Євген Плужник у тлумаченні Володимира Державина і не тільки…
До 80-тої річниці з дня смерті поета на Соловках

Поет Євген Плужник у літературу входив по-своєму. Уже дебютні публікації віршів заявили про нього як про непересічного автора. «З першого свого кроку – за оцінкою Юрія Лавріненка, – він з’являється як поет вершинний, великий». По ньому, крім прози і п’єс, залишилась тільки трійця поетичних книг: «Дні» (1926 р.), «Рання осінь» (1927 р.) і «Рівновага» (1948 р., посмертне видання). Пристрасний шанувальник його творчості йі прекрасний її інтерпретатор, відомий філолог-славіст Володимир Державин, у післямові до книжки (Євген Плужник «Три збірки»), яку в сорокові роковини смерті поета (1976) підготував до друку в Мюнхені Інститут літератури ім. Михайла Ореста, висловився: «Якби поетичний геній визначався (як це багато хто думає) індивідуальною неповторністю стилю, відсутністю наслідуваних літературних або й пісенних зразків та попередників – лірика Є. Плужника, безперечно, становила б найвище мистецьке досягнення в цілому українському письменстві. Бо не в самій лише українській, а й у світовій літературі навряд чи знайдеться безпосередніше, вільніше від усіх видів риторики та «літературщини», висловлення найбезпосередніших і найуніверсальніших почуттів – зневіри, втоми, нудьги». Продовження →

Передмова автора

Цьогоріч минає 150 років від дня народження видатного французького письменника, драматурга, мистецтвознавця Ромена Ролана. 1915 року йому присудили Нобелівську премію «за високий ідеалізм літературних творів, а також за симпатію і любов до істини, з якою він описав різні людські типи». Одним з таких людських типів, якому Ромен Ролан присвятив свої «Життєписи славетних людей», був геніальний німецький композитор Людвіґ ван Бетовен (1770 – 1827). Пропонуємо читачам «Каменяра» уривок із «Життєпису Бетовена», що вийшов друком 1908 року.

Ярема Кравець

Чверть століття тому, коли я писав своє коротке «Життя Бетовена», не думав робити музикознавчу працю. Це було 1902 року. Я переживав неспокійний час багатий на руйнівні та живильні грози.
Я утік з Парижа. На десять днів подався шукати прихисток біля супутника свого дитинства, того, хто вже не раз підтримував мене у боротьбі за життя – у Бетовена. Я прибув до нього – до Бонна. Там я віднайшов його тінь і його старих друзів: родину Веґелерів, яку відвідав у Кобленці, в особі їхнього онука. У Маянсі я чув Musikfest його симфоній, якими диригував Вайнґартнер.
Опинившись із ним наодинці, сповідаючись перед ним на затуманених берегах Рейну, у сірих буднях дощового квітня, пройнявся його стражданням, його відвагою, його Leiden, його Freude; я стояв навколішки – мене підвела його сильна рука, яка охрестила мого маленького новонародженого – дитятко Жана-Крістофа; під знаком його благословення я повернувся зміцнілий дорогою на Париж, уклавши нову угоду із життям, співаючи Божеству Dankgesang того, хто видужує. Цим Dankgesang були саме ці сторінки. Спочатку вони друкувалися на сторінках «Revue de Paris», потім їх передрукував Пеґі. Я не очікував, що їхній голос вийде за вузьке коло друзів. Але «habent sua fata…».  Продовження →

Відгук на збірку Володимира Тимчука «Донецький аеропорт»
(Львів : ЗУКЦ, 2014. – 40 с.)

Події минулого року сколихнули світ і Україна знову, як і багато років тому, стала центром загальної уваги. Та, на превеликий жаль, історія, яку творили ми в ті дні, не мерехтіла промінням радості, не лунала сонно ніжними співами назустріч вранішньому сонцю, не полонила думки захмарними мріями про купання в теплому морі й інші розваги… Вона була іншою: била, калічила, підносила в небо душу, але залишала жорстоко розпечений осад смутку. Вона загорялася від спалахів справжнього вогню, але водночас розпалювала в серцях кожного все нові іскри любові до своєї неньки, до побратимів, до найріднішої Батьківщини. Вона прорізувала слух наш пострілами ворога, але це… змусило її залунати гучніше! Залунати голосом народу, єдиної і незламної української нації. Вона наповнювала наш розум журливими нотами, як той грім серед ясного неба, але виливалася дощем свіжих тверезих помислів, що закликали йти вперед – до перемоги! Продовження →

Що зачудовує нас в особі Романа Хоркавого, простої, скромної людини і через те, на жаль, не дипломованої академічними титулами й позбавленої літературних премій, автора нової фундаментальної книжки «Античність і сучасність»?
Уміння автора вловити та віддзеркалити у своїй творчості перелітні тіні стародавньої античності – це не просто талант Романа Хоркавого, а й складна робота. Складна вона й для самого зацікавленого читача. Він повинен прочитати не лише стислу рецензію на видання, а й книжку, відчути її зміст, насолодитися ним і використати у своєму житті.
Роман Хоркавий знайшов і відчув себе як ніхто інший на стежині інтелектуальних епох. Це не просто відчуття, а й глибоко творчі відкриття авторського розуму і душі на фоні глобальних і національних перипетійних парадоксів нашої технократичної пори. В історії є чимало інших прикладів інтелектуальної кооперації епох, наприклад, німецький класичний поет Йоганн Вольфґанґ фон Ґете називав себе греком. Цікавилися античністю й великі українці – Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко та інші. Продовження →

ЛЮДИНА з піснею чи духовно-моральним віршем може працювати, відпочивати, відзначати урочисті дати: уродини, весілля і навіть похорони, – все, що пов’язано з людським життям-буттям на Богом даній нам Землі» – так народний геній вустами Марії Максимишин із села Запитова, що недалеко Львова, розкриває нероздільність життя і пісні. У свої 85 років пані Марія пам’ятає більше сотні обрядових і необрядових пісень і володіє чарівною силою голосу. Майже все своє свідоме життя – з тринадцяти років – вона співає у хорах, а останні 20 років незмінно керує запитівським церковним хором, навчаючи хористів співу винятково на слух, з пам’яті, без музичної освіти.
Наприкінці 2015 року фонди фольклорного архіву кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси нашого Університету поповнилися вельми цінним матеріалом, що репрезентує пісенний репертуар талановитого народного виконавця і пропонує цікаві можливості для простеження особливостей побутування фольклорної традиції нашого краю у другій половині ХХ століття. Ідеться про понад сотню народних пісень різних жанрів, а також авторських пісенних і віршових творів, записаних із уст Марії Максимишин, яка народилася і проживає у селі Запитів Кам’янко-Бузького району Львівської області. Продовження →

Упродовж 16–18 лютого 2016 року в Науковій бібліотеці ЛНУ ім. Івана Франка відбулася унікальна подія – вперше за ініціативи саме студентської молоді – Наукового товариства історичного факультету і Львівського медієвістичного клубу, та за підтримки викладачів історичного факультету Франкового університету було започатковано щорічний студентський історичний турнір ім. М. Грушевського. Перші змагання юних істориків відбулися в рамках відзначення 150-річного ювілею від дня народження видатного українського історика Михайла Грушевського. Продовження →