Геометричні й топологічні методи є важливою складовою сучасної математичної освіти. Сфера їхніх застосуваннь поширюється далеко за межі математики й охоплює також інформатику, теоретичну фізику, механіку, біологію, економіку та інші науки.

Кафедру геометрії та топології на механіко-математичному факультеті відкрито 1 лютого 2003 року з ініціативи Ректора І. Вакарчука, який у своєму зверненні до декана і Вченої ради факультету пропонував таким чином забезпечити належні умови для розвитку топологічної наукової школи. Символічно, що день відкриття кафедри збігся з виходом у світ спеціального випуску відомого міжнародного часопису “Topology and its Applications”, присвяченого працям Львівського топологічного семінару, засідання якого відбуваються на факультеті.

Упродрвж десяти років силами працівників кафедри зроблено чимало добрих справ: проведення щорічних літніх шкіл із топології та суміжних математичних дисциплін, організація міжнародних конференцій із геометрії та топології, на яких доповідають математики з усього світу.

Останніми роками кафедра впевнено лідирує серед математичних кафедр як за кількістю наукових журнальних публікацій, так і за публікаціями у виданнях зі списку ISI. Продовження →

“Революція в навчанні” – назва книги американських авторів Ґордона Драйдена та Джанетт Вос, що побачила світ у 1993 р. і стала однією з найбільш читаних у світі. Книга для тих, хто любить вчитися й допомагає в цьому іншим, приваблює читача зовнішнім виглядом. Цікаві таблиці, схеми, афоризми, якими пронизана кожна розгортка видання, підсумовують зміст написаного, а водночас ілюструють дієвість запропонованих обґрунтованих методик і сприяють запам’ятовуванню найважливішого.

Поява перекладів багатьма європейськими та східними мовами, світовий рекорд у книговиданні (10 мільйонів проданих примірників за рік; упродовж п’яти місяців у Новій Зеландії тричі довидавали цю книгу) посприяли популяризації зібраних у виданні простих і водночас глибоких ідей, які, на думку авторів, можуть вплинути на майбутнє людини, зокрема змінити її ставлення до життя, виховання, навчання, освітнього процесу загалом. А український переклад, що вже в декількох перевиданнях з’явився друком у видавництві “Літопис”, допоміг і українському читачеві познайомитися з баченням школи майбутнього. Продовження →

Є непоодинокі думки, що існує три природничі науки – астрологія, геологія, біологія, а всі інші – методи пізнання світу. Дехто в якості найближчої родички геології – науки про Землю, здебільшого про тверду Землю – вирізняє географію, що зай­мається описом земної поверхні та її взаємодією з океаном і атмосферою. На межі астрології (астрономії) і геології лежить розуміння просторового положення Землі й умов її існування в Сонячній системі, а також з’ясування походження цієї системи і разом з нею нашої планети, геологічної будови земної кори й геологічної історії її формування: еволюції процесів тектоно- і магмогенезу, петрології і геодинаміки, седиментології, діагенезу і метаморфізму, рудоутворення, геохімії та фізико-хімії зародження, міграції й акумуляції рудогенних компонентів в анізотропному геологічному середовищі тощо.

Геологія й біологія мають загальне спільне завдання – розкрити умови появи життя на Землі та подальшого розвитку органічного світу – пласти земні вміщують своєрідне літочислення еволюції тварин і рослин, а їхні рештки (фосилії й фітолейми) допомагають геологам визначати відносний вік пластів, в яких вони знаходяться, що є основою стратиграфії – альфи й омеги реконструкції палеогеотектонічних умов осадконакопичення й інших спряжених геологічних процесів.

Загалом геологічні знання сьогодні дуже розгалужені – вкрай необхідна й важлива ланка наукового світогляду. Значення геології в цьому сенсі значно збільшилося після вивчення інших планет Сонячної системи; геологія стала частиною значно ширшої науки – планетології (астрології), але часто традиційно кажуть про “геологію” тієї чи іншої планети, а не марсо- чи юпітерологію. Продовження →

4-5 квітня 2013 року на філологічному факультеті відбулися Дні соціолінгвістики, які об’єднали два заходи: II тур Всеукраїнського конкурсу студентських досліджень із соціолінгвістики і X Всеукраїнський соціолінгвістичний семінар науковців. У вітальному слові здобутки ювілейного семінару відзначила проректор з науково-педагогічної роботи Марія Зубрицька, а декан філологічного факультету проф.Ярослав Гарасим підкреслив важливість зустрічі двох поколінь: авторитетних науковців та тих, хто тільки входить в науку. Керівник заходу, професор Галина Мацюк розповіла про роль семінару для розвитку соціолінгвістики в Україні.

Соціолінгвістика виникла на межі мовознавства, соціології, соціальної психології, етнографії і вивчає мову в її соціальних контекстах або ж соціальне життя крізь призму лінгвістичних категорій. Сьогодні це все ще новий предмет в навчальних планах українських університетів. Тому конкурс сприяє формуванню запиту на предмети соціолінгвістичного циклу в студентському середовищі. У конкурсі взяли участь студенти із 11 університетів, зокрема Львова, Івано-Франківська, Острога, Києва, Кривого Рогу, Сум, Харкова, Луганська, Миколаєва, Житомира. Роботи 28 учасників присвячені розвиткові теорії та методики соціолінгвістичних досліджень, мовній ситуації в Україні, формам існування мови в суспільстві, мовленню міста, мові в соціогрупі, соціальним аспектам тексту і комунікації. Оцінювали роботи члени галузевої конкурсної комісії, до якої увійшли викладачі із чотирьох мовознавчих кафедр університету, зокрема професор Г.  Мацюк, професор І. Кочан, доцент Т. Шмігер, доцент Н. Захлюпана та науковці профільних відділів, зокрема завідувач відділу соціолінгвістики Інституту української мови професор С. Соколова та завідувач відділу філології Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, кандидат філологічних наук А. Пономаренко. Продовження →

Інтерв’ю з Ніною Бічуєю

Мар’яна Станіславчук: Ніно Леонідівно, розкажіть, будь ласка, в якому середовищі Ви росли, навчалися?

Ніна Бічуя: Родина, школа, університет, книги. У шести-семирічному віці знала від батьків про Голодомор, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Юрія Тютюнника. Читала Лесю Українку, Панаса Мирного, Стендаля, Шекспіра, Золя, Меріме, Бальзака, Достоєвського, Толстого – одним словом, вся “гримуча” літературна суміш ще до Університету, це було основне “середовище”, присутність персонажів і їхніх творців. Закінчила школу у Львові, не знаючи, що її приміщення вибудували на гроші Іллі та Іванни Кокорудзів, педагогів і громадських діячів, і що вони навчали дітей у цій школі. Приватна дівоча гімназія “Рідної школи” Українського педагогічного товариства імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові. Я закінчила цю школу, не відаючи також, що серед моїх учителів були й такі, які закінчили цю школу до “Золотого вересня” 1939 р. (математик Стефанія Миколаївна Базилевич), й такі, які викладали тут також до того самого “вересня”, – досконалий знавець німецької мови Петро Ілліч Мечник – випускник Віденського університету. Але вони нам не розповідали. Так як і про те, що учнями цієї школи були дівчатка, яких засудили до смертної кари у “Процесі 59-ти” за участь у національній боротьбі проти сталінського режиму. Поряд зі мною сиділа в класі дівчинка Іринка Трусь. Одного дня я залишилася без подруги: її вивезли. Дякувати Богові, вона повернулася за багато літ до Львова. А от про вивезену також вчительку співів не знаю, чи повернулась. В Університеті (авт.– Ніна Бічуя закінчила факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка – нині Львівський національний університет ім. І. Франка) теж було “мовчання”, недовіра й зневіра. Були педагоги, які навчали натяками, але й були такі, що змушували доносити й “продавати” друзів. На курсі зі мною вчилися Михайло Осадчий, Ігор Сандурський. Продовження →

2013 рік позначений кількома пам’ятними датами, критично важливими для історії української музики,– це ювілей фундатора української опери Семена Гулака-Артемовського, творців галицької музичної сецесії Остапа та Нестора Нижанківських. Та окреме місце займає 125-літній ювілей Василя Барвінського – багатолітнього директора-співтворця Вищого музичного інституту імені М. Лисенка (по суті, української консерваторії у передвоєнному Львові), який в часи німецької окупації врятував не тільки інституцію як таку включно з бібліотекою Галицького музичного товариства, парком унікальних інструментів, але й сотні студентів, приречені на вивіз у Рейх для примусової праці. Зберіг Василь Барвінський і польське вище музичне шкільництво, запросивши 1939 року як ректор щойно організованої Львівської державної консерваторії професорів приватної консерваторії ім. К. Шимановського та Інституту музикології Львівського університету (Адольфа Хибінського, Леопольда Мюнцера, Зоф’ю Ліссу, Мчислава Солтиса й інших). Не зміг порятувати тільки себе, коли 1948 року після газетного пасквілю “Під чужими прапорами” із сфальшованими звинуваченнями у колабораціонізмі, був засуджений (разом з дружиною – донькою видатного фізика Івана Пулюя) до 10 років каторжних робіт у мордовських таборах. Для шістидесятилітньої хворої людини такий присуд був рівнозначний смертному вироку. Та знищували не просто людину – вбивали композитора, уся творчість якого була публічно спаленою на подвір’ї консерваторії. Здається, в історії світової культури такого ще не було: на площах європейських міст час від часу спалахували вогнища з книжок (особливо полюбляв їх рейх міністр з пропаганди доктор Геббельс), та нот не спалював жодний диктатор! (ще один “винахід” Сталіна). Продовження →

(Тарас Шевченко. Катерина Білокур. Василь Голобородько.)

Шевченкові духовні імперативи своєю дією і справді розпросторені на часи, яким, за означенням великого Котляревського, бути, “поки сонце з неба сяє…” Нехай у своїй художній суті – це субстанція метафорична, та в реальному житті неспростовна. Стільки ж бо разів ми чули урочисто мовлені фрази: “Шевченко живий! Шевченко непроминальний! Шевченко вічний!” Так буває не тільки тоді, коли роздумуєм над словом Кобзаревим, але й у випадках інших, сказати б, – не теоретичних, а практичних. Згадаймо, наприклад, велику художницю зі світовим іменем Катерину Білокур. “Та ніщо, – казала вона, – не вділяло на мене такого враження, як “Кобзар”… Як узяла я того “Кобзаря” в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав… От як засіло мені в голову те велике слово художник!”1 Продовження →

За рік до 200-ліття Тараса Шевченка хочеться поміркувати про його візіонерство, прозирання майбутнього України, і ширше – про українську мрію поета як у її загальнонаціональному, так і в індивідуально-приватному вимірі.

Сила Шевченкової уяви, як відомо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильність до самотності, потаємність, зосередженість на житті свого внутрішнього “Я”, виняткова емоційна вразливість. Десь тоді, в дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, – і згодом, у 1843-му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, – проте розшукати не можуть. Що ж до дітей матері України, то вони слід до скарбу загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.

Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Це рядки з вірша “Розрита могила”; той таки мотив захованого скарбу є і в поемі-містерїі “Великий льох”. І в обох творах ідеться про символ національної волі – здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: “старі батьки” до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений. Продовження →

Шевченко – португальською мовою

Про цю унікальну книжечку, видану ще 1936 року в м. Куритиба (Бразилія), згадувалось не вельми часто. І в “Шевченківському словнику” (т.1), і в п’ятитомному дослідженні “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” (т.3) їй присвячено всього декілька рядків. А про автора передмови та 19 перекладів творів Кобзаря португальською мовою взагалі мовчали. Видається цікавим трохи докладніше розповісти про це видання та обставини його появи.

У рік, коли з’явилася ця книжка, в Бразилії проживало приблизно 100 тисяч українців, які гуртувалися переважно довкола п’яти міст – Куритиба, Прудентополіс, Порто Унтон, Антоніо Кандідо, та Гважувіра. Більшість українців виїхала до Бразилії 1895-97 та 1908-10 років із Галичини, частково у 20-ті роки ХХ століття з обох частин України. Наші краяни творили кооперативи,просвітні організації. З жовтня 1937 року в Бразилії починає друкуватися перший у Латинській Америці український ілюстрований тижневик “Зоря” (м. Сан-Паулу). У редакційній статті №1 часопису “Зоря” йшлося: “Отож всі ми – українці. І якщо такі всі, ми маємо спільні почування, спільні бажання. Головним нашим почуттям є і повинна бути любов до нашої національної культури, традиції, побуту і т.п. Маючи ці почуття й цю любов, ми повинні мати й певні обов’язки, і стреміти до їх здійснювання”. Продовження →

…для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів,
людям, що можуть стикатися з ними, –
треба бодай трохи піднятися до їх рівня
і мати в собі хоч щось з їх відваги.
Олена Теліга

Незадовго до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка маємо знову й знову невтомно звертатися до унікальної творчої скарбниці невичерпних можливостей, мистецьких замірів і поривань, захоплень і зацікавлень, надій і мрій, колосальних можливостей духовної реалізації національного генія й Пророка, аби черпати наснагу та відкривати правду про свою історичну пам’ять, переосмислити систему цінностей сучасного українця, щоби проектувати наше прийдешнє у вимірі Шевченкової української мрії.

“Постать Тараса Шевченка в українській національній науці, мистецтві, культурі, ба навіть, політиці завжди залишається актуальною. Кожне нове покоління намагається осмислити, прийняти, вмонтувати його у свій світ, залежно від викликів свого часу”, – зазначав професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер, осмислюючи геніальний доробок Великого Українця. Продовження →