«Є великі слова,
які настільки порожні,
що в них можна ув’язнювати
цілі народи» (С.Є. Лец).

Віддавна на Землі так повелося: хочеш бути цікавою людиною, навчитися своєрідно сприймати дійсність та осмислювати її – освоюй думки і спосіб мислення мудрих людей. Український народ дав світові не одного мислителя, якими можна захоплюватися і в яких можна вчитися мудромислія. Серед них вагоме місце посідають і релігійні діячі. Одним із найбільших любомудрів серед українських релігійних мислителів був Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Цьогоріч святкуємо 150-річчя від дня його народження. Продовження →

Мої обов’язки супроти Вас, як не менше Ваше таке важке під цю пору положення, спонукали мене написати це письмо. Надіюся, що приймете його щиро так, як (із) щирим серцем приятеля я до Вас відзиваюся. Мій уряд душ-пастиря, а може ще більше ніж той уряд, – приязнь, яку відчуваю до всіх Вас разом, вимагає від мене безоглядної супроти Вас щирости. Скажу Вам усе, що виджу у Вас доброго, і все, що можу мати проти Вас, або радше, що по моїй думці є від’ємною чертою Вашого покоління. Продовження →

Відзначаючи 150-річний ювілей від дня народження Митрополита Андрея Шептицького одночасно з початком роботи наукової конференції «Мойсей українського духу», 1 жовтня у Кабінеті літератури української діаспори імені Петра Ґоя відкрито виставку наукових і публіцистичних досліджень про діяльність та життєвий шлях, а також закордонних видання праць Митрополита Андрея.
Завідувач Кабінету літератури української діаспори імені Петра Ґоя Орися Лещишин наголосила, що, пишучи про Андрея Шептицького, автори найчастіше вживають епітет «Великий». До прикладу, назви книг:  «Добрий пастир і Великий громадянин», «Великий чернець і народолюбець», «Великий василіянин», «Вісті про Великого Митрополита Андрея Шептицького». «Дослідники пишуть про його великодушність до кожної людини незалежно від статусу,  віросповідання та національності, – продовжила завідувач Кабінету, – про нього відгукуються як про великого мецената». Продовження →

Документальний роман-колаж Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» (у двох книгах ) – багатогранний твір, у якому пульсує неспокійне творче життя художниці, присутня епоха в її драматичних колізіях та з незвичайною щирістю й теплотою автора виписано, я б сказав, «вимальоано» непересічну творчу біографію художниці високого таланту в переплетенні з нуртуванням глибинних інтимних почуттів героїні.
Прологом до моїх роздумів над твором доречними будуть слова авторської самооцінки: «Без зайвої скромності вважаю, – читаємо в епілозі, – що роман-колаж за ґрунтовним опрацюванням архівного матеріалу, створенням на документальній основі цілісного образу геніальної жінки-творця – не має аналогу не лише в українській, а й в європейській літературі. Підтвердити або заперечити мої слова – право читачів і критиків». Не впевнений, що знайдеться такий читач-критик мистецтвознавчо-філологічного або ще якогось ширшого профілю, щоб схотів у цих словах щось спростувати. Продовження →

В ці осінні сумовиті дні першого падолисту, зів’ялого, висохлого від літньої спеки, відійшов у вічність колега, однодумець, людина глибокої душі Ігор Захара.
Згадую той теж особисто для мене трагічний день похорону мого племінника по батьковій лінії – Антона Смотрича, батько якого доводився моєму батькові двоюрідним братом, який загинув в автомобільній катастрофі на шляху Кам’янка Струмилова – Львів у 1941 році, тобто в час «перших визволителів», ще до народження дитини – Антона… На похорон Антона прийшли його колеги з студентських років, і серед них я запам’ятав постать Ігоря. Обличчя явно говорило про сум і про незрозумілу для нього цю передчасну смерть колеги, надзвичайно обдарованого, який через рік після закінчення античного відділення ЛНУ ім. Івана Франка захистив кандидатську дисертацію… Але… він перебував під пильним оком спецслужб, які фактично й привели його до загибелі… Продовження →

Важко повірити, що вже немає поряд колеги і друга, який, здавалося, буде завжди, бо пройдено поряд більше третини життя. Ігоря знаю від 1961 року, коли він став студентом відділення класичної філології факультету іноземних мов нашого університету. «Класиків» було небагато – по п’ять на курсі, тому всюди були разом усі – і в студентському науковому гуртку, і в колгоспах на збиранні врожаю щороку у вересні. Ігор виділявся стрункою поставою, здоровим рум’янцем на щоках – був улюбленцем дівчат, спортсменом-фехтувальником, вчився добре, зростав науково. Згодом доля нас розвела працювати за призначенням, але склалося так, що ми знову почали разом «піднімати цілину» – рукописну латиномовну спадщину професорів філософії Києво-Могилянської академії. Я вступила в аспірантуру Інституту філософії АН України, а Ігор – в Інституті суспільних наук (тепер Інститут українознавства імені І. Крип’якевича). Відтоді ми разом працювали над латинськими текстами, готували до публікації свої переклади, переклади курсу Теофана Прокоповича, писали дисертації. Тут слово колеги важило дуже багато, бо треба було пересвідчитись, чи правильно відчуваєш текст, чи правильно розшифрував слово і прочитав рукопис, чи знайшов український відповідник… Після мого переїзду до Львова наша співпраця була особливо інтенсивною – редагували тексти одне одного, вчитувалися у переклади, підтримували, допомагаючи розвіювати сумніви. Продовження →

Шляхетна людина зберігає постійність шляху –
Нікчемні людці жадають лише власного збагачення.

Сюнь-Цзи, ІІІ ст. до Р. Х.

Восени минулого року світова культура поповнилася ще одним чудовим витвором кіномистецтва – мова йде про фільм «Поводир» Олеся Саніна. Так-так, власне, світова культура, а не виключно українська – хоча, можливо, у це важко повірити з огляду на попередній досвід українського кінематографу. Важко згадати хоча б один фільм, знятий у незалежній Україні, що своїми художніми якостями міг би потенційно зацікавити велику кількість іноземних глядачів. Чому так? Видається, що українське кіно опинилося в жахливих тенетах зведеної до крайності самостійності – ним оволоділо прокляття провінціалізму – про це, власне, писав ще Дмитро Донцов, але ж мало що змінилося з тих часів. Це прокляття, що й досі тяжіє над українською культурою, є темою багаторічних дискусій та розвідок. Варто згадати хоча б збірку есеїв Оксани Пахльовської«Ave, Europa», у якій авторка намагається показати, наскільки українська культура є ізольованою від світу, провінційною, невідомою та нецікавою для більшості іноземців – зв’язки з Європою залишилися, але вони розмиті, нечіткі, і завдання діячів сучасної української гуманітаристики – посилити, підкреслити, збільшити ці зв’язки. Продовження →

ХХІІ Форум видавців, як і попередні, змінив атмосферу Львова. До традиційного запаху львівської кави вплелись нотки свіжовидрукованих книг, центр залюднили книгомани і на кілька днів місто поринуло у свято автора-книги-видавця-читача.
Уже традиційно в рамках Форуму видавців науковці Університету отримують високі нагороди. Так, монографію Олени Галети «Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття» визнали кращою книгою Форуму видавців – 2015. Книга за редакцією Андрія Содомори «Батькова рука. Земна й духовна ниви отця Олександра Содомори» отримала спеціальну відзнаку міського голови Львова. Продовження →

Форум видавців у Львові щороку пропонує видавцям, читачам і книголюбам далеко понад тисячу традиційних та новаторських книжково-культурних заходів. Цьогорічну  низку акцій Форуму – зокрема в стінах книгозбірні Франкового університету – розпочато з відкриття VІ Львівського бібліотечного форуму (8–12 вересня 2015 р.). Продовження →

Упродовж кількох років у рамках «Форуму видавців» у Львові успішно діє Фестиваль дитячого читання «Книгоманія», одна із найцікавіших акцій якого – Всеукраїнський конкурс дитячого читання «Найкращий читач України». Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка – серед  активних співорганізаторів цього дитячого свята:  крім уже традиційних зустрічей із письменниками, різних майстер-класів, уже п’ятий рік поспіль однією з почесних нагород для переможців конкурсу є урочистий візит до найдавнішої в Україні книгозбірні та вручення читацьких сертифікатів Наукової бібліотеки. Продовження →