Шляхетна людина зберігає постійність шляху –
Нікчемні людці жадають лише власного збагачення.
Сюнь-Цзи, ІІІ ст. до Р. Х.
Восени минулого року світова культура поповнилася ще одним чудовим витвором кіномистецтва – мова йде про фільм «Поводир» Олеся Саніна. Так-так, власне, світова культура, а не виключно українська – хоча, можливо, у це важко повірити з огляду на попередній досвід українського кінематографу. Важко згадати хоча б один фільм, знятий у незалежній Україні, що своїми художніми якостями міг би потенційно зацікавити велику кількість іноземних глядачів. Чому так? Видається, що українське кіно опинилося в жахливих тенетах зведеної до крайності самостійності – ним оволоділо прокляття провінціалізму – про це, власне, писав ще Дмитро Донцов, але ж мало що змінилося з тих часів. Це прокляття, що й досі тяжіє над українською культурою, є темою багаторічних дискусій та розвідок. Варто згадати хоча б збірку есеїв Оксани Пахльовської«Ave, Europa», у якій авторка намагається показати, наскільки українська культура є ізольованою від світу, провінційною, невідомою та нецікавою для більшості іноземців – зв’язки з Європою залишилися, але вони розмиті, нечіткі, і завдання діячів сучасної української гуманітаристики – посилити, підкреслити, збільшити ці зв’язки. Продовження
