(У 200-літній ювілей Маркіяна Шашкевича:
історико-літературознавчий аспект і сьогочасні проблеми…)
Продовження.
Початок у попередньому номері.
ІІ
Вставаймо!
Шашкевич будить!
Сьогодні на Україну йде наступ із боку проросійських сил, що в Україні сущі та наступ всіляких “затуліних” із кремлівського “отечества”, де імперська естафетна паличка оросійщення України вправно передається від покоління до покоління. Вона нікому не випадає з рук уже сотні літ. Чужинецьких руйнаторів України збагнути не важко, бо їх ідея загарбницька, а злодіянь своїх доморощених денаціоналізаторів, що цураються роду, його мови, історії та культури, хоч розіпнись – не збагнеш. Навіть Лейба Бронштейн – Червоний Лев і фанатик світової революції, себто Лев Троцький, без якого трагічні сторінки європейської історії, а втім й історії України першої половини ХХ ст., уявити важко, – не був аж таким відкрито запеклим українофобом, як нині табачниківсько-колєсніковський дует із бузиновими сателітами україноненависництва. До речі, 1937 р. Троцький спеціально українській політичній ситуації присвятив окрему статтю, в якій читаємо: “Українське питання, що його багато які уряди і багато які “соціалісти” й навіть “комуністи” намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному. Нове загострення українського питання якнайтісніше пов’язане з виродженням Радянського Союзу і Комінтерну, успіхами фашизму і наближенням нової імперіалістичної війни. Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща… Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи… Ніде утиски, чистки і репресії, і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності. Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого і військової бази СРСР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників”1. “Здається під цими словами Троцького, – каже відомий історик і публіцист Сергій Грабовський, – могли би підписатись і Бандера з Лебедем та Шухевичем, не кажучи вже про “шістдесятників””2.
Під цими словами мав би підписатись Президент України та Герої України, але так не є. На сьогоднішній день у нас більше двох сотень Героїв України (202), мається на увазі живих, а всіх нагороджених – 254. Питання риторичне: чи всі нині сущі підписались би? Скажімо – Голова Верховної Ради В.М.Литвин?! Звичайно, В.М.Литвинові рідніші антиукраїнські маніпуляції, які він, не боячись Бога, підписує. Схоже, що більшість героїв Української Незалежної Держави забули слова Івана Петровича Котляревського: “Любов к Отчизні, де героїть – там вража сила не устоїть…”
Але, наче б, навіщо зараз про все це говорити, якщо йдеться про Маркіяна Шашкевича? Так! Мене цей внутрішній сумнів також стримує та водночас спонукає не сумніватись, бо готуємось святкувати двохсотлітній ювілей Шашкевичеві, а вже більше як півтора століття тому прозвучали його будительські імперативи на порятунок мови, культури, народу, нації, а ми “самашедші” ще й досі, вульгаризуючи свою історію, дискутуємо (ганьба нам!) українське мовне питання. Навіть освічені та благородні росіяни з цього приводу обурюються. Російський поет і публіцист про українські та російські шляхи в історії Олексій Широпаєв каже: “Отже, “два братні народи”. Але кінець кінцем культурно-історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій неприємній мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе західніше – українці, прибалтійці, а тепер і білоруси. Зате Китай підходить до нас все щільніше.
Разом з ідеєю “двох братніх народів”, існує вже зовсім оскаженіла “концепція” ура-патріотизму “триєдиного українського народу”, що, нібито, складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї “триєдиного російського народу” не зможуть зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами та українцями очевидні та значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж вельми близька з російською, проте нікому з нормальних людей не приходить в голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і та ж, але народи ці, не зважаючи на спільний слов’янський корінь, зовсім не братні, а цивілізаційно різноспрямовані. … Нам, росіянам, пора усвідомити, що здобуття Україною незалежності – глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися, – нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон – ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вгледітись в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці, “на зеркало неча пенять…””3.
Це думки росіянина, котрі адресовані братам по крові, але не духу – російським шовіністам, яких, на жаль, ніколи мало не було. І в часи Шашкевича, і пізніше москвофільство було адекватне російському шовінізму, множилось і процвітало. Москвофільство чи русофільство, до речі, первісно мовно-літературна, а потім суспільно-політична течія серед української інтелігенції виникла у Галичині саме в добу появи “Руської трійці”, себто в першій половині ХІХ століття. Особливо міцно москвофільство закорінилось на Закарпатті, де почало проростати ще в кінці ХVІІІ століття внаслідок перебування російських військ в Угорщині 1849 р. Ідейними провідниками його були А. Добрянський, О. Духнович та І. Раковський, які аж до самозречення українності прагнули єднання з Російською імперією та її культурою, сподіваючись від неї допомоги у боротьбі з угорцями.
У Галичині москвофільство прищеплювалось особливо завдяки активній роботі професора Московського університету М. Погодіна – пропагандиста панславізму та етнічної і мовної єдності Галицької “Руси з Великоросією”. Він у другій половині 30-тих років неодноразово бував у Львові і нав’язав контакти із Д. Зубрицьким, Я. Головацьким, Б. Дідицьким, І. Гушалевичем, С. Шеховичем та іншими. За погодінською теорією народну мову слід вживати у творах, призначених тільки “для простолюддя”, у виданнях для інтелігенції необхідно вводити мову російську або староруську – так зване “язичіє” (мішанку церковно-слов’янської, української і російської мов).
Не галичанин, а Сергій Єфремов про “визвольну” місію російськими братами Галичини в роки Першої світової війни писав: “За допомогою російської адміністрації й того гайвороння, що звідусіль злетілось на теплий труп добитої, здавалось уже, Галичини – зчинилась там справжня оргія обрусительства. Де з’являлося російське військо – там зараз же замовкали українські видання, зникали школи, нищились “Просвіти” і всі інші, навіть суто економічні організації, за вітром і з димом пожежі пускались пошматовані українські книжки. Справедливо завважив один з галицьких письменників, що мали ми добру оказію побрати практичну лекцію того, як то наші літературні пам’ятки пропадали… чому копії деяких наших пам’яток заховалися на далекій півночі, а в нас і сліду по собі не лишили (Вол. Гнатюк)… Руїна – це слово так знайоме з нашої історії – не тільки матеріальна, а й руїна культурна йшла слідом за переможною армією російською; пустеля запанувала на місці колишніх культурних вогнищ… а серед тієї пустелі москвофільське гайвороння “насаджало” православіє та російську школу, силоміць неволею перетягало нещасних галицьких хлопів на “русскихъ и православныхъ”, попереду позганявши з місць та на Сибір позасилавши усіх визначніших українських діячів…”4.
Як бачимо, усі, а не тільки Шашкевичеві часи в аспекті питань рідної мови, літератури, культури тощо багато в чому схожі із нашим сьогоденням. “Старшого” й “меншого” брата і далі йменують братами. Новітні москвофіли в єднанні мов і культур набули нового досвіду і свою політику ведуть ще агресивніше. Отже, порада Олексія Шарапаєва, більш ніж доречна. Не тільки братам-росіянам слід заглядати в дзеркало.., але й дивитись у нього “самашедшим” малоросам, щоб бачити себе в натурі.
Рве душу “…запис дій і подій, компендіум фактів, – які зібрав та звів у систему Програміст у творі Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”, – щоб хоч щось збереглося у пам’яті, що діялося на цій планеті”. Але того, що відбувалось, що діялось із нами та навколо нас, ми цураємось, не засвоюємо як досвід. Тому цьому Програмістові залишається констатувати: “А де ж наш український світ!!!”. “Боротися за Україну, яка за себе уже не бореться?!”. “Для чого їй (Україні!), цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?! Щоб дивитись безпорадно, як її продають, розкрадають, компрометують в очах усього світу”.
Амплітуда роздумів від часів Шашкевича до сьогодні – тобто крізь майже двохсотлітній простір української літератури, крізь наш велетенський духовний потенціал, аби стало очевидним те, що нині губимо, легковажно віддаємо на поталу іншим, втрачаючи себе, національну ідентичність навіть, якщо і святкуємо ювілеї видатних осіб, не виносячи із них для себе уроків – більше цього – їх відбуваємо ніби для “ока людського”.
Скажімо, сьогодні вистачає тільки М. Шашкевича та “Руської трійці”, щоб політичні анархісти не мали відваги ділити Україну на Схід та Захід. Але цим “політикам” треба було б знати, що Маркіян Шашкевич, як і передова галицька інтелігенція, стежили за культурним життям Великої України. Ще з 20-тих років І. Котляревський був популярний на західних землях України. Поезії Л. Боровиковського, О. Бодянського, Ієремії Галки (М. Костомарова), Є. Гребінки, П. Куліша, В. Забіли, Г. Артемовського, М. Петренка як тільки з’являлись у світ – у Галичині мали вдячних шанувальників. Та про це написано сотні досліджень. В одному із таких відомий шашкевичознавець Михайло Шалата описує приїзд харківського професора Ізмаїла Срезневського до Львова 19 липня 1842р., де пробув дев’ятнадцять днів: “Місто йому сподобалось, проте в листах він не приховував незадоволення тим, що “польська мова тут панує, по-німецьки говорять урядники, по-українськи – простий люд, що приходить із сіл”5. Тоді ж Яків Головацький присвятив І. Срезневському поезію:
Руський з руським повстрічався
Руський з руським привітався…
Хоть з далекой України,
Хоть з далекої родини
Вже один другому брат!
Ізв’яжімся, руські діти,
Час вже нам відмолодіти!
Свою пісню заспіваймо,
Свої сили добуваймо,
Та все піде влад!
А перед цим Маркіян Шашкевич у думі “Побратимові, посилаючи йому пісні українські” зронив із серця слова: “Аж мило згадати, як то серце б’єт-ся, // Коли з України руская пісенька // Так мило, солодко вколо серця вєт-ся”.
Якби не розпинались “ботокуди” москвофільсько-шовіністичного гарту, котрі, нехтуючи мораллю та здоровим глуздом, беруть собі на озброєння табачниківсько-бузинівську цинічну демагогію щодо історії та культури західної території України, щоб усе тут вульгаризувати та фальсифікувати. Про таких, як вони не скажеш: “що не голова – то розум”, бо вони усі на українофобський копил. Якщо і йдеться про історичну культуру Галичини, то й неофіти грачівсько-чечетівського кшталту та всілякі симоненківсько-вітренківські денаціоналізатори у Незалежній Державі Україні мали б “потроху прозрівати”, якщо вони не політичні гендлярі з московської “толкучки”. …Але не прозрівають! …Чому б їм, цим затятим антигаличанам, а отже антиукраїнцям, не вчитатися та затямити слова великого поета і великого знавця української історії й культури Євгена Маланюка: “Не треба бути фаховим істориком, – він їм тлумачив, – щоб зважувати й оцінювати значення Львова й Галичини в цілості історичного і культурного процесу нашого народу й Батьківщини. Вистачить лише пригадати нашу Козацьку (ніби дуже таку “наддніпрянську”, бо то й степ, Січ і Чорне море) Добу і усвідомити собі місце народження всіх тих Ставровецьких, Галятовських, Плетенецьких, Беринд та інших аж на тім, що ту добу очолив Петро Конашевич Сагайдачний (із Галицьких Кульчиць! – Т. С.). Лабораторією Козацької Доби була Західна половина нашої всеукраїнської “еліпси”: грунт Галицько-Володимирської Держави, Остріг і Львів, а Галичина – найголовніше, бо то вона видала галерею фундаторів нашого Бароко. А не забуваймо, що й старший Хмель вчився в Галичині…”6.
Із безлічі подібних фактів і складається наша Історія, колись розполовинена, але тільки кордонами, які намалювали на мапі дві сусідні імперії та, які не змогли і ніколи не зможуть розірвати навпіл українського серця. Україна – одна! І Шашкевич творив для неї!
Це літературознавчий портрет Маркіяна Шашкевича в оцінках його творчості найавторитетнішими дослідниками різних часів. Автор статті зводить у “конфлікт” дискусійні погляди на творчість галицького Будителя, щоб таким чином зняти суперечливість оцінок та глибше проаналізувати роль Шашкевича в історії нашої культури.
Тарас Салига, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка
1 Цитую за публікацією: Грабовський Сергій. Україна. Революція. Троцький. // Газ. День. – № 9-10 п’ятниця-субота, 21-22 січня 2011.
2 Там само. – День. – 21-22 січня
3 Широпаєв Олексій. Український та російський шляхи в історії: про два різні народи. // Газ. День. – № 232-233, 17-18 грудня 2010 р.
4 Єфремов Сергій. Історія українського письменства. – Нью-Йорк, 1991. – С. 318.
5 Шалата М.Й. Маркіян Шашкевич. / М.Й. Шалата. – К. : “Наукова думка”, 1969. – С. 105.
6 Маланюк Є. Львів і Галичина. – Книга спостережень. – Т. 2,. Торонто-Онт-Канада, 1966. – С. 365.