(Тема України в збірці Івана Франка “Мій Ізмарагд”)

Ще у раннній поезії “Не пора…” (1887) Іван Франко художньо задокументував свої революційно-політичні заклики: “Нам пора для України жить”, “Для України наша любов”, “Під України єднаймось прапор!”, “Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, Рідний краю, здобути тобі!”. Україна стала “ядром його каменярського боління” (Д. Павличко). “У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана” (І. Франко).

Поетичний образ України І. Франко проніс крізь усе своє творче життя. Україна – це високе астральне світило Франкових поетичних світів. “Не пора…”, “Великі роковини”, “Мойсей” у цьому поетичному плані – вершинні, етапні його твори, це його поетичні спалахи.

У своїй третій чверті життя сорокадворічний І. Франко видає ще одну поетичну книгу “Мій Ізмарагд” (1898). У нього вона п’ята, зовсім відмінна від чотирьох попередніх. Поетична книжка Франкових Ізмарагдів – “наскрізь моральна”, це моральний кодекс, моральний статут, його висока, мудра дидактична наука. Композиційними центрами в ній є три віршові цикли – “Паранетікон”, “Притчі” і “Легенди” як своєрідні ідейно-тематичні важелі, ізмарагдові повчання (орієнтуючись на назву збірки). І в цій Франковій морально-поетичній “науці” знайшлося місце для України – до того ж провідне. Поетичні твори на цю тему він виніс “на чоло” збірки, помістив у першому циклі “Поклони”. Отже, ними відкривається книга Франкових Ізмарагдів. У “Поклонах” вісім вір­шо­творів. Із них п’ять (початкових) об’єднані темою України. Продовження →

Із бельгійської французькомовної літератури І. Франко перекладав двох письменників – поета Жоржа Роденбаха та новеліста і поета П’єра Люїса.

Про видатного бельгійського поета Ж. Роденбаха (1855-1898), одного з чільніших представників символізму в світовій літературі, Іван Франко писав небагато. 1894 року в статті “Доповіді Міріама”, видрукованій у газеті “Kurjer Lwowski”, що була рефератом на лекції польського поета і критика З. Пшесмицького про бельгійських символістів, І. Франко називає Ж. Роденбаха співцем “напудреної музи”, який, наслідуючи Коппе, перенісся думками й почуттями в середньовіччя, до стародавніх міст, зображуючи їх у своєму “Царстві тиші”. З цієї лекції І. Франко дістав поверхову та опосередковану інформацію про творчість бельгійських поетів, зокрема і про Ж. Роденбаха, про що двічі говорить у своїй статті.

Та вже через п’ять років у “ЛНВ” (Т. V, кн.. 1, с. 67) друкує короткий некролог пам’яті Жоржа Роденбаха, одного із “видатніших французьких поетів молодшого покоління”, називаючи літературний доробок Ж. Роденбаха – три томики віршів, кілька томиків оповідань і низку літературних студій – “взірцевими з погляду на красоту мови і стилю” і зазначаючи, що критики “віддають високі похвали чистоті його характеру і високому настроєві його думок”. Того ж року на сторінках “ЛНВ” (1899, т. VI, кн. 4, с. 116) з’являється і перший Франковий переклад з Ж. Роденбаха (через три роки І. Франко друкує і другий, останній свій переклад з цього поета (“ЛНВ”, 1902, т. XIX, кн. 9, с. 254), в обидвох випадках звернувшись до добірки “Чиста юність”. У своєму некролозі І. Франко згадував важливіші із творів Ж. Роденбаха, зокрема, роман “Bruges la morte” – “прегарний опис бельгійського міста Бріґґе”, а також поетичні добірки “Замкнуті життя”, “Царство тиші” і “Чиста юність”. Продовження →

В оповіданні “Гірчичне зерно” Іван Франко згадував, як від п’ятого класу гімназії, прочитавши припадком драми Шекспіра і Шиллера, він набрав замилування до книжок і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця його гімназіальних часів виросла до числа 500 томів [5. – Т. 21. – С. 318]. До неї відразу увійшли твори В. Шекспіра. Був у Франка ранній вірш “До В. Шекспіра”, але, на жаль, він не зберігся [9. – С. 126].

Наскільки поет цінував Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком 1897 р. у Відні, куди наш письменник приїхав на віче протесту проти знущання польської шляхти над галицьким селянством. Згодом вони разом їхали поїздом додому, і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона та Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетнів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економіку від Адама Сміта [4. – С. 342-343 ]. У цих же спогадах Марко Черемшина пише, що, на думку І. Франка, основа трагедії “Отелло” – це проблема сумніву. При цьому науковець вжив таке порівняння: “Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Ґете у своїм “Фаусті” [4. – C. 343]. У спогадах автор дав блискучу характеристику І. Франку як письменнику світового масштабу: “Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше” [4. – C. 343].

І. Франко – засновник шекс­піро­знав­ства в Україні. На сторінках “Літературно-наукового вістника” за 1899 р. він ознайомив українського читача зі студією данського літературознавця Ґ. Брандеса про “Юлія Цезаря” В. Шекспіра [2] і того ж 1899 р. написав статтю про цього дуже цікавого дослідника та опублікував її також у “Літературно-науковому вістнику”. Продовження →

Франкові зацікавлення іспанською літературою стосуються трьох найвидатніших її представників – Мігеля де Сервантеса (1564-1616), Лопе де Веги (1562-1635) – майстрів літератури Відродження, Педро де Кальдерона (1600-1681), іспанського драматурга XVII ст., а також й іспанського фольклору. Іван Франко звертався до трьох ключових періодів історії піренейських літератур того часу: початків Відродження з “романсеро”, основою піренейських ренесансних літератур, до вершини їхнього розвитку – “Дон Кіхота” Сервантеса; до Кальдерона, чия творчість є своєрідним підсумком Ренесансу.

Мігель де Сервантес постійно присутній у Франкових дослідженнях з 1891 по 1906 роки, однак чисто сервантівський матеріал у літературознавчій спадщині Івана Франка був поданий як передмова до поеми “Пригоди Дон-Кіхота”, віршованої переробки твору іспанського письменника. Пояснення щодо опрацювання цього сюжету Каменяр давав до третього видання свого переспіву, датуючи його 22 травня 1913 р., зазначаючи, що це “свобідна переробка головної основи першої часті та закінчення другої часті повісті, переробка з прози на вірші, уложені на взірець іспанських народних романсів”. Продовження →

(до Міжнародного дня музеїв)

“Музеї… приносять задоволення, вони розважають та уможливлюють освіту. Музеї також є поважними інституціями; вони – центри знань та інформації, важливі для розуміння й оцінювання світу навколо нас. Зрештою, колекції та їх дослідження дають змогу розуміти “природу речей”.

Laern J., Edwards F. What is a State Museum of Natural History? Lubbock, 1991.

Уже понад три з половиною століття у Львівському університеті плекають вічні цінності, які сповідував і Великий Каменяр – Дух, Наука, Думка, Воля. Нелегко даються високі досягнення людського генія. Важко бачити крізь віки і вміти тішитися кожною миттю життя. “Істину відкриє час” – говорить антична мудрість. А ще у народі кажуть: “Краще один раз побачити, ніж багато разів почути”. Музей історії Львівського національного університету імені Івана Франка покликанний унаочнити суть, ідею, розвиток і славу академічної громади, дослідити корені, берегти традиції та дбати про майбутнє.

Експонати – основа музею. Музейний об’єкт, будучи “матеріалізованою інформацією”, завдяки своїй цінності оригінала, документує певний рівень розвитку природи або суспільства та, як науково опрацьований і включений у певну систему об’єкт, набуває вартості першоджерела. (З. Странський). Портрети вчених і книги у Музеї історії Університету – найпромовистіші експонати, кількість яких постійно збільшується завдяки небайдужості академічної спільноти.

Святкуючи Міжнародний день музеїв, особливі слова вдячності адресуємо людям, завдяки яким ті скарбниці живуть. Ідеться не лише про музейників, які виконують свою роботу. Важливо подякувати всім небайдужим, представникам різноманітних професій, але залюбленим в історію. В Університеті таких багато – від ректора до студента, випускника, благодійника. Дякуючи їм, за минулий рік Музей історії Університету збагатився цікавими експонатами і може гідно демонструвати велич і славу Науки та Вченого. Продовження →

25 травня на Львівщині – День Студентського руху за незалежність України. І за місяць до цієї дати, а саме 26 квітня, в Центрі культури та дозвілля нашого Університету відбулась презентація книги-фотоальбому “Студентська революція на граніті”.

Природно, що презентацію цієї книг провели у нашій alma mater, адже в жовтні1990 року тодішні студенти Університету були в авангарді громадської активності в Україні, вони брали участь і в створенні книги-фотоальбому. Своїми спогадами зі студентами факультету журналістики, які прийшли на презентацію, поділився його випускник, учасник Революції на граніті, колишній член Студентського братства Університету Олесь Пограничний. Він розповів про пережите на холодному осінньому київському граніті тодішньої площі Жовтневої (тепер Майдан Незалежності), про атмосферу, яка панувала на факультеті 20 років тому.

До уваги присутніх організатори (теперішні члени Студентського братства Львівщини) запропонували два відеоролики. Перший відеоматеріал продемонстрував знання та історичні уявлення сучасної львівської молоді про події жовтня 1990-го року. За словами Олеся Пограничного, результати опитування не такі вже й сумні: з двадцяти опитаних молодих людей шестеро знали про Студентську революцію бодай щось, тобто приблизно тридцять відсотків. Студенти, які відвідали захід, про вияв протесту 90-го року знали небагато, адже в шкільних підручниках інформації про ці події обмаль. Друге відео відображало схожі революції в Китаї, Угорщині, Грузії та їхні суспільно-політичні наслідки. Продовження →

(до 160-річного ювілею)

Ботанічний сад Львівського національного університету імені Івана Франка – один із найстаріших садів України. Заснований у 1852 році професором Г. Лобажевським на території старого саду монастиря отців Тринітаріїв поряд з переданим Університету будинком єзуїтського конвікту. Цей невеликий сад, площею 2,5 га, розміщувався у центральній частині міста на північно-східному схилі Калічої гори (тепер ділянка ботанічного саду на вул. Кирила і Мефодія, 4).

Від часу заснування у ботанічному саду проводилася копітка робота зі збору колекцій оранжерейних рослин і рослин відкритого ґрунту, зокрема, тут було закладено дендропарк в англійському стилі, збудовано теплиці та оранжерею з високим каркасом, створено колекцію квітково-декоративних рослин та рослин місцевої флори.

У 1862 році посаду директора обійняв проф. Адольф Вайс (1862-1872). За час його керівництва значно зріс науковий рівень ботанічного саду і вже невдовзі він став одним з найвідоміших не лише на теренах Австро-Угорщини, але й поза її межами. Тут працювали такі відомі на той час садівники як Карл Бауер та Адам Блажек. Ботанічний сад підтримував наукові зв’язки з понад 120 установами світу, видавав власний каталог насіння. Були започатковані і наукові дослідження у галузі агротехніки вирощування сільськогосподарських рослин. Продовження →

14 травня 2012 року у дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка відбулося урочисте відкриття першого у світі пам’ятника наплічнику. Непересічна подія зібрала знаних географів, академічну спільноту Університету й представників міської влади Львова під спільним знаменом вшанування символа всіх мандрівників, дослідників і туристів.

Зі вступним словом виступив декан географічного факультету Володимир Біланюк, який привітав усіх присутніх на відкритті й наголосив на важливості події не лише для факультету, а й для Університету й міста загалом: “Сьогодні ми є свідками відкриття першого у світі пам’ятника елементу спортивного спорядження, який об’єднує різні покоління і народи. Саме завдяки наплічнику мандрівники всього світу виживали у критичних ситуаціях, а наші студенти долали найбільші вершини України та Європи”.

Урочисто зняли накриття із пам’ятника Ректор Університету Іван Вакарчук, проректор з науково-педагогічної роботи Звенислава Мамчур і голова студентської ради географічного факультету Андрій Мичко. Продовження →

Про Антарктиду не часто згадують через її недоступність та суворість клімату. Там не зустрінеш нікого, хіба що тюленів та пінгвінів у воді та птахів у небі. Кажуть, що туди їдуть тільки за покликом серця та із сильною мотивацією мандрівника. Одним із таких відважних людей є Ігор Дикий, біолог, мандрівник, альпініст, котрий відважився не просто побачити Антарктиду, але й проводити там наукові дослідження, тобто побував там у складі трьох експедицій (більше двох років перебування!), у дуже складних кліматичних та природних умовах Шостого континенту.

Наш кореспондент зустрівся із кандидатом біологічних наук, доцентом кафедри зоології біологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Ігорем Диким, щоб більше дізнатися про його участь у недавній експедиції в Антарктиду, що організував Національний антарктичний науковий центр.

– Яка мета ваших досліджень в Антарктиді? У чому полягає унікальність експедиції?

– Для науковця станція “Вернадський” є тим єдиним унікальним місцем, де людина може сповна віддатися науці. Усі умови спонукають до цього. По-перше людина практично рік не користується грошима, випадає з тієї щоденної метушні мегаполісів, поспіху та добирань на роботу, катастрофічного браку часу тощо. Тут час протікає особливо розмірено. Ти розумієш, що нікуди поспішати. Раніше, ніж за рік, ти все одно не потрапиш додому…Тож можна повністю зануритися в науку, спокійно мислити, формувати гіпотези та перевіряти їх на практиці. Людина потрапляє в повну гармонію зі суворою і водночас унікальною природою, яка надихає на відкриття, якщо ти справжній науковець. І немає значення чи ти біолог, геофізик, метеоролог, геолог. Антарктида якось особливо впливає на світогляд людини. Дозволяє робити відкриття не лише ззовні, а й самого себе. Продовження →

“Академік Євген Лазаренко” – унікальний кристал берилу

19-20 квітня 2012 р. в Києві відбулася наукова конференція “Такий різний світ мінералогії”, присвячена 100-річчю від дня народження видатного українського вченого, педагога й громадсько-політичного діяча академіка Євгена Костянтиновича Лазаренка. Він відійшов із життя в розквіті творчих сил і незавершених багатьох планів та задумів, але залишив велику і різноманітну наукову спадщину, серед якої основне місце посідає мінералогія. Організаторами були Національний науково-природничий музей НАН України (ННПМ НАНУ), Інститут геологічних наук НАН України, Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України, Державний гемологічний центр України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Всеукраїнська громадська організація “Спілка геологів України”, “Музей коштовного і декоративного каміння” Міністерства фінансів України. Також участь у конференції взяли представники Російської Федерації та Польщі. Тематика конференції стосувалася загальних проблем мінералогії, регіональної, космічної і генетичної мінералогії, прикладної мінералогії та металогенії.

У перший день конференція проходила в ННПМ НАН України. Вона почалася з відкриття вітрини “Академік Лазаренко Євген Костянтинович” у залі “Мінералогія” Геологічного музею. Перед відкриттям з музичним вітанням виступив Народний ансамбль “Чумаки”. Вступне слово виголосила голова Оргкомітету конференції доктор геологічних наук Катерина Деревська. Зі спогадами про постать Євгена Лазаренка виступили: Володимир Павлишин, Віктор Квасниця, Віра Зайцева, Орест Матковський, Василь Сукач, Дмитро Возняк, Людмила Гапич та інші. На конференції також були присутні доньки Євгена Лазаренка – Оксана і Наталія. Продовження →