Учасники наукового семінару з історії освіти і шкільництва під керівництвом проф. С. Лемпіцького, 1928 р.

Витоки педагогічної освіти у Львівському університеті сягають початку ХІХ ст. У 1805 р. Університет реорганізували в ліцей зі збереженням базової навчальної програми. Саме в період функціонування Університету в статусі ліцею прийнято ухвалу Міністерства освіти і віровизнань про започаткування викладання у Львові предмета педагогіки в межах підготовки вчителів для середньої ланки освіти. 1812 р. в навчальній програмі Університету з’явився лекційний курс педагогічного спрямування. З цього року почала свій відлік педагогічна підготовка студентів у Львівському університеті. Першим викладачем навчальної дисципліни “Педагогіка, або Наука про виховання” став Вацлав Фойґт, який до цього працював на викладацькій роботі в Академічній гімназії міста Праги, згодом – надзвичайним професором логіки, метафізики, етики і педагогіки Ягеллонського університету. Продовження →

Від античної епохи, куди сягають корені семи вільних мистецтв, крізь університетське середньовіччя та велич і вишуканість гуманізму і бароко, до модерних часів з їх генною інженерією та комп’ютерною революцією, із упевненим крокуванням до здобутків прийдешнього, саме бібліотека – класична чи електронна – є незглибимим джерелом знань та основою академічної освіти і виховання.
Заснована 1608 р., коли місто уже славилося своїми видавцями і книгозбірнями шкіл та міщан, бібліотека стала важливим осередком розвитку науки і освіти, популярним далеко за межами України. Унікальна книгозбірня, як слушно стверджували романтики, справді стала підґрунтям і початком Університету – і 1661 р., коли було видано фундаційний привілей, і 1784 р., коли формувався Йосифінський університет, і в новітніх умовах, коли, зі здобуттям Львівським університетом почесного статусу національного 1999 р. Продовження →

Академік Євген Лазаренко, ректор 1951–1963 рр.

Я завдячую долі, що пов’язала мене з такою людиною. Моє спілкування з Євгеном Лазаренком почалося зі студентських років і тривало до кінця його життя.
Перша зустріч з Євгеном Костянтиновичем відбулася 1948 р. у деканському кабінеті, у якому молодий професор проводив співбесіду з абітурієнтами. У 1953 р. з його рук у Дзеркальній залі Університету я отримав диплом з відзнакою, 1957 р. під його керівництвом успішно захистив кандидатську дисертацію і розпочав педагогічну діяльність на посадах асистента й доцента, 1975 р. в Києві за його підтримки захистив докторську дисертацію. Наступні мої зустрічі з Є. Лазаренком відбулися навесні 1978 р. під час Керченської (останньої в його житті) наради, на якій він, будучи вже тяжко хворим, виголосив чотири доповіді. Продовження →

Михайло Марченко, ректор Львівського державного українського університету в 1939–1940 рр.

На перший погляд, життєвий шлях, який пройшов М. Марченко до моменту його призначення ректором Львівського університету, мало чим відрізнявся від типового шляху радянського вченого-суспільствознавця. Михайло Іванович Марченко (1902–1983) походить із багатодітної сім’ї українських селян. Упродовж 1920–1923 рр. навчався в Київській артилерійській школі. 1932 р. вступив до Інституту червоної професури (ІЧП) при уряді. Під час навчання в ІЧП, що виконував роль основного на той час республіканського осередку з підготовки ідеологічно “підкованих” наукових кадрів, М. Марченко свідомо обрав спеціалізацію “Історія України”. Прагнення реалізувати свої інтелектуальні здібності, навчатися, розширювати світогляд, свідчить про відповідну життєву амбітність М. Продовження →

Нещодавно своє 160-річчя відзначила Львівська школа української словесності – її осердям є наукові підрозділи Львівського національного університету імені Івана Франка, що виникли й розвинулися на основі кафедри руської словесності, яку на хвилях революційного піднесення європейської “Весни народів” 1848 р. виборола українська громадськість Галичини. Цю кафедру, засновану для вивчення мови, літератури і фольклору українського народу, очолив один із учасників гуртка романтиків “Руська Трійця” – мовознавець, історик літератури та фольклорист Я. Головацький. Його наступниками були відомі вчені, які заклали міцні підвалини львівської філологічної школи: історіограф українського письменства і мовознавець О. Огоновський; дослідник українсько-слов’янських культурних зв’язків О. Колесса та його брат академік Ф. Продовження →

Правнича школа Університету

Правничу школу Львівського університету становлять юридичний факультет, правничий коледж, правничий факультет Інституту післядипломної освіти та кафедра міжнародного права і кафедра європейського права факультету міжнародних відносин.
Витоки розвитку правничої школи Львівського національного університету імені Івана Франка сягають дати 20 січня 1661 р., коли король Ян II Казимир підписав диплом, який надавав Львівській колегії “гідність академії і титул університету” з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін та присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. І хоча в тогочасному Університеті було тільки два відділи (факультети) – філософський та теологічний, започаткували читання низки юридичних дисциплін. Після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської монархії Львівський університет у 1773 р. Продовження →

Частина оновленої до 350-річчя експозиції Музею історії Університету

Усяке народження – велика таїна. Заснування Львівського університету має чимало загадкових або забутих сторінок, які кожен по-своєму тлумачить уже 350 років. Подарунком усім до ювілею є створення нової експозиції Музею історії Університету, зокрема тієї частини, де наочно показано народження Львівського університету на тлі складних умов розвитку освіти й науки в середньовічній чи ранньомодерній Україні.
Свідченням високого рівня писемності, освіти і культури на заході України-Руси ще за княжої доби є знахідки стилосів – знаряддя для письма. Є такий експонат і в експозиції музею. Це – недавня знахідка Інституту археології Львівського національного університету імені Івана Франка під час розкопок у Пліснеську. Продовження →

Мій перший спомин про університет… Зовсім дитячий, та все ж, як мені тепер видається, велемовний…
Осінь гіркого 1942 року, коли від крові хижіла земля (В. Симоненко)… Мені йде восьмий рік життя, одначе під час війни діти дорослішають трагічно швидко. Стоїмо з моїм дідусем – отцем Юліаном Дзеровичем, каноніком Святоюрської капітули та довголітнім директором учительської семінарії – перед Університетом. Дідусь каже, що цей Університет носить ім’я Івана Франка, письменника, який написав “Абу-Касимові капці” та “Лиса Микиту” (ці твори були супутниками мого дитинства). Дідусь розповідає мені, що Він вчився в цьому Університеті і, можливо, я колись вчитимуся в ньому. Задумавшись, Дідусь починає декламувати вірш “Земле, моя всеплодющая мати…”… Декламує із захопленням, не звертаючи уваги на метушню довкруги. Продовження →

Ювілейний рік нашого Університету спонукає до роздумів про його значення в долі нашої культури; хочеться зрозуміти бодай окремі факти з його життя, з життя людей, доля яких пов’язана з цим поважним навчальним і науковим центром; хочеться сказати тепле слово про добрих людей, тих, з ким довелося працювати, ділити радощі, а часом і тривоги, бачити злети й падіння, бути свідком багатьох гірких хвилин. Усього було подостатком упродовж праці в цьому Домі – а це вже, слава Богу, понад 50 років!
І мимоволі дивуєшся, прагнеш збагнути ті непрості стежки, якими доля привела до Львівського університету представників п’ятьох поколінь мого роду Сербенських-Футуймів, що замешкали в далекому від комунікаційних зв’язків подільському містечку Золотому Потоці. Рідний брат бабусі Теофіли, Григорій Футуйма, у 20-х роках минулого століття закінчив медичний факультет Університету, рідний батьків брат Степан Сербенський у міжвоєнний час навчався на філософському факультеті. Продовження →

1.    Бодак Оксана Іванівна
2.    Денисюк Іван Овксентійович
3.    Здоровега Володимир Йосипович
4.    Кульчицький Володимир Семенович
5.    Матковський Орест Іллярович
6.    Михасюк Іван Романович
7.    Пашук Андрій Іванович
8.    Романюк Микола Олексійович
9.    Савула Ярема Григорович
10.    Шаблій Олег Іванович
11.    Шеремета Мирослав Миколайович
12.    Ватаманюк Зіновій Григорович
13.    Копистянська Нонна Хомівна
14.    Кравчук Ярослав Софронович
15.    Кузьма Юрій Богданович
16.    Лянце Владислав Елійович
17.    Міщенко Леоніла Іванівна
18.    Стахіра Йосип Михайлович
19.    Рабінович Петро Мойсейович
20. Продовження →