Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом.
Іван Франко

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу…

Іван Франко

7 травня 2012 року в Університеті вшанували пам’ять Івана Франка урочистою академією “Народе мій!” Розпочали вечір спільним виконанням “Вічного революціонера”. Зі вступним словом “Вірю в силу духа…”: маєстати Франкового слова” виступив кандидат філологічних наук, доцент, директор Інституту франкознавства Святослав Пилипчук: “Той Франковий невичерпний скарб формує основу сучасної гуманітаристики. Бажання правди у душі, ієрархія ціннісного були для нього визначальними”.

Франкознавець провів аналогії зі сучасністю, зазначивши, що з часів Франка мало що змінилося. І сьогодні для того, щоб бути справжнім українцем, потрібна неабияка мужність. Саме Франко без претензійності і месіанізму став речником національної ідеї. Він невтомно звертався до кожного українця, аби той визначився в національних координатах. “Франко облагородив українську кров, виховав генерацію молодих українців. Переконаний, що наснажена його духом українська нація зможе здобути своє європейське обличчя”, – підсумував Святослав Пилипчук.

Гармонійно поєднав настроєвість поезії Івана Франка “Vivere memento!” із духом великодніх народних забав Народний ансамбль пісні й танцю “Черемош” у вокально-хореографічній композиції “Наша весна красна”. Продовження →

1926 року у статті “Апостолові праці” Михайло Грушевський писав, що Іван Франко “…дав свому народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значіння можна буде оцінити відповідно тільки згодом, з далекої перспективи історії”1. Погоджуючись із міркуваннями нашого першого президента, зазначимо, що той Франків “невичерпний скарб” формує основу національної гуманітаристики, є її відправним пунктом. Зрештою, мусимо визнати, настала вже й та “далека перспектива історії”, коли учений світ постав перед необхідністю повною мірою осягнути наснажений значним евристичним потенціалом велегранний доробок генія. Водночас, як ніколи відчуваємо потребу взяти в руки гартовану Франковим огнистим словом зброю, аби її непідкупним авторитетом жалити українофобську мізерію у той гіпертрофований нерв захланності, що нахраписто пульсує у єстві тих, хто за наш кошт переживає “головокружение от успехов”.

Франкове слово живо промовляє до людей зі здоровим нервом моральности, для тих же, кого “подвиг” Юди манить майбутніми вигодами, філософія життєвої поведінки автора “Мойсея” ніколи не буде зрозумілою до кінця. “Бажання правди у душі”, власне правда, якою б гіркою вона не була, в ієрархії цінностей Івана Франка завжди була пріоритетною. Він не сприймав недовисловленої, замовчуваної, переінакшеної правди, відтак нерідко, викриваючи “побожні” і не надто підступи еквілібристів слова, не раз опинявся поза колом толерованих офіційною владою осіб. Яко “блаженний муж, що йшов на суд неправих”, аби там, на несправедливому судилищі, де “неперемінними вотантами” були такі собі тогочасні зваричі, кирєєви, вовки та ін., незважаючи на тисячні небезпеки, завжди знаходити сили голосити “святую правду”, змагати до справедливості, долати безліч “хорих і уломних стереотипів”, виправляти хиби оспалої і опасистої суспільності, ждати і жадати позитивних змін у свідомості “непереглядної юрби”, Франко, будьмо певні, таки “ублагородив українську кров”, виховав генерацію “Молодої України”, яка навчилася “думати і почувати самостійно, не оглядаючись на високі впливи, не вивішуючи хоруговки на вітер”2, яка зуміла відчитати з його партитури національних імперативів усі партії, і злагоджено заграти крісами січового стрілецтва, гвинтівками вояків УПА, поклацуванням друкарських машинок шістдесятників-дисидентів та їх же поцокуванням сокир об конари соловецьких кедрів, вистукуванням шахтарських касок і гучними голосами студентів-голодувальників, рокотанням залізних майданівських бочок… Переконаний, що найближчим часом цей наснажений Франковим духом літопис українських промов можна буде поповнити самоствердним “золотим словом” могутньої європейської нації. Продовження →

15 травня 2012 року відбулася Конференція трудового колективу Університету, під час якої делегати заслухали й обговорили звіт Ректора Університету за період роботи з травня 2011 року до травня 2012 року, звіт про виконання Колективного договору Львівського національного університету імені Івана Франка на 2011-2012 рр., обрали представників факультетів і коледжів до складу Вченої ради Університету та ухвалили зміни до Статуту Університету.

“Шановні студенти, аспіранти, викладачі та працівники! Минулого навчального року ми відзначили 350-літній ювілей Львівського університету. Відкриття ювілейного року відбулося в Актовій залі Університету 20 січня 2011 р. Кульмінаційними ювілейними заходами стали Міжнародна наукова конференція та Урочисте засідання Вченої ради Університету у приміщенні Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, у якій взяли участь Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, маршалок Сейму Республіки Польща Ґжеґож Схетина, перший заступник Міністра освіти і науки, молоді та спорту України Євген Суліма, посли та консули іноземних держав, представники обласної та міської влади, духовенство, творча інтелігенція, ректори ВНЗ Львівщини, України та закордонних університетів, представники академічної спільноти Університету. Дякую всім за підготовку та безпосередню участь у відзначенні ювілейних заходів”, – такими словами розпочав свою доповідь Ректор Іван Вакарчук.

Іван Олександрович закцентував увагу на питаннях навчально-методичної, наукової, виховної і профорієнтаційної роботи, видавничої діяльності, міжнародної співпраці, соціальних і господарських проблем. Також Ректор детально проаналізував успішність і якість навчання студентів Університету. Продовження →

У 2011 р. в рамках ініціативного комплектування Архів Університету розпочав роботу над створенням фондів особистих документів професорів Університету. Це дасть можливість поповнити архівні фонди документами відомих діячів освіти, науки, культури, діяльність яких пов’язана зі Львівським національним університетом імені Івана Франка. Зауважимо, що ця ініціатива є новою в українському досвіді університетської архівної справи. Архіви як відомчі установи, згідно зі законодавчо затвердженими професійними правилами роботи, комплектуються лише документами, які вийшли з діловодства. Але це не відповідає вимогам сучасності та тій ролі, яку відіграють університети в науковому та суспільному житті. Роботу з ініціативного комплектування, наразі, активно проводить лише Науковий архів Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Працівники Архіву Університету розпочали активну співпрацю з колегами вказаної установи, провели спільні наради та науково-методичні семінари, метою яких було напрацювання нових засад роботи з університетською документацією.

Наразі в архіві вже створено декілька фондів, серед яких – фонди заслужених професорів Університету Степана Арсентійовича Макарчука та Нонни Хомівни Копистянської, а також відомих громадських діячів Ірини й Ігоря Калинців. Продовження →

Учені і практики – географи, історики, містобудівники та картографи створили й опублікували унікальну картографічну збірку “Львів: комплексний атлас”. Цей оригінальний твір розроблений на кафедрі економічної і соціальної географії нашого Університету під редакцією заслуженого професора Олега Шаблія. Атлас присвячено 350-літтю Університету.

Львів – складне і багатовимірне місто-феномен, силове поле якого простягається далеко за межі Галичини – на Західний регіон і на весь простір України. Він – духовна, культурна столиця нашої держави, генератор нових ідей в усіх сферах життєдіяльності українського народу, спад­ко­ємець творіння його великих мислителів, митців і діячів минулих епох. У багатьох відношеннях він є першопрохідцем.

Піонерство Львова у духовному просторі України у тому, що тут вперше на українських землях був заснований університет європейського типу (1661 р.), надруковано “Буквар” (1586 р.), випущено першу газету (1776 р.), створено некороновану академію наук України – Наукове товариство імені Т. Шевченка (1873 р.) і першу політичну партію (1890 р.). Він був кількасотлітнім осідком Греко-католицької церкви, яка екуменічно поєднала православний обряд з латинським віровченням. І ще багато інших “перших” (перша аптека, перша гасова лампа, перший футбольний гол, перша кав’ярня). А які особистості жили і творили у Львові: українські першодрукарі Іван Федорович, Михайло Сльозка і Степан Дропан, донатори і благодійники Костянтин Корнякт і Гальшка Острозька; письменники Іван Франко, Захер Мазох, Єжи Лец, Станіслав Лем, історики Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Ярослав Дашкевич; військові і політичні діячі Богдан Хмельницький, Симон Петлюра і Степан Бандера, героїні національно-визвольної боротьби Олена Степанів та Ольга Басараб… Тут закладені початки модерної національної географії і картографії – першим доктором географії, українцем Григорієм Величком і академіком Степаном Рудницьким. Продовження →