У Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка 24 вересня 2015 року відбулося відкриття Українсько-польсько-німецького наукового семінару вздовж шляху «via regia» «Прикордонні та транскордонні відносини між людьми, товарами, культурами, знаннями». Мета заходу – пошук шляхів розбудови громадянського суспільства та порозуміння між народами, а також поглиблення знань про історію, традиції та культуру Німеччини, Польщі та України. Продовження →

«Переживання щастя і здоров’я глибоко вкорінені у природі людини» (Х. Верхевен). Під таким девізом у Львівському національному університеті імені Івана Франка функціонує Психологічна служба. Ви знаєте, що, навчаючись тут або працюючи, маєте право на отримання безкоштовних психологічних консультацій? Ні? Тоді інформація для Вас. Продовження →

До 85‑річчя професора Любомира Сеника

Коли в літературно-творчих дискусіях, політичних дебатах, що стосуються долі України, чи просто в приватних розмовах із друзями виринає ім’я Любомира Сеника, на обличчях людей помічаєш задушевне просвітління глибокої поваги й радості. У цьому безсловесному оркестрі емоцій починаєш усвідомлювати духовно-інтелектуальну глибину професора‑літературознавця, прозаїка, поета, громадського діяча, який став нашою кафедральною візитною карткою в науковий світ щирості, доброти й любові.
Справжня щирість, доброта й любов у нашому бурхливому житті, у цій суєті суєт, на жаль, проходить якось непомітно. Так непомітно минуло вісімдесят п’ять миттєвостей весни, вірніше літ, у житті ювіляра. Продовження →

В Інституті франкознавства Університету відбулася презентація книги «Іван Франко. Українське перо іспанських класиків», яку нещодавно видало Українське студентське товариство Університету Валенсії.
Привітав присутніх директор Інституту франкознавства Святослав Пилипчук, який зазначив, що «видання є одним із важливих кроків на шляху до залучення іспаномовного світу в царину української культури». Продовження →

«Є великі слова,
які настільки порожні,
що в них можна ув’язнювати
цілі народи» (С.Є. Лец).

Віддавна на Землі так повелося: хочеш бути цікавою людиною, навчитися своєрідно сприймати дійсність та осмислювати її – освоюй думки і спосіб мислення мудрих людей. Український народ дав світові не одного мислителя, якими можна захоплюватися і в яких можна вчитися мудромислія. Серед них вагоме місце посідають і релігійні діячі. Одним із найбільших любомудрів серед українських релігійних мислителів був Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Цьогоріч святкуємо 150-річчя від дня його народження. Продовження →

Мої обов’язки супроти Вас, як не менше Ваше таке важке під цю пору положення, спонукали мене написати це письмо. Надіюся, що приймете його щиро так, як (із) щирим серцем приятеля я до Вас відзиваюся. Мій уряд душ-пастиря, а може ще більше ніж той уряд, – приязнь, яку відчуваю до всіх Вас разом, вимагає від мене безоглядної супроти Вас щирости. Скажу Вам усе, що виджу у Вас доброго, і все, що можу мати проти Вас, або радше, що по моїй думці є від’ємною чертою Вашого покоління. Продовження →

Відзначаючи 150-річний ювілей від дня народження Митрополита Андрея Шептицького одночасно з початком роботи наукової конференції «Мойсей українського духу», 1 жовтня у Кабінеті літератури української діаспори імені Петра Ґоя відкрито виставку наукових і публіцистичних досліджень про діяльність та життєвий шлях, а також закордонних видання праць Митрополита Андрея.
Завідувач Кабінету літератури української діаспори імені Петра Ґоя Орися Лещишин наголосила, що, пишучи про Андрея Шептицького, автори найчастіше вживають епітет «Великий». До прикладу, назви книг:  «Добрий пастир і Великий громадянин», «Великий чернець і народолюбець», «Великий василіянин», «Вісті про Великого Митрополита Андрея Шептицького». «Дослідники пишуть про його великодушність до кожної людини незалежно від статусу,  віросповідання та національності, – продовжила завідувач Кабінету, – про нього відгукуються як про великого мецената». Продовження →

Документальний роман-колаж Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» (у двох книгах ) – багатогранний твір, у якому пульсує неспокійне творче життя художниці, присутня епоха в її драматичних колізіях та з незвичайною щирістю й теплотою автора виписано, я б сказав, «вимальоано» непересічну творчу біографію художниці високого таланту в переплетенні з нуртуванням глибинних інтимних почуттів героїні.
Прологом до моїх роздумів над твором доречними будуть слова авторської самооцінки: «Без зайвої скромності вважаю, – читаємо в епілозі, – що роман-колаж за ґрунтовним опрацюванням архівного матеріалу, створенням на документальній основі цілісного образу геніальної жінки-творця – не має аналогу не лише в українській, а й в європейській літературі. Підтвердити або заперечити мої слова – право читачів і критиків». Не впевнений, що знайдеться такий читач-критик мистецтвознавчо-філологічного або ще якогось ширшого профілю, щоб схотів у цих словах щось спростувати. Продовження →

В ці осінні сумовиті дні першого падолисту, зів’ялого, висохлого від літньої спеки, відійшов у вічність колега, однодумець, людина глибокої душі Ігор Захара.
Згадую той теж особисто для мене трагічний день похорону мого племінника по батьковій лінії – Антона Смотрича, батько якого доводився моєму батькові двоюрідним братом, який загинув в автомобільній катастрофі на шляху Кам’янка Струмилова – Львів у 1941 році, тобто в час «перших визволителів», ще до народження дитини – Антона… На похорон Антона прийшли його колеги з студентських років, і серед них я запам’ятав постать Ігоря. Обличчя явно говорило про сум і про незрозумілу для нього цю передчасну смерть колеги, надзвичайно обдарованого, який через рік після закінчення античного відділення ЛНУ ім. Івана Франка захистив кандидатську дисертацію… Але… він перебував під пильним оком спецслужб, які фактично й привели його до загибелі… Продовження →

Важко повірити, що вже немає поряд колеги і друга, який, здавалося, буде завжди, бо пройдено поряд більше третини життя. Ігоря знаю від 1961 року, коли він став студентом відділення класичної філології факультету іноземних мов нашого університету. «Класиків» було небагато – по п’ять на курсі, тому всюди були разом усі – і в студентському науковому гуртку, і в колгоспах на збиранні врожаю щороку у вересні. Ігор виділявся стрункою поставою, здоровим рум’янцем на щоках – був улюбленцем дівчат, спортсменом-фехтувальником, вчився добре, зростав науково. Згодом доля нас розвела працювати за призначенням, але склалося так, що ми знову почали разом «піднімати цілину» – рукописну латиномовну спадщину професорів філософії Києво-Могилянської академії. Я вступила в аспірантуру Інституту філософії АН України, а Ігор – в Інституті суспільних наук (тепер Інститут українознавства імені І. Крип’якевича). Відтоді ми разом працювали над латинськими текстами, готували до публікації свої переклади, переклади курсу Теофана Прокоповича, писали дисертації. Тут слово колеги важило дуже багато, бо треба було пересвідчитись, чи правильно відчуваєш текст, чи правильно розшифрував слово і прочитав рукопис, чи знайшов український відповідник… Після мого переїзду до Львова наша співпраця була особливо інтенсивною – редагували тексти одне одного, вчитувалися у переклади, підтримували, допомагаючи розвіювати сумніви. Продовження →