Депутати Парламенту Королівства Нідерланди та представники бізнес-середовища Голландії 23 лютого 2016 року зустрілися з Ректором, професором Володимиром Мельником і студентами Університету. Свій візит до ЛНУ ім. Івана Франка європейські політики окреслили як намагання краще збагнути нашу країну й донести інформацію про неї до громадян Голландії напередодні консультативного референдуму щодо Угоди про Асоціацію Україна-ЄС, який відбудеться 6 квітня цього року в Нідерландах.
Голландські парламентарі – прихильники України, які пропагують у себе на Батьківщині справедливість євроінтеграційних прагнень нашої держави. За словами Голови ради нідерландсько-українського співробітництва при ТПП Королівства Нідерландів Франса Лавуя, зараз особливо важливо акцентувати увагу на перевагах, які може отримати Голландія від підписання Угоди про Асоціацію Україна-ЄС.
Для того, аби голландці проголосувати за Асоціацію, необхідно, щоб вони побачили прагнення українців реформувати власну країну, – переконані депутати нідерландського парламенту. Продовження →

Представники чотирьох українських університетів: Львівського національного університету імені Івана Франка, Донецького національного університету, Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Харківського національного університету імені Василя Каразіна з 7 по 15 лютого 2016 року перебували в Нортумбрійському університеті (м. Ньюкасл, Велика Британія), де в рамках проекту № 530534-TEMPUS-1-2012-1-UK-TEMPUS-SMGR «IMPRESS» – «Підвищення ефективності студентських служб» взяли участь у низці заходів.
Наш Університет представляли асистент кафедри психології філософського факультету Оксана Сеник, доцент кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби факультету міжнародних відносин Роман Калитчак, голова ГО «Молода Дипломатія», студентка факультету міжнародних відносин Тетяна Блага. Продовження →

У рамках свого візиту на Львівщину директор Національної бібліотеки Республіки Білорусь, професор Роман Мотульський і декан факультету інформаційно-документної комунікації Білоруського державного університету культури і мистецтв Миколай Яцевіч відвідали Університет, де зустрілись із проректором з науково-педагогічної роботи та соціальних питань і розвитку Мар’яном Лозинським, деканом факультету культури та мистецтв Романом Крохмальним і директором Наукової бібліотеки Василем Кметем.
Предметом зустрічі стало обговорення можливих перспектив співробітництва між науковими й освітніми інституціями України та Білорусі. Продовження →

До 100-річчя від дня народження доцента кафедри класичної філології Івана Івановича Андрейчука

 Якою б дорогою
не йшов, не знайдеш
Меж душі: настільки
глибока її міра
Геракліт

У народі кажуть: «Письменник живе у своїх книгах, художник – у картинах, скульптор – у творах, а Вчитель – у справах і думках своїх учнів. До Вчителя йдуть зі своїми болями й радощами, черпають сили для підкорення нових висот, бо він зазирає в минуле, живе в сьогоденні, прокладає місток у майбутнє».
5 лютого 2016 року факультет іно­зем­них мов відзначив столітній ювілей доцента Львівського університету Івана Андрейчука.
Нелегким було його життя, непростим і шлях у науку. Мимоволі дивуєшся, прагнеш збагнути ті непрості стежки, якими ласкава доля привела Івана Івановича до Львівського університету, привела дорогами й досі незбагненими для нас, привела до людей, які навіть у ті нелегкі часи вміли стояти на сторожі слова, шанувати високий професіоналізм, які знали ціну жертовної праці, для яких природними були найвищої проби інтелігентність, шляхетність, самодостатність, яким властивий був розумний патріотизм і просто людська порядність.  Продовження →

Сучасному студентові вже й друга половина ХХ століття видається якимсь «давноминулим часом доконаного виду». Нам, хто народився і студіював в ті часи, нечувано поталанило – поряд із новою ґенерацією викладачів і вчених були ті, хто зберігав старі традиції та знання, хто дбайливо передавав нам отой сяючий смолоскип вічної Античності. Серед них – особливий і неповторний Іван Андрейчук.
…Я – студентка першого курсу омрія­ної спеціальності. Перші враження, нові колеги-друзі, нове життя. Десь за тиждень нас, першачків, збирають на кафедрі. Тоді ще не було на вустах звичного тепер слова «кастинґ», призначено прослуховування «неофітів» для участі в театральному гуртку (чому перервалася ця традиція?). Декілька викладачів (ми ще не всіх знаємо) доброзичливо посміхаються, серед них стрункий, підтягнутий чоловік із пишним волоссям ориґінальної сивини – такий колір називають «сіль із перцем». Кожен із нас читає уривок із хрестоматії Білецького.Мені випадає діалог Антигони й Ісмени. Здається, моїм читанням задоволені.Через декілька днів чемно вітаюся в коридорі (уже від старшокурсників довідалася, що це – Іван Іванович), у відповідь чую: «Слухай, я хочу дати тобі тему для наукового гуртка». Зніяковіла від такої честі (так-так, тоді для нас університетські педагоги видавалися недосяжними небожителями!), лепечу, що дуже цікавлюся культурою і писемністю Середземномор’я. Погляд поверх окулярів: «Хм-м… Ну що ж, давай, готуй щось». «Щось» було підготовано аж на другому курсі, коли Іван Іванович читав нам «Вступ до класичної філології». Ніколи не забуду тієї першої лекції, того запалу, з яким було сказано:«Я розповім вам…» – і далі водоспад інформації, яка, проте, дуже легко відкладалася в пам’яті, легкий гумор, приклади з літератури та з власного життя. Ми слухаємо, як причаровані, дивимося на чітке «римське» обличчя (чимось пізніше нагадало мені Мікеланджелового Брута), спостерігаємо за хвилястим рухом руки з тонкою обручкою (тоді тільки-но відроджувалася традиція носити чоловікам обручки, чомусь дуже широкі).На перервах стиха спостерігаємо за знаменитою «трійцею курців» – Юрій Федорович Мушак, Федір Іванович Шумиляк і наш Іван Андрейчук. Потім ті «коридорні наради» припинилися – Івана Івановича призначили заступником декана факультету, обов’язки поглинали його до такої міри, що, затримуючись на заняття (ми тихенько сидимо,чекаємо, без жодних думок про втечу), завжди жалісно-іронічно сповіщав: «Я є бідна людина, бо адміністратор».  Продовження →

Частина перша: «З чужих зільників»

В оповіданні «У кузні (Із моїх споминів)» І. Франко пише, що вогонь у кузні свого батька він взяв дитиною в душу на далеку мандрівку життя. Про свого батька в цьому ж оповіданні І. Франко зазначає: «Все і всюди він був чоловік товариський, громадський. «З людьми і для людей» – се був девіз його життя» [Т. 21. – С. 167]. Геніальний син благородного батька обрав гаслом свого життя «З усіма народами для свого народу». Його перекладацька діяльність повністю вписується в цю парадигму. М. Зеров слушно стверджує у своїй уже історичній студії про І. Франка-поета «Батькова кузня, батькові оповідання були першим його «університетом» [11.– C. 492].
І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Старицький, М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, В. Мисик, Г. Кочур, М. Лукаш, М. Стріха, Р. Лубківський, А. Содомора й інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятився повністю і подарував українській перекладній літературі, за його ж висловом (у «Передмові» до власного перекладу поеми Й. В. Ґете «Герман і Доротея»), «пожаданий та здоровий корм духовий» [Т. 13. – С. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури – і не як побічний струмінь, а як один із її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки п’ятдесятитомному виданню (1976-1986) з п’ятьома додатковими томами (2008-2011) його творів – наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному. З них один включає переклади прози, значна частина ще одного тому – віршовані переклади. Продовження →

(Рецензія на видання «Iván Frankó. La pluma ucraniana de los clásicos hispanos» (Іван Франко. Українське перо іспанських класиків). Упорядники: А. Якубув у взаємодії з Сантіаґо Ґарсією-Контей та Луїс-Марією Санчо-Перес. – Валенсія-2015. – 90 с.))

Нещодавно в Іспанії побачила світ книга про життя і творчість Івана Франка. Приємну звістку повідомив на своїй сторінці у Facebook Андрій Якубув, дрогобиччанин (тепер «іспанський»), редактор українського часопису «Надсегурська Україна». За словами упорядника, це книга про життя Івана Франка, його творчість, філософську думку (споріднену з філософією Х. Ортеґи-і-Ґассета), програмні вірші, а головне – про внесок І. Франка в пізнання українцями праць Сервантеса, Кальдерона, Лопе-де-Веги… «Презентація і розповсюдження книги в Іспанії розпочалось у вересні, тимчасом як в Україні її передбачалося розпочати в серпні (для установ та організацій)», – розповідає пан Андрій.  Продовження →

Євген Плужник у тлумаченні Володимира Державина і не тільки…
До 80-тої річниці з дня смерті поета на Соловках

Поет Євген Плужник у літературу входив по-своєму. Уже дебютні публікації віршів заявили про нього як про непересічного автора. «З першого свого кроку – за оцінкою Юрія Лавріненка, – він з’являється як поет вершинний, великий». По ньому, крім прози і п’єс, залишилась тільки трійця поетичних книг: «Дні» (1926 р.), «Рання осінь» (1927 р.) і «Рівновага» (1948 р., посмертне видання). Пристрасний шанувальник його творчості йі прекрасний її інтерпретатор, відомий філолог-славіст Володимир Державин, у післямові до книжки (Євген Плужник «Три збірки»), яку в сорокові роковини смерті поета (1976) підготував до друку в Мюнхені Інститут літератури ім. Михайла Ореста, висловився: «Якби поетичний геній визначався (як це багато хто думає) індивідуальною неповторністю стилю, відсутністю наслідуваних літературних або й пісенних зразків та попередників – лірика Є. Плужника, безперечно, становила б найвище мистецьке досягнення в цілому українському письменстві. Бо не в самій лише українській, а й у світовій літературі навряд чи знайдеться безпосередніше, вільніше від усіх видів риторики та «літературщини», висловлення найбезпосередніших і найуніверсальніших почуттів – зневіри, втоми, нудьги». Продовження →

Передмова автора

Цьогоріч минає 150 років від дня народження видатного французького письменника, драматурга, мистецтвознавця Ромена Ролана. 1915 року йому присудили Нобелівську премію «за високий ідеалізм літературних творів, а також за симпатію і любов до істини, з якою він описав різні людські типи». Одним з таких людських типів, якому Ромен Ролан присвятив свої «Життєписи славетних людей», був геніальний німецький композитор Людвіґ ван Бетовен (1770 – 1827). Пропонуємо читачам «Каменяра» уривок із «Життєпису Бетовена», що вийшов друком 1908 року.

Ярема Кравець

Чверть століття тому, коли я писав своє коротке «Життя Бетовена», не думав робити музикознавчу працю. Це було 1902 року. Я переживав неспокійний час багатий на руйнівні та живильні грози.
Я утік з Парижа. На десять днів подався шукати прихисток біля супутника свого дитинства, того, хто вже не раз підтримував мене у боротьбі за життя – у Бетовена. Я прибув до нього – до Бонна. Там я віднайшов його тінь і його старих друзів: родину Веґелерів, яку відвідав у Кобленці, в особі їхнього онука. У Маянсі я чув Musikfest його симфоній, якими диригував Вайнґартнер.
Опинившись із ним наодинці, сповідаючись перед ним на затуманених берегах Рейну, у сірих буднях дощового квітня, пройнявся його стражданням, його відвагою, його Leiden, його Freude; я стояв навколішки – мене підвела його сильна рука, яка охрестила мого маленького новонародженого – дитятко Жана-Крістофа; під знаком його благословення я повернувся зміцнілий дорогою на Париж, уклавши нову угоду із життям, співаючи Божеству Dankgesang того, хто видужує. Цим Dankgesang були саме ці сторінки. Спочатку вони друкувалися на сторінках «Revue de Paris», потім їх передрукував Пеґі. Я не очікував, що їхній голос вийде за вузьке коло друзів. Але «habent sua fata…».  Продовження →

Відгук на збірку Володимира Тимчука «Донецький аеропорт»
(Львів : ЗУКЦ, 2014. – 40 с.)

Події минулого року сколихнули світ і Україна знову, як і багато років тому, стала центром загальної уваги. Та, на превеликий жаль, історія, яку творили ми в ті дні, не мерехтіла промінням радості, не лунала сонно ніжними співами назустріч вранішньому сонцю, не полонила думки захмарними мріями про купання в теплому морі й інші розваги… Вона була іншою: била, калічила, підносила в небо душу, але залишала жорстоко розпечений осад смутку. Вона загорялася від спалахів справжнього вогню, але водночас розпалювала в серцях кожного все нові іскри любові до своєї неньки, до побратимів, до найріднішої Батьківщини. Вона прорізувала слух наш пострілами ворога, але це… змусило її залунати гучніше! Залунати голосом народу, єдиної і незламної української нації. Вона наповнювала наш розум журливими нотами, як той грім серед ясного неба, але виливалася дощем свіжих тверезих помислів, що закликали йти вперед – до перемоги! Продовження →