Представники громадського сектору, експерти й освітяни обговорили роль і функції головуючої держави в ОБСЄ, досвід попередніх головувань та ініціативи, які мають бути впроваджені в часі головування України.

У Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка 17 грудня 2012 року відбулися громадські слухання «Формуючи порядок денний головування України в ОБСЄ у 2013-му році». Організований захід Інститутом Євроатлантичного співробітництва (ІЄАС) у співпраці зі ЛНУ ім. Івана Франка та за підтримки Національного фонду в підтримку демократії (США).

Під час заходу йшлося про очікування щодо українського головування та суспільно важливі пріоритети, які повинен висувати уряд України й інші проблемні питання. Продовження →

У Львівському національному університеті імені Івана Франка 12 грудня 2012 року відбулося перше засідання Установчих зборів Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури.

Розпочали захід спільним виконанням Гімну України. Із вітальним словом до делегатів зборів звернувся Ректор Університету, Герой України, професор Іван Вакарчук: «Сердечно вітаю делегатів з усієї України з першим засіданням Установчих зборів. Більш, ніж 160 років тому у Львівському університеті було створено кафедру української словесності у складний час періоду «весни народів» 1848 року, коли діячі науки і культури об’єднали наукові, літературні й освітні сили задля самовідданої праці на добро українського народу. Прикро, що сьогодні знову гостро стоїть питання захисту української мови. Вчена рада Львівського університету лише впродовж останніх двох-трьох років неодноразово зверталася до керівників держави, до Верховної Ради України зі заявами про те, що неприпустимим є звуження української мови як державної, системно вимагаючи відкликання ганебних законопроектів».

Іван Олександрович склав щиру подяку ініціативному комітету філологічного факультету й усім присутнім за активність і небайдужість. Він зокрема зазначив, що новостворена Асоціація здійснюватиме високу місію – розв’язання нагальних проблем щодо утвердження високого авторитету української мови у світі, а це велика відповідальність перед усіма поколіннями українців. На завершення свого виступу Ректор побажав добра та щастя, щоби «діяльність йшла передусім на користьукраїнському народові». Продовження →

Один із корпусів нашого Університету знаходиться на вул. Дорошенка 41. Тепер тут географічний факультет, кафедра іноземних мов і Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка. Історія цієї будівлі і прилеглої території дуже цікава.

Колись на сучасній вул. М. Коперника стояла церква Святого Духа з дзвіницею, перебудована у ХVIII ст. з барокового костелу сестер домініканок, побудованого в 1722–1729 р. разом з монастирем. Костел та монастир домініканок були зведені на кошти фундаторки Теофілії з Ліщинських Вишневецької. Після касаційних реформ імператора Йосифа ІІ у 1783 р. ансамбль монастиря віддали українській громаді під новоутворену Греко-католицьку духовну семінарію (з 1929 р. – Богословська академія), а костел перетворено на семінарську церкву Святого Духа. Тоді в церкві був встановлений п’ятиярусний іконостас пензля художника Луки Долинського, різьбу до якого виконав Іван Щуровський.

У 1780-х рр. Греко-католицьку семінарію у Львові відвідав австрійський імператор Йосиф II.

Здавалось би, не цісарська це справа – перейматися інтригами педагогічних кадрів у якійсь там Галичині! Однак Йосиф II поставився до справи серйозно. «З тої причини відвідав він семінарію, не увідомивши о тім завчасно нікого, зустрівся з викладачами й студентами. Відтак у бесіді з Феслером повідомив, що вирішив відкликати того, бо не може бути ректором propter scandalum». Продовження →

(До ювілею Андрія Олександровича Содомори)

У кожному національному письменстві, крім давньогрецького, функціонують оригінальна й перекладна літератури. Залежно від історії нації роль перекладної літератури то зменшується, то збільшується, але загалом вона ніколи не втрачає своєї ваги. Особливістю Андрія Олександровича Содомори як творчої особистості є те, що цей видатний Майстер українського красного письменства має колосальний доробок і в оригінальній, і в перекладній літературі, оскільки своїми перекладами, оригінальними творами та критичними працями він збагатив душу української нації.

А. Содомора народився першого грудня 1937 року, а перед тим – третього листопада того ж року, – за вироком трійки НКВД Ленінградської області, в карельському урочищі Сандормох розстріляли М. Зерова, В. Підмогильного, Г. Епіка, М. Вороного, М. Куліша, П. Филиповича, О. Слісаренка, Мирослава Ірчана, К. Поліщука, С. Рудницького, А. Крушельницького та чимало інших інтелектуалів різних націй. Знищення таких Талантів, як М. Зеров, – це всенаціональна трагедія. Та доля подарувала Україні в тому ж році інший великий Талант. Продовження →

Українська громадськість і ширша – на європейському континенті, зокрема та, яка ніколи не була байдужою до подій, що відбувалися чи відбуваються на теренах України, знає цю особистість, яка заслужила визнання як Героїня світу. У цій людині щасливо зосередилися таланти і громадського чи політичного життя, і письменниці, і захисниці прав та свобод українців разом з характером, який фактично ніколи не йшов на компроміси, бо в умовах москво-більшовицького тоталітаризму будь-яка форма компромісу, як правило, закінчувалася або конформізмом, або співпрацею з ворогом – колабораціонізмом. Ця особистість щасливо поєднала в собі глибоку, скажемо, – безмірну любов до власного народу і прагнення всіма доступними їй силами прислужитися для його визволення.

І якщо сьогодні замислюємося: звідкіль беруться ці шляхетні засади, то, звичайно, згадуватимемо дорогий час дитинства і до юнацьких років, також книжки, в які поринала повністю молода душа, церкву і християнське виховання, котрі створили міцні підвалини, настільки непохитні, що наступні випробування не змогли їх ні похитнути, ні, тим більше, зруйнувати. І все ж таки, не слід забувати, що значна частина життя Ірини Калинець припала, за висловом знаменитого неокласика Юрія Клена, на «прокляті роки» – роки неволі, насильства, національної і разом з тим соціальної несправедливости, ідеологічного тиску і ганебних стандартів, яких не витримувало нормальне національне мислення й спосіб життя згідно з власними внутрішніми законами правди і справедливости.

Зрозуміло, що така душа шукає способу, з одного боку, найповніше розкритись, а з іншого – як покликання – насамперед служити нації, яка в умовах бездержавности здесяткована й стероризована окупантами різних мастей, спливаючи кров’ю, не здалася й постійно, систематично та безперервно йшла до визволення. Для майбутньої письменниці й правозахисника найсвіжішою сторінкою минулого було українське підпілля і героїчна УПА, бо все українське, що оточує нас повсякденно, наповнене живою історією, ніколи не зникає з пам’яти і є еталоном стійкости й принциповости в моменти важливих рішень. Продовження →

(вечір пам’яті Леоніли Іванівни Міщенко)

Лише від живих споминів сучасників залежить безсмертя тих, хто відійшов за грань земного життя. І задля збереження неперервності спілкування поколінь, попередніх, теперішніх і наступних, уже традиційно філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка віддає шану викладачам, знаковим постатям із непроминущими долями, справами та духовними спадками, проводячи вечори їх пам’яті.

14 грудня 2012 року відбувся вечір пам’яті заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури імені акад. М. Возняка Леоніли Іванівни Міщенко з нагоди 90-річчя від дня народження.

«Людське життя – мить. Генії живуть у нашій пам’яті завдяки своїй праці. Леоніла Іванівна – одна з них…», – відкрив вечір доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Василь Будний. Упродовж теплого, овіяного родинною атмосферою вечора споминів і роздумів про сенс нашого життя та майбутнього виступили відомі мистецтвознавці, літературознавці, друзі й сподвижники Леоніли Іванівни. Продовження →

(Пам’яті Яреми Євгеновича Полотнюка)

22 серпня 2012 року з життя пішов визначний учений-сходознавець Ярема Євгенович Полотнюк. Його смерть стала ударом для викладачів та студентів: він ніколи не скаржився на здоров’я та мав багато планів на майбутнє, якими любив ділитись зі своїми студентами. Українська орієнталістика втратила багатогранну, шановану людину, сподвижника, поліглота, викладача, перекладача та письменника.

2 липня 1935 р. в місті Коломиї Івано-Франківської (тоді Станіславівської) області в родині лісового інженера Євгена Васильовича Полотнюка та письменниці Ірини Вільде, справжнє прізвище якої було Дарія Дмитрівна Полотнюк (дівоче – Макогон), народився перший син – Ярема. У 1940 р. сім’я переїздить із Самбірського району, що на Львівщині, до села Микуличин. У листопаді 1943 року, коли Яремі було 8 років, він втратив батька, розстріляного прилюдно неподалік залізничної станції Ворохта за вбитого німецького вояка.

Першим учителем Яреми Полотнюка стала його бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон з дому Янушевських, німкеня, яка з донькою і чоло­віком розмовляла залежно від ситуації то українською, то німецькою мовами. Продовження →

(Концерт до 170-річчя від дня народження композитора та з нагоди відкриття в Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка аудиторії музики з методикою музичного виховання та музикотерапії імені Миколи Лисенка)

«Яка краса! Усе життя
в акорди перелить,
З високих дум і почуття
нове життя творить.»
М. Вороний

М. Лисенко (22.03.1842 – 6.11.1912) – особлива постать в історії України не лише для музикантів, а й для письменників, істориків, культурологів, театрознавців, мовознавців, етнологів, фольклористів, педагогів. Окрім різножанрових вокальних та інструментальних музичних творів великої і малої форми, залишив для нас композитор записи понад двох тисяч народних пісень, 700 з яких гармонізував для голосу в супроводі фортепіано та для різних хорів; літературно-критичні праці, підручник співу для народних шкіл. Непохитна позиція М. Лисенка щодо вживання української мови (навіть слова іноземних авторів для своїх творів використовував у перекладах М. Старицького, Лесі Українки й ін.) і досі є прикладом високої національної свідомості Великого Українця. М. Лисенко брав участь у збиранні матеріалів до «Словаря української мови» під редакцією Б. Грінченка, а також долучився до редагування цієї праці.

Переконання та життєве кредо Миколи Лисенка «Ніколи не пізно наукою збагачувати свій світогляд» втілилося в багатьох його зацікавленнях, у професійній діяльності. Участь у фольклористичних експедиціях, написання кандидатської дисертації (М. Лисенко – кандидат природничих наук, 1864 р.), композиторська, виконавська, учительська праця – свідчення ерудиції ученого, а також гармонійної співдії науки й мистецтва в пізнанні світу. Продовження →

Упродовж двох століть, від часу започаткування у 1812 р. викладання перших педагогічних дисциплін, у розвиток педагогічної освіти та науки у Львівському університеті вписано імена багатьох відомих учених-педагогів.

Із-поміж загалу видатних організаторів педагогічної освіти та науки у Франковому університеті слід віддати належне відомому педагогу й науковцю Галині Олександрівні Паперній, 100-ліття від дня народження якої виповнилося цьогоріч. З нагоди ювілею педагога-вченого на кафедрі загальної та соціальної педагогіки відбулися науково-педагогічні читання. У виступах завідувач кафедри Дмитро Герцюк, доцент Тетяна Равчин, аспірант Христина Калагурка проаналізували життєвий і творчий шлях Г. Паперної, акцентували увагу на її новаторських педагогічних ідеях. Спогадами про непересічну особистість Галини Паперної поділися колишні колеги: Євгенія Сявавко, Ольга Неровня, Катерина Ятлух, її студенти Петро Пітило, Галина П’ятакова, онука Галини Олександ­рівни – Олена.

Галина Паперна народилася 20 квітня 1912 р. у м. Артемівську Донецької області в сім’ї службовців. Початкову освіту здобула в місцевій школі, а згодом продовжила навчання у спеціальній економічній професійній школі та Харківському інституті народної освіти. Перший педагогічний досвід майбутня дослідниця здобула в дитячих садках і школах рідного міста. Після закінчення інституту була скерована у м. Тираспіль, де більше року працювала методистом Наркомпросу АМРСР (Автономна Молдавська Радянська Соціалістична Республіка). Продовження →

Йосиф Делькевич (1822-1912)

У 2012 році виповнюється 190 років від часу народження і 100 років від часу смерті знаного львівського професора.

Український церковний і громадський діяч, теолог, політик і педагог, професор і ректор Львівського університету, член-засновник низки провідних українських культурно-освітніх товариств «Галицько-Руської Матиці», «Народного Дому», почесний член товариства «Просвіта». Саме такі відомості можна почерпнути з енциклопедичних статей про Йосифа Делькевича. Сьогодні, не оминаючи ключових віх життєпису, спробуємо виокремити риси його неординарної особистості.

Делькевичі походили з давнього лемківського священичого роду, що сягав коренями XV-XVI ст. Згадки про юні роки Йосифа Делькевича доволі скупі. Відомо тільки, що народився 1822 року в містечку Лежайськ (нині – Підкарпатське воєводство Польщі). Освіту здобував у Львові в Генеральній греко-католицькій духовній семінарії та університеті. Також навчався в Перемишлянській єпархіальній духовній семінарії. Ступінь доктора теології здобув у Віденському університеті в 1855 році й повернувся до Перемишля. Тут розпочалася викладацька діяльність Йосифа Делькевича. Він учителює в духовній семінарії, згодом стає її префектом. Однак перемишльський період його життя тривав недовго, і в 1860 році він переїздить до Львова. Продовження →