Учені і практики – географи, історики, містобудівники та картографи створили й опублікували унікальну картографічну збірку “Львів: комплексний атлас”. Цей оригінальний твір розроблений на кафедрі економічної і соціальної географії нашого Університету під редакцією заслуженого професора Олега Шаблія. Атлас присвячено 350-літтю Університету.

Львів – складне і багатовимірне місто-феномен, силове поле якого простягається далеко за межі Галичини – на Західний регіон і на весь простір України. Він – духовна, культурна столиця нашої держави, генератор нових ідей в усіх сферах життєдіяльності українського народу, спад­ко­ємець творіння його великих мислителів, митців і діячів минулих епох. У багатьох відношеннях він є першопрохідцем.

Піонерство Львова у духовному просторі України у тому, що тут вперше на українських землях був заснований університет європейського типу (1661 р.), надруковано “Буквар” (1586 р.), випущено першу газету (1776 р.), створено некороновану академію наук України – Наукове товариство імені Т. Шевченка (1873 р.) і першу політичну партію (1890 р.). Він був кількасотлітнім осідком Греко-католицької церкви, яка екуменічно поєднала православний обряд з латинським віровченням. І ще багато інших “перших” (перша аптека, перша гасова лампа, перший футбольний гол, перша кав’ярня). А які особистості жили і творили у Львові: українські першодрукарі Іван Федорович, Михайло Сльозка і Степан Дропан, донатори і благодійники Костянтин Корнякт і Гальшка Острозька; письменники Іван Франко, Захер Мазох, Єжи Лец, Станіслав Лем, історики Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Ярослав Дашкевич; військові і політичні діячі Богдан Хмельницький, Симон Петлюра і Степан Бандера, героїні національно-визвольної боротьби Олена Степанів та Ольга Басараб… Тут закладені початки модерної національної географії і картографії – першим доктором географії, українцем Григорієм Величком і академіком Степаном Рудницьким. Продовження →

(Вшанування перекладача як засіб навчання і популяризації перекладної літератури: з досвіду кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура)

20 квітня 2012 р. заходами Літературного музею Григорія Кочура для учителів Приірпіння організували конференцію-презентацію “Кочурівська весна”, у рамках якої провідні науковці і літератори обговорювали викладання світової літератури у середній школі. Представники кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура нашого Університету висвітлили наукову й виховну роботу, пов’язану із вивченням перекладацької та перекладознавчої спадщини Григорія Кочура.

Своєю твердою рукою Григорій Порфирович Кочур веде викладачів, аспірантів, студентів кафедри шляхом творчих шукань, пізнання, розмірковування, праці. Присутність Майстра як натхненника відчувається у всій діяльності кафедри. І тепер хочемо поділитися своїм досвідом щодо вшанування Майстра українського перекладу.

Щороку у кочурівські дні влаштовуємо поетичні вечори. Кожний вечір має два складники: виступи й доповіді мережаться декламаціями. Виступають видатні українські перекладачі й перекладознавці – спеціаліст з античних мов і перший лауреат Літературної премії Григорія Кочура Андрій Олександрович Содомора; д-р філологічних наук, проф., другий лауреат Літературної премії Григорія Кочура Роксолана Петрівна Зорівчак; шекспірознавець Марія Богданівна Габлевич; поет, перекладач і дипломат Роман Мар’янович Лубківський; співв’язень Григорія Кочура і культурний діяч Кузьма Миколайович Хобзей (на жаль, відійшов у вічність 2006 року)… Продовження →

Цього року на теренах колишньої Холодноярської республіки відбулося вшанування відразу двох подій: 90-літного ювілею знищення цього унікального державного утворення та 70-річчя з моменту першого вшанування пам’яті Василя Чучупаки Юрієм Горліс-Горським.

В урочистостях, які відбулися в Чигиринському районі Черкаської області, взяла участь делегація зі Львова: представники обласної ради, духовенство, члени Спілки офіцерів Львівщини, представники Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”, студенти нашого Університету.

Львів’яни, які прибули на Чигиринщину, взяли участь у покладанні вінків до братської могили Василя Чучупаки та його побратимів, а також реконструювали історичний бій повстанців Холодноярської республіки з більшовиками. Продовження →

Сходознавець, перекладач, літературознавець Роман Гамада – старший викладач ка­фед­ри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1999 р. нагороджений  Літературною премією імені Миколи Лукаша, 2004 р. – почесною грамотою Міністерства культури й ісламської орієнтації Ісламської Республіки Іран.  Понад два десятиліття Роман Романович своєю перекладацькою працею відкриває дивовижну літературу персомовних країн українському читачеві. Завдяки його роботі, українською мовою заговорили колоритні герої притч, народних казок, повчальних історій, жартів, анекдотів, пародійних трактатів, шахрайських новел з невідомого і захопливого світу. За ініціативи Романа Гамади видавництво “Навчальна книга – Богдан” започаткувало серії “Пам’ятки світової літератури” та „Скарби Сходу”.

– Романе Романовичу, розкажіть детальніше про презентацію нових видань зі серії „Скарби Сходу”, що відбулася у рамках цьогорічного Львівського міжнародного фестивалю дитячої книжки.

– На цьогорічному дитячому фестивалі на стенді “Навчальна книга – Богдан” відбулася презентація одразу двох книг із серії “Скарби Сходу”. Ідея видавати паралельно дитячу серію з’явилася не спонтанно, оскільки саме діти – найактивніші учасники таких фестивалів. Власне для них адаптовані видання, які вийшли нещодавно друком. Це вибрані твори знаменитого перського сатирика й гумориста XIV ст. Убейда Закані (зокрема, хрестоматійна казка “Миші й кіт”) під загальною назвою “Витончені жарти” та “Зібрання творів” маловідомого персомовного письменника Індії Мохаммеда Ауфі Бухараї, який жив і творив у ХІІІ ст. Діти – майбутні дорослі читачі, і передусім їх потрібно привчати до художнього слова. Треба будь-що переламати нинішню ситуацію, коли книжкові крамниці порожні від відвідувачів, а наклади художньої літератури вийшли на “стандарт” 750 примірників. Продовження →

Уже декілька років поспіль триває послідовна та плідна співпраця Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка з “Французьким Альянсом” у Львові, створюючи підвалини для тривання культурного та інтелектуального діалогу України і Франції. Університетську книгозбірню відвідували відома французька письменниця Деніз Епштайн, радник з питань культури та співробітництва і директор Французького Інституту в Україні Анн Дюрюфле; почесним читачем Бібліотеки став Надзвичайний і Повноважний Посол Французької Республіки в Україні Ален Ремі. За сприяння Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка створено електронний каталог книгозбірні “Французького Альянсу” у Львові, доступний викладачам і студентам Університету (бл. 5000 західноєвропейських видань французькою мовою з різних галузей науки). Крім того, від 6 квітня 2011 року в головному читальному залі Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка організовано відкритий доступ читачів до франкомовної книгозбірні, подарованої дипломатичними представництвами та інститутами Бельгії, Франції, Швейцарії, Канади та Люксембургу. Триває робота над підготовкою до публікації окремих унікальних рукописних франкомовних документів із фондів Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка, а також ведеться обговорення перспективи друку низки науково-бібліографічних видань у Франції. Готується видання ілюстрованого каталогу виставки “Французька книга ХV–ХVІІІ ст. у Львові на матеріалах фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка”.

Цьогорічна “Французька весна”, що відбулася у Львові 12 квітня – 17 травня, також знайшла відображення у заходах Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка. Зокрема, французькій темі було присвячене засідання біб­ліо­теч­ного Міждисциплінарного наукового семінару Modus Legendi – “Західноєвропейське інтроліґаторство: французькі стилі в оздобленні оправ книг ХVІ–ХVІІІ ст.” (на матеріалах фондів університетської книгозбірні). 18 квітня 2012 р. у відділі рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Ф. П. Максименка Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка із доповіддю виступила кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу рукописів та стародруків Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, доцент кафедри книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства Світлана Зінченко. Продовження →

(Тема України в збірці Івана Франка “Мій Ізмарагд”)

Ще у раннній поезії “Не пора…” (1887) Іван Франко художньо задокументував свої революційно-політичні заклики: “Нам пора для України жить”, “Для України наша любов”, “Під України єднаймось прапор!”, “Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, Рідний краю, здобути тобі!”. Україна стала “ядром його каменярського боління” (Д. Павличко). “У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана” (І. Франко).

Поетичний образ України І. Франко проніс крізь усе своє творче життя. Україна – це високе астральне світило Франкових поетичних світів. “Не пора…”, “Великі роковини”, “Мойсей” у цьому поетичному плані – вершинні, етапні його твори, це його поетичні спалахи.

У своїй третій чверті життя сорокадворічний І. Франко видає ще одну поетичну книгу “Мій Ізмарагд” (1898). У нього вона п’ята, зовсім відмінна від чотирьох попередніх. Поетична книжка Франкових Ізмарагдів – “наскрізь моральна”, це моральний кодекс, моральний статут, його висока, мудра дидактична наука. Композиційними центрами в ній є три віршові цикли – “Паранетікон”, “Притчі” і “Легенди” як своєрідні ідейно-тематичні важелі, ізмарагдові повчання (орієнтуючись на назву збірки). І в цій Франковій морально-поетичній “науці” знайшлося місце для України – до того ж провідне. Поетичні твори на цю тему він виніс “на чоло” збірки, помістив у першому циклі “Поклони”. Отже, ними відкривається книга Франкових Ізмарагдів. У “Поклонах” вісім вір­шо­творів. Із них п’ять (початкових) об’єднані темою України. Продовження →

Із бельгійської французькомовної літератури І. Франко перекладав двох письменників – поета Жоржа Роденбаха та новеліста і поета П’єра Люїса.

Про видатного бельгійського поета Ж. Роденбаха (1855-1898), одного з чільніших представників символізму в світовій літературі, Іван Франко писав небагато. 1894 року в статті “Доповіді Міріама”, видрукованій у газеті “Kurjer Lwowski”, що була рефератом на лекції польського поета і критика З. Пшесмицького про бельгійських символістів, І. Франко називає Ж. Роденбаха співцем “напудреної музи”, який, наслідуючи Коппе, перенісся думками й почуттями в середньовіччя, до стародавніх міст, зображуючи їх у своєму “Царстві тиші”. З цієї лекції І. Франко дістав поверхову та опосередковану інформацію про творчість бельгійських поетів, зокрема і про Ж. Роденбаха, про що двічі говорить у своїй статті.

Та вже через п’ять років у “ЛНВ” (Т. V, кн.. 1, с. 67) друкує короткий некролог пам’яті Жоржа Роденбаха, одного із “видатніших французьких поетів молодшого покоління”, називаючи літературний доробок Ж. Роденбаха – три томики віршів, кілька томиків оповідань і низку літературних студій – “взірцевими з погляду на красоту мови і стилю” і зазначаючи, що критики “віддають високі похвали чистоті його характеру і високому настроєві його думок”. Того ж року на сторінках “ЛНВ” (1899, т. VI, кн. 4, с. 116) з’являється і перший Франковий переклад з Ж. Роденбаха (через три роки І. Франко друкує і другий, останній свій переклад з цього поета (“ЛНВ”, 1902, т. XIX, кн. 9, с. 254), в обидвох випадках звернувшись до добірки “Чиста юність”. У своєму некролозі І. Франко згадував важливіші із творів Ж. Роденбаха, зокрема, роман “Bruges la morte” – “прегарний опис бельгійського міста Бріґґе”, а також поетичні добірки “Замкнуті життя”, “Царство тиші” і “Чиста юність”. Продовження →

В оповіданні “Гірчичне зерно” Іван Франко згадував, як від п’ятого класу гімназії, прочитавши припадком драми Шекспіра і Шиллера, він набрав замилування до книжок і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця його гімназіальних часів виросла до числа 500 томів [5. – Т. 21. – С. 318]. До неї відразу увійшли твори В. Шекспіра. Був у Франка ранній вірш “До В. Шекспіра”, але, на жаль, він не зберігся [9. – С. 126].

Наскільки поет цінував Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком 1897 р. у Відні, куди наш письменник приїхав на віче протесту проти знущання польської шляхти над галицьким селянством. Згодом вони разом їхали поїздом додому, і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона та Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетнів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економіку від Адама Сміта [4. – С. 342-343 ]. У цих же спогадах Марко Черемшина пише, що, на думку І. Франка, основа трагедії “Отелло” – це проблема сумніву. При цьому науковець вжив таке порівняння: “Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Ґете у своїм “Фаусті” [4. – C. 343]. У спогадах автор дав блискучу характеристику І. Франку як письменнику світового масштабу: “Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше” [4. – C. 343].

І. Франко – засновник шекс­піро­знав­ства в Україні. На сторінках “Літературно-наукового вістника” за 1899 р. він ознайомив українського читача зі студією данського літературознавця Ґ. Брандеса про “Юлія Цезаря” В. Шекспіра [2] і того ж 1899 р. написав статтю про цього дуже цікавого дослідника та опублікував її також у “Літературно-науковому вістнику”. Продовження →

Франкові зацікавлення іспанською літературою стосуються трьох найвидатніших її представників – Мігеля де Сервантеса (1564-1616), Лопе де Веги (1562-1635) – майстрів літератури Відродження, Педро де Кальдерона (1600-1681), іспанського драматурга XVII ст., а також й іспанського фольклору. Іван Франко звертався до трьох ключових періодів історії піренейських літератур того часу: початків Відродження з “романсеро”, основою піренейських ренесансних літератур, до вершини їхнього розвитку – “Дон Кіхота” Сервантеса; до Кальдерона, чия творчість є своєрідним підсумком Ренесансу.

Мігель де Сервантес постійно присутній у Франкових дослідженнях з 1891 по 1906 роки, однак чисто сервантівський матеріал у літературознавчій спадщині Івана Франка був поданий як передмова до поеми “Пригоди Дон-Кіхота”, віршованої переробки твору іспанського письменника. Пояснення щодо опрацювання цього сюжету Каменяр давав до третього видання свого переспіву, датуючи його 22 травня 1913 р., зазначаючи, що це “свобідна переробка головної основи першої часті та закінчення другої часті повісті, переробка з прози на вірші, уложені на взірець іспанських народних романсів”. Продовження →

(до Міжнародного дня музеїв)

“Музеї… приносять задоволення, вони розважають та уможливлюють освіту. Музеї також є поважними інституціями; вони – центри знань та інформації, важливі для розуміння й оцінювання світу навколо нас. Зрештою, колекції та їх дослідження дають змогу розуміти “природу речей”.

Laern J., Edwards F. What is a State Museum of Natural History? Lubbock, 1991.

Уже понад три з половиною століття у Львівському університеті плекають вічні цінності, які сповідував і Великий Каменяр – Дух, Наука, Думка, Воля. Нелегко даються високі досягнення людського генія. Важко бачити крізь віки і вміти тішитися кожною миттю життя. “Істину відкриє час” – говорить антична мудрість. А ще у народі кажуть: “Краще один раз побачити, ніж багато разів почути”. Музей історії Львівського національного університету імені Івана Франка покликанний унаочнити суть, ідею, розвиток і славу академічної громади, дослідити корені, берегти традиції та дбати про майбутнє.

Експонати – основа музею. Музейний об’єкт, будучи “матеріалізованою інформацією”, завдяки своїй цінності оригінала, документує певний рівень розвитку природи або суспільства та, як науково опрацьований і включений у певну систему об’єкт, набуває вартості першоджерела. (З. Странський). Портрети вчених і книги у Музеї історії Університету – найпромовистіші експонати, кількість яких постійно збільшується завдяки небайдужості академічної спільноти.

Святкуючи Міжнародний день музеїв, особливі слова вдячності адресуємо людям, завдяки яким ті скарбниці живуть. Ідеться не лише про музейників, які виконують свою роботу. Важливо подякувати всім небайдужим, представникам різноманітних професій, але залюбленим в історію. В Університеті таких багато – від ректора до студента, випускника, благодійника. Дякуючи їм, за минулий рік Музей історії Університету збагатився цікавими експонатами і може гідно демонструвати велич і славу Науки та Вченого. Продовження →