(Тарас Шевченко. Катерина Білокур. Василь Голобородько.)

Шевченкові духовні імперативи своєю дією і справді розпросторені на часи, яким, за означенням великого Котляревського, бути, “поки сонце з неба сяє…” Нехай у своїй художній суті – це субстанція метафорична, та в реальному житті неспростовна. Стільки ж бо разів ми чули урочисто мовлені фрази: “Шевченко живий! Шевченко непроминальний! Шевченко вічний!” Так буває не тільки тоді, коли роздумуєм над словом Кобзаревим, але й у випадках інших, сказати б, – не теоретичних, а практичних. Згадаймо, наприклад, велику художницю зі світовим іменем Катерину Білокур. “Та ніщо, – казала вона, – не вділяло на мене такого враження, як “Кобзар”… Як узяла я того “Кобзаря” в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав… От як засіло мені в голову те велике слово художник!”1 Продовження →

За рік до 200-ліття Тараса Шевченка хочеться поміркувати про його візіонерство, прозирання майбутнього України, і ширше – про українську мрію поета як у її загальнонаціональному, так і в індивідуально-приватному вимірі.

Сила Шевченкової уяви, як відомо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильність до самотності, потаємність, зосередженість на житті свого внутрішнього “Я”, виняткова емоційна вразливість. Десь тоді, в дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, – і згодом, у 1843-му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, – проте розшукати не можуть. Що ж до дітей матері України, то вони слід до скарбу загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.

Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Це рядки з вірша “Розрита могила”; той таки мотив захованого скарбу є і в поемі-містерїі “Великий льох”. І в обох творах ідеться про символ національної волі – здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: “старі батьки” до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений. Продовження →

Шевченко – португальською мовою

Про цю унікальну книжечку, видану ще 1936 року в м. Куритиба (Бразилія), згадувалось не вельми часто. І в “Шевченківському словнику” (т.1), і в п’ятитомному дослідженні “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” (т.3) їй присвячено всього декілька рядків. А про автора передмови та 19 перекладів творів Кобзаря португальською мовою взагалі мовчали. Видається цікавим трохи докладніше розповісти про це видання та обставини його появи.

У рік, коли з’явилася ця книжка, в Бразилії проживало приблизно 100 тисяч українців, які гуртувалися переважно довкола п’яти міст – Куритиба, Прудентополіс, Порто Унтон, Антоніо Кандідо, та Гважувіра. Більшість українців виїхала до Бразилії 1895-97 та 1908-10 років із Галичини, частково у 20-ті роки ХХ століття з обох частин України. Наші краяни творили кооперативи,просвітні організації. З жовтня 1937 року в Бразилії починає друкуватися перший у Латинській Америці український ілюстрований тижневик “Зоря” (м. Сан-Паулу). У редакційній статті №1 часопису “Зоря” йшлося: “Отож всі ми – українці. І якщо такі всі, ми маємо спільні почування, спільні бажання. Головним нашим почуттям є і повинна бути любов до нашої національної культури, традиції, побуту і т.п. Маючи ці почуття й цю любов, ми повинні мати й певні обов’язки, і стреміти до їх здійснювання”. Продовження →

…для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів,
людям, що можуть стикатися з ними, –
треба бодай трохи піднятися до їх рівня
і мати в собі хоч щось з їх відваги.
Олена Теліга

Незадовго до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка маємо знову й знову невтомно звертатися до унікальної творчої скарбниці невичерпних можливостей, мистецьких замірів і поривань, захоплень і зацікавлень, надій і мрій, колосальних можливостей духовної реалізації національного генія й Пророка, аби черпати наснагу та відкривати правду про свою історичну пам’ять, переосмислити систему цінностей сучасного українця, щоби проектувати наше прийдешнє у вимірі Шевченкової української мрії.

“Постать Тараса Шевченка в українській національній науці, мистецтві, культурі, ба навіть, політиці завжди залишається актуальною. Кожне нове покоління намагається осмислити, прийняти, вмонтувати його у свій світ, залежно від викликів свого часу”, – зазначав професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер, осмислюючи геніальний доробок Великого Українця. Продовження →

2 лютого Народна капела бандуристок “Зоряниця” та Народний дівочий хор “Ліра” взяли участь у XVIII Міжнародному фестивалі східнослов’янських колядок у місті Тересполі (Республіка Польща). Фестиваль проводився в рамках програми Євросоюзу “Neighbourhood”, а ініціаторами та організаторами цього дійства виступили архієпископ Люблінсько-Холмської єпархії Польської Православної Церкви Авель та адміністрація будинку культури Тересполя. Особливу радість викликало те, що українські колядки знають і люблять не лише в Україні, а й за її межами. Адже наші колядки входили до репертуару хорових колективів як із Польщі, так із Білорусі. “Зоряниця” й “Ліра” гідно представили українську різдвяну творчість серед інших слов’янських народів і передали нашим сусідам таємницю Різдвяного дійства. Опісля колективи завітали до славного Любліна. Окрім цікавої екскурсії старою частиною міста, дівчата мали чудову нагоду завітати до громади Української Греко-Католицької Церкви у Любліні й донести спів та гру на бандурі до української спільноти в Польщі. Це надзвичайно приємно дарувати українську творчість такій публіці й передати різдвяний настрій українців тим, хто за її межами, вселити той дух різдвяної феєрії. Продовження →

12 квітня 2013 року студенти філологічногофакультету Львівського національного університету імені Івана Франка мали виняткову можливість послухати унікальнулекцію громадського діяча, члена Української Гельсінської Групи, політв’язня, публіциста, історика дисидентського руху, співробітника Харківської правозахисної групи Василя Овсієнка, який поділився спогадами й роздумами про свого товариша й співкамерника, одного з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників, великого українського письменника Василя Стуса, 75 років від дня народження якого минуло цьогоріч у січні.

У своїй розповіді Василь Овсієнко змалював багатогранний образ громадянина-патріота, друга-товариша, сина, батька, чоловіка, українського інтелігента, поета, літературознавця, критика, філософа, співтворця сучасного українського культурного відродження, політв’язня, який волів умерти, аніж зганьбити свою честь, гідність, совість на догоду режимові. Продовження →

В Університеті триває конкурс серед порадників академічних груп, переможців якого оголосять у травні. Нагадаємо, конкурс “Кращий порадник” було впроваджено минулого року за ініціативи Студентського самоврядування. Доцент кафедри фізіології людини і тварини біологічного факультету Соломія Бичкова, з якою ми зустрілись, щоб поговорити про специфіку роботи порадника академічної групи, була однією з восьми порадників, яких преміювали минулого року.

– Соломіє Володимирівно, розкажіть будь ласка детальніше про конкурс “Співи з викладачами”, який нещодавно проводився на вашому факультеті.

– Після “Співів з викладачами” найбільше емоцій. Якщо минулого року це були дуети, то цього року – тріо. Ми жартуємо, що наступного року будуть квартети, а там заспівають і хорами. Цього року охочих заспівати з викладачем було дуже багато, тому навіть зробили додатково відбірковий тур для студентів. Інтрига в тому, що дуети чи тріо визначають шляхом жеребкування. Конкурс складається з двох частин: в одній співають естрадну пісню, у другій – народну. Нелегко обрати твір для виконання, бо кожне покоління має своїх кумирів. І тут власне треба знайти точку дотику, порозумітись, щоб кожен отримав задоволення від того, що робить. Скажімо, я зі своїми студентами упродовж трьох тижнів узгоджувала репертуар. Продовження →

На шпальтах нової газети

Друкованому органу Університету в січні цього року виповнилось 65 років. 24 січня 1948 р. світ побачило перше число “За радянську науку”. А 23 роки тому, 24 квітня 1990 року газета змінила свою назву і статус. Видання розпочало нову сторінку своєї історії.

“Ми всі радіємо з того, що сказане нами не буде пропущене через сито апаратної цензури, що наш голос не буде заглушений, якщо він не збігається з офіційною точкою зору. Так має бути і так буде!” – читаємо на першій шпальті “Каменяра” від 24 квітня 1990 року. Від імені громади економічного факультету тодішній декан Зеновій Ватаманюк, голова профбюро Богдан Шургот, голова товариства “Галичина” Мстислав Жовтанецький і член Ради Руху Михайло Баранкевич вітали перейменований орган Університету – газету “Каменяр”. Продовження →

Минуло понад чверть століття з моменту вибуху реактору на Чорнобильській атомній станції. Готуючи матеріал до газети про трагедію квітня 1986 року і її наслідки для здоров’я нації , я запланувала інтерв’ю з професором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Олександром Кіцерою. У 1992 році він був в Чорнобилі. За даними статистики ВООЗ, МОЗ України, страшний “врожай”, який зібрала чорнобильська аварія, сягає сотень тисяч смертей, зумовлених радіоактивним опроміненням.

Коли ми зустрілись із професором, інтерв’ю на заплановану тему про вплив радіації на здоров’я людини, переросло у розмову-спогад про Чорнобильську аварію. Олександр Омелянович довідався про вибух на четвертому енергоблоці від завідувача обласної поліклініки доктора Георгія Рибачка. За кілька днів третій секретар Обкому партії Володимир Гончарук викликав Олександра Омеляновича. Він разом з академіком Дмитром Зербіном на прохання партійного керівництва реферетував усю на той час доступну літературу з проблеми медичних наслідків аварій на атомних електростанціях. Досі доктор Кіцера не розуміє, чому партія звернулась саме до двох безпартійних професорів, коли практично усі решта були членами КПРС. Продовження →

1992 рік. Чорнобиль. Синонім апокаліптичної катастрофи, всенародної розпуки, а для декого – просто місце праці.

Воротами до Чорнобиля, а правильніше – до ЧАЕС, збудованої на місці села Копачів Чорнобильського району Київської області, є Славутич – місто енергетиків, “спальня” працівників Чорнобильської атомної…

Чим ближче до Славутича, тим більше російських написів, які згодом, десь на межі Чернігова, зовсім витісняють українські. Навіть назва селища “Михайло-Коцюбинское” – “на общепонятном”. Усюди зоряно-серписто-молотиста символіка, заклики до побудови соціалізму, барельєфи “вождя і учителя”. На одному з парканів – пародія тризуба і напис фарбою “Трезуб – рога дьявола”.

У Славутичі – орієнтація, здебільшого, за кварталами. Вони називаються: “Київський”, “Молдавський”, Таллінський”. Є ресторан, їдальні, крамниці. Горілчана – нагадує фортецю з амбразурою, із якої виглядає крамарка. На одному зі стандартних котеджів – хрест. Це – церква. Продовження →