – К. : Основи, 1998. – С. 41.
7 Ільницький М. стаття Миколи Євшана “Свято Маркіяна Шашкевича” / М. Ільницький. //Шашкевичіана, 1-2 випуск. Львів-Броди-Вінніпег, 1996. – С. 365.
8 Там само. – С. 365.
9 Євшан Микола. Критика. Літературознавство. Естетика. – К. : Основи, 1998. – С. 44.
10 Там само. – С. 291.
11Лепкий Богдан. Маркіян Шашкевич. – Коломия: “Галицька накладня”, 1912. – С. 105
12 Єфремов Сергій. Історія українського письменства. – Т. ІІ. – Нью-Йорк, 1991. – С. 110.
13 Шерех Юрій. Пороги і Запорожжя. – Харків: Фоліо, 1998. – Т. 1. – С. 370.
14 Шептицький Андрей. Цит. за кн. Степан Шах. О. Маркіян Шашкевич та галицьке відродження. – Париж–Мюнхен, 1961. – С. 192.
15 Луців Лука. Маркіян Шашкевич. – Нью-Йорк, 1963. – С. 18.
16 Луців Лука. Література і життя. – Джерзі-Ситі–НюЙорк, 1975. – С. 277.
17 Попович Дамаскин. Маркіян Шашкевич – на тлі відродження Галицької України. – Альберта: Видавнича спілка о. о. Василіан у Мондері, 1944. – С. 29
18 Чубатий Микола. Повне ідеалізму життя. – “Свобода”, 8 червня 1943 р.
Продовження в наступному номері