До 85-річчя від дня народження Івана Денисюка

12 грудня 2009 року філологи-україністи мали б за велику приємність і честь зібратися на неофіційне Філологічне Свято – День народження високошанованої людини, вченого, професора Івана Денисюка. На жаль, до свого 85-літнього ювілею Професор не докрокував лише два місяці: 10 жовтня 2009 року наукову і культурну громадськість України вразила звістка про непоправну втрату для української філологічної науки – смерть Заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, Заслуженого діяча науки і техніки України Івана Овксентійовича Денисюка.
До 85-річчя від дня народження Професора подаємо в нашій газеті фрагменти спогадів його учнів і колег.

Тарас Салига
Біла троянда любові
… Хочу, Іване Овксентійовичу, написати листа в шістдесяті роки, у свою студентську молодість. Продовження →

23 грудня 2009 року в Дзеркальній залі Університету в рамках проекту “Університетські діалоги” з нагоди завершення року Богдана-Ігоря Антонича Центр гуманітарних досліджень організував зустріч із професором, поетом і критиком Миколою Ільницьким.
Відкрила зустріч проректор з науково-педагогічної роботи М. Зуб­риць­ка, яка у вступному слові звернула увагу присутніх на те, що вперше гостем “Університетських діалогів” є професор Львівського національного університету імені Івана Франка. “Ми вважаємо, що це заслужено, позаяк М. Ільницький зробив вагомий внесок у вивчення та популяризацію творчості Богдана-Ігоря Антонича”.
“Як читати Антонича?”, “Чому читати?” і “Навіщо читати?” – саме на такі запитання у своєму виступі намагався дати відповіді гість зустрічі. На розсуд слухачів М. Ільницький запропонував три формули осягнення Антонича: від веретена пісні до теслі слова; четвертий перстень; пейзаж вікна. Продовження →

До 125-річчя від дня народження Юліяна Опільського

Українська історична проза ХХ ст. була б значно біднішою без художнього доробку Юліяна Опільського. Із таким псевдонімом увійшов в історію нашої літератури учитель Академічної гімназії у Львові Юрій Львович Рудницький (1884–1937).
Народився майбутній письменник і педагог у Тернополі 8 жовтня 1884 р. в сім’ї вчителя (у довідкових виданнях іноді помилково як дату його народження подають 8 грудня).
Коли Юрієві виповнилося 7 років, сім’я переїхала до Львова, де батько продовжував учителювати, а син навчався спершу в польській, а потім в українській Академічній гімназіях. Його вчителями були, зокрема, І. Верхратський, І. Левицький, П. Огоновський. У 1898 р. Юрій став круглим сиротою. Здібному учневі допомагала шкільна рада, а опікувалася ним старша сестра – Софія Дністрянська (дружина відомого правника Станіслава Дністрянського, відома піаністка і музичний критик). Продовження →

Архіви та бібліотеки в історії суспільств завжди були і є не лише відображенням пошанування історичної пам’яті та визначних досягнень попередніх поколінь, а й запорукою майбутнього помноження інтелектуальних і духовних здобутків. Надто це стосується архівів і бібліотек вищих навчальних закладів, де формуються нові покоління фахівців із різних галузей науки і культури. Особливою є й історія давніх інформаційно-ресурсних осередків Львівського національного університету імені Івана Франка, біб­ліо­те­ка якого – найдавніша в Україні, а архівні збірки фіксують уже майже 350-річний досвід навчання та наукової роботи.
Історію Наукової бібліотеки та Архіву Університету символічно поєднувало навіть місце їх розташування – наприкінці ХІХ ст. підрозділи співіснували в корпусі Університету на сучасній вул. Грушевського, 4. Спільними є мета й завдання обох установ у формуванні, збереженні та ефективному використанні потужного інформаційного комплексу в новітню епоху – і в цьому одна з причин відзначення ювілею Архіву в приміщенні Наукової бібліотеки. Продовження →

8 листопада 2009 р. виповнилося 75 років видатному перекладознавцеві, докторові філологічних наук, заслуженому працівникові освіти України, академікові Академії наук вищої школи України, дійсному членові та членові Президії Наукового товариства імені Шевченка, членові Національної спілки письменників України – професорові Роксолані Петрівні Зорівчак.
Роксолана Зорівчак належить до тих особистостей , які творять образ та історію нашого національного Університету в загальноукраїнському та міжнародному контексті. Про неї говорять і пишуть статті як про видатного науковця, досвідченого педагога, вимогливого та доброзичливого учителя.
Головна ідея, яку Р. Зорівчак утверджує своїм життям і своєю працею, самовіддано і з великою любов’ю, – ідея вільного розвою рідної мови і культури, того чистого струмочка, котрий, витікаючи з власне національних потреб, вливається в океан мовного універсуму. Продовження →

Щастя – коли людина може працювати, скільки хоче, так, як хоче і піти, коли захоче. Щасливою є Іраїда Георгіївна Галенко, яка відзначає своє 90-річчя у розквіті сил, творчих задумів, регулярно відвідуючи наукові бібліотеки й кафедральні семінари, конференції, готуючи до друку нові публікації. Її по праву вважають “орачем” науки і “сіячем” розумного, доброго, вічного у серцях численних учнів.
Проблемне поле наукових інтересів І. Галенко надзвичайно широке. Розпочавши наукову діяльність із досліджень у царині історичного синтаксису, морфології, словотворення, лексикології та семасіології російської мови, учена продовжила наукові студії, залучаючи проблеми семантики частин мови, системно-структурної організації окремих семантичних полів, лексико-семантичних і тематичних груп слів російської та української мов.
Глибоко орієнтуючись у напрямах сучасної лінгвістики, І. Галенко в 60–70-х роках ХХ ст. не могла не відгукнутися на загальнонаукові ідеї того часу й почала ґрунтовно опрацьовувати проблеми структурної та математичної лінгвістики. Продовження →

(19. XII. 1919 – 29. VIII. 1988)

Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.

І. Франко

Історія українського художнього перекладу – це історія подвижницької праці багатьох творчих особистостей, більш чи менш яскравих. Один з найвидатніших серед них – Микола Олексійович Лукаш, що увійшов в українську культуру найперше як словолюб і мислитель. Літературу він сприймав як головну духовну опору в боротьбі нації за самозбереження. “Вимовиш оці слова – перекладач, художній переклад, – писав Григорій Кочур, – і мимоволі на думку спадає Микола Лукаш, так, ніби в його імені ці терміни персоніфікувалися” (Кочур Г. Продовження →

21–22 жовтня 2009 р. кафедра світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка провела VI Міжнародні Чичерінські читання “Світова класика в літературно-критичному дискурсі ХХІ століття”. Для участі в читаннях подали 109 заявок, зокрема 14 – доктори наук. Було представлено 6 країн – Білорусь, Литву, Польщу, Словенію, Росію, 20 міст України.
Відбулися 2 пленарні засідання, прочитано 12 доповідей. Працювали 4 секції: “Естетичні та поетологічні засади попередніх літературних епох у сучасному літературно-теоретичному та художньому дискурсі”; “Сучасний поетологічний аналіз класичних творів світової літератури. Сюжетні та оповідні моделі класичних творів у сучасній художній практиці”; “Проблеми літературної пам’яті: пам’ять жанру, інтертекстуальні зв’язки, біографічна пам’ять. “Транзитивність” літературних героїв. Продовження →

Шмігер Т. Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя. – К.: Смолоскип, 2009. – 342 с. (Серія “Пролегомени”).

Нещодавно українське перекладознавство збагатилося цінним виданням, яке означило початок системного осмислення розвою перекладацької думки в Україні й засвідчило унікальність і високий рівень української школи перекла­до­знав­ства. Автор монографії – молодий науковець Франкового університету, викладач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Тарас Шмігер. Торік Тарас Володимирович став лауреатом конкурсу наукових досліджень видавництва “Смолоскип”, яке й випустило у світ це ошатне видання.
Автор сформулював надзвичайно сміливе завдання – написати історію українського перекладознавства ХХ ст. Необхідність такої праці назріла давно, її новизна й актуальність безперечні. Продовження →

Викладач японської мови кафедри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, фотограф, який намагається зупинити мить. Такаші Хірано зображує життя таким, яким воно є насправді. Він створив симбіоз, що приємно дивує поціновувачів фотомистецтва. Фотограф спробував поєднати японські мотиви та українську дійсність, Схід та Захід, виваженість і неймовірну експресію…
– Такаші, як довго Ви фотографуєте? Для Вас це хобі, стиль життя чи засіб самовираження?
– Фотографувати почав у 19 років, коли був студентом. Зараз мені 28. Насамперед для мене це чудовий засіб самовираження. Уже згодом, по закінченні університету, працював фотографом.
– Що допомогло Вам сформуватися як професійному фотографу, досягнути відповідного рівня майстерності?
– Я відвідував виставки сучасних фотографів, переглядав світлини в Інтернеті, читав спеціальну літературу. Продовження →